БІЛОПІЛЛЯ, СУМСЬКА ОБЛАСТЬ – Домівка Наталії Калініченко за 7 кілометрів від Росії. Вона – головна редакторка місцевої газети «Білопільщина», що виходить друком у Білопіллі понад сотню років.
З початком повномасштабного вторгнення Наталія залишилася у місті і разом із редакцією розповідають місцевим про головні новини району. Газету видають і нині, попри війну, постійні обстріли та навислу загрозу з боку РФ.
Наталія Калініченко – одна із героїнь серії матеріалів про історії журналістів, які залишаються працювати у прифронтових регіонах та на прикордонні – їх Радіо Свобода підготувало до Дня журналіста 6 червня.
«Повномасштабне вторгнення почули у кватирку»
Я живу в місті Білопілля. Це Сумська область. Від мого будинку до кордону з Росією по прямій 7 кілометрів. Працюю редактором газети «Білопільщина». У 1996-му прийшла в редакцію журналісткою, а в 2006-му стала головною редакторкою. Скільки років вже, що навіть не віриться.
Наша газета з давньою історією: ми найстаріше друковане видання області, адже випуск газети триває 104-й рік. Перший номер газети знайти не можемо, але знайшли другий, датований 10-им червня 1920 року. І ми продовжуємо цю традицію.
Із 2019 року розвиваємо паралельно і напрямок соцмереж: у нас є сайт, група в Facebook, сторінка в Instagram, Telegram і YouTube. І, знаєте, це був правильний та вирішальний крок, який нині забезпечує інформаційний простір на нашій прикордонній території.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми всі його почули у кватирку 24-го вночі. Був потужний обстріл по кордону і почали всі писати «Ти чуєш? Чуєш?», а потім вже почали читати новини, що на Харків, на Київ ракети. А о 6-ій ранку у нас в районі вже стояли російські блокпости, перевіряли машини. В Білопілля не заходили, але місто і район були фактично в оточенні.
22 лютого проводить нараду наш очільник області і говорить, що загрози нападу на Сумщину немає. Ми беремо офіційне повідомлення із сайту обласної адміністрації, ставимо його на першу сторінку «Загрози нападу на Сумщину немає», датуємо газету 26-м лютого, коли вона має вийти, бо це друк, це не сьогодні через годину. Відправляємо її 22-го ввечері в друк, 24-го вранці її привозять з Вінниці, вигружають у Сумах на поштовому відділенні.
Ми приходимо на роботу і ми розуміємо, що щось воно не те. Питаємо, де наша газета? Пошта каже, «Все, ми виїхали, ми не працюємо. Там привезли якісь клунки, лежать на вході». Ну, лежать та й лежать.
Це вже не анекдот, це вже якась така байка друкованої преси. Цю газету з заголовком «Наразі загрози вторгнення на територію Сумської області немає», датовану 26-м лютого, рознесли в кінці березня, коли зняли блокаду і звільнили наше місто.
Я скільки всього наслухалась про себе, про газету, про все. Але це розуміли ті люди, які знають, що таке друкована газета, як працює друк і друкарня.
«Виходила і робила стріми: дивіться, я в центрі міста, ось український прапор, ми нікуди не ділися»
З початком війни ми зрозуміли – ніхто не буде нас друкувати, ніхто не буде нам привозити газети. Два місяці газета не виходила друком, і ми працювали винятково онлайн, писали новини. А також верстали газету і PDF-версії газети розкидали людям. Не просто там Facebook чи Telegram, а саме в газетному форматі.
24-го вранці всі почали дзвонити і казати, що «танки вже зайшли в Білопілля». Я кажу, «як зайшли танки?» Я ж якраз живу на дорозі в сторону Росії. Є така вулиця Гагаріна, яка веде з Тьоткіно на Білопілля.
Тоді ми з чоловіком виїжджаємо по Гагаріна, їдемо по вулиці до виїзду з міста, я стрімлю у Facebook і кажу, що «не знаю, де ви бачили танки, он біля магазину черга, он ще люди, танків тут немає».
Це знімає величезний шок і після цього стріму всі дякували.
У той час люди були налякані, було багато різних фейків, і «зайшли росіяни», і «в Білопіллі вже триколор», і «місто оточили». Я виходила, робила стріми, «дивіться, я стою в центрі міста, ось український прапор, ми нікуди не ділися». Хоча танки йшли по нашій громаді, нас лякала невідомість. Люди, які виїжджали з Білопілля, бачили вже російські блокпости, їх обшукували.
В той час ми виходили на роботу, писали новини, поширювали їх через наші соцмережі. В основному заспокоювали людей, щоб не впадали в паніку, хліб є, борошно є. І коли звільнили Сумщину, нам нарешті привезли газету за 26 лютого. А перша наша газета після деокупації вийшла 22 квітня 2022 року, де ми написали, що Сумщина повністю звільнена.
Але потім ми скоротили колектив, залишилось четверо людей, хтось виїхав, хтось пішов у ЗСУ, але ми продовжуємо випускати газету до сьогоднішнього дня.
«Ну що, тривога закінчилася, поїхали фотографувати»
Наша газета – це такий, як його називаю, «бойовий листок». Бо туди ми що пишемо? Фіксуємо наслідки обстрілів, пишемо про загиблих, якщо є, пишемо безпекову інформацію, де що працює, тобто це дійсно бойовий листок.
До війни виходили кольором, але зараз, на жаль, повернулася в чорно-білий, як ми кажемо, «яке життя, така й газета». Наклад газети півтори тисячі із п’яти довоєнних.
Тенденція така, як і всюди: до друкованих преси цікавість і попит падає. Бо, на жаль, на першому місці телеграм-канали, які пишуть про «увага, ракетна небезпека», «на Суми йде наступ». Але газета якось вкарбовує в історію, бо за минулий рік телеграм ніхто гортати не буде. Але ти можеш знайти і подивитись речі, які надруковані.
Найстрашніший для нас був липень 2023-го року, коли за один місяць у центрі Білопілля, серед білого дня, буквально за кілька годин загинуло шість мирних людей.
Як сприймаю? Як людина: переживаю, мені страшно, ми ховаємося, передзвонюємо один одному, питаємо, чи всі живі, куди впало. А як журналістка, як тільки щось трапляється, кажу: «Ну що, тривога закінчилася, поїхали фотографувати».
Якщо знаєш, що десь прилетіло комусь із знайомих, а я не можу поїхати, буває, дзвоню і кажу, «Тобі прилетіло на гараж? Ану йди сфотографуй, потім мені фотки скинь, а я завтра приїду».
Розумієте, це ще така тема, місцева журналістика. Люди дуже піддаються ворожому ІПСО. І сьогодні питання довіри до журналістів, питання фіксації злочинів, от ці наші «запоребрики», вони дуже потужно розкручують.
Коли в себе показують обстріли по нас, пишуть, що от «в Білопіллі була знищена база НАТО, скупчення ЗСУ». А це був розбитий старий автопарк, де стояли чотири трактори. Це було скупчення ЗСУ?
А «база НАТО», як вони виставили, то була розбита школа, де загинув охоронець. Вони дронами знімають такої якості знімки, що ми бачимо номера машин і можна роздивитися навіть вікна в будинках.
Але виставляють матеріали і пишуть, «дякуємо журналістам і небайдужим, які нам допомагають». Тому місцевим журналістам весь час дорікають, «Знову? Нащо ти знімаєш? Ти це виставиш? Тепер нам знову прилетить! На кого ти працюєш?».
Дійшло до того, що на мене писали скарги в СБУ.
Але я з 2016 року працюю з військовими, і знаю, що можна, а що ні, і які треба робити фото, що і як виставляється. Але за таких умов працювати складно.
Люди налякані, вселяється недовіра. Хочуть зіткнути головами людей і журналістів, і потім починається конспірологія.
«Впало в той магазин, де ми були 5 хвилин тому»
Запам’яталося, коли шахедами зруйнували нашу ратушу з муралом і годинником – це був просто жах, ми приходили, просто стояли, не знали, що робити, плакали.
А коли обстріл був 8 травня, двома КАБами прилетіло у центр поблизу з редакцією.
Вийшло як? Я виходила з магазину, а моя приятелька каже, «Сідай, тебе додому довезу». Кажу, «та ні, мені ще треба туди й туди зайти». А вона – «поїхали, поїхали». Я сідаю, ми проїжджаємо буквально метрів 500, чуємо тривога і пишуть, летять КАБи. Ми забігаємо до неї в хату, чуємо як над нами свистять ці страшенні ракети. І вибух. Боже!
Вона каже, «Це впало в центр». Дзвонимо, і впало якраз в той магазин, звідки я виходила, де ми були буквально 5 хвилин тому. Кажу подрузі, «Ну що ж, дякую тобі, врятувала». Значить, ще не час. Але, на жаль, тоді якраз там загинула людина. І ще 2 тяжко поранені були.
«Якщо ми поїдемо, 104-літня історія заб’ється цвяхами»
Чому я залишаюся у Білопіллі? Я просто нічого іншого робити не вмію. А враховуючи мій вік, навряд чи навчусь і опаную якусь іншу професію. Тому я роблю те, в чому я найбільш впевнена, що можу робити найкраще. Не хочу хвалитися, але я заслужена журналістка України.
Також тут поки залишається колектив, залишаються люди, але я нікого не тримаю. Я просто кажу, працюємо? Вони кажуть: працюємо. І я розумію, ми тут і зараз потрібні, бо якщо ми поїдемо, газета закриється і 104-літня історія заб’ється цвяхами, залишаться телеграм-канали, і все.
Ще одне, чого я тут – дуже багато журналістів приїжджають до нас, передають мій телефон і я їм просто допомагаю. Їжджу з ними, заряджаю їхні телефони, показую де купити каву. «Що вам треба?» «Нам треба оте, оте і оте». «Добре, давайте так, швиденько відзнімемо і мотайте звідси, бо тут може бути всяке». «Добре, дякуємо».
Я розумію, як важливо, щоб про Білопілля писали, доносили об’єктивну інформацію, щоб люди приїжджали, знімали, фіксували. Мені довіряють наші військові прессекретарі і пресслужби. Якщо приїжджає якась знімальна група, то дзвонять: «Наталія Євгенівна, ви там з ними походите?» Кажу, «Похожу». Тобто довіряють і знають, що, якщо ми будемо разом, то з ними нічого не станеться.
Нині у Білопіллі дуже схожа ситуація по відчуттях, по внутрішньому страху, по всьому, на те, що було в 2022 році, коли місто евакуюють, багато людей виїжджають, паніка, доводиться знову йти в місто і показувати, що «ось працюють магазини, люди, ходять в автобуси». Тобто тут немає такого страху, який відчувають багато наших родичів далеко звідси. Але зараз в мене якесь дежавю 2022-го року.
- У листопаді 2022 року Національна спілка журналістів України повідомляла, що лише від початку повномасштабного вторгнення Росії, в Україні загинули щонайменше 43 медійники.
- За даними спілки, серед загиблих – вісім журналістів, які виконували професійні обов’язки, 13 співробітників медіа стали цивільними жертвами, а також 22 представники ЗМІ, які мобілізувалися для захисту України у лавах Сил оборони України.
- 28 квітня 2022 року у Києві внаслідок російського обстрілу загинула співробітниця Радіо Свобода Віра Гирич.
