Громадська організація «КиївПрайд» повідомила про проведення Маршу Рівності та благодійний ЛГБТК+ фестиваль. Столична влада заявила, що не погоджувала проведення заходу в київській підземці, однак якщо він станеться – це буде першим великим заходом від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
За даними правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ», станом на кінець лютого 2023 року 58% опитаних українців погоджуються, що представники ЛГБТКІА+ повинні мати такі ж права, як і інші, а 56% – що люди мають право реєструвати стосунки як цивільні партнерства.
Попри це, спільнота досі вимагає ухвалити законопроєкт про цивільні партнерства, а будь-які публічні прояви активності натрапляють на гнівні коментарі.
На празькому фестивалі Unlock Радіо Свобода поспілкувалося із двома квір-активістами, які багато років борються за захист прав людей, зокрема ЛГБТК+ спільноти.
Термін «квір» є загальний поняттям для позначення людей, які належать до ЛГБТ+ спільноти, а також тих, хто не вписується у гетеронормативні рамки.
– Як правильно мені до вас звертатися?
Тоня (Тон) Мельник: Мене звати Тоня, зараз я частіше використовую ім’я Тон й займенник «вони».
Марія Равлик Лук’янова: Мене звати Маша, Маша Равлик. Займенник теж «вони». І я учасниця швейного кооперативу «ReSew», мисткиня. Жила у Києві, але зараз проживаю у Гельсінкі.
– Тоню, ви живете у Києві?
Тоня (Тон) Мельник: Ні, я також проживали в Києві й з початком повномасштабного вторгнення виїхали в Фінляндію – в художню резиденцію.
– Що ви привезли на фестиваль Unlock? Про що ваш воркшоп?
Тоня (Тон) Мельник: На цьому фестивалі ми з воркшопом по активістських банерах. Ми пропонуємо людям доєднатися до створення одного чи кількох банерів з якимось активістським формулюванням, що стосується теми сталості під час війни.
Марія Равлик Лук’янова: Ми вже раніше робили такі воркшопи й раніше створювали банери та робимо це періодично з 2015 року. Для нас це такий цікавий та яскравий спосіб висловитися.
– З чого саме розпочався ваш активізм?
Тоня (Тон) Мельник: Мій активізм розпочався у 2008 році. Я приєдналися до незалежної студентської профспілки «Пряма дія» і ми активно боролися тоді проти неприємних законів, пов’язаних зі студентством.
Згодом я доєдналася також до феміністичних рухів в Україні, потім до ЛГБТК+ спільноти. І ось все це мене привело до того, що у 2014-му році також довелося мати справу із темою війни.
Марія Равлик Лук’янова: Мій активістський досвід почався у 2014-му, я на той момент жила в Росії і те, що відбувалося з погляду політики… хотілося якось висловлюватися проти цього.
Мій активізм розпочався з феміністичної спільноти й, можна сказати, це була якась випадковість, що я зустріла людей, з якими я зрозуміла, що отримала ті слова й назви, які у мене крутилися в голові, але я не знала, як ці всі види дискримінацій називаються.
– Маріє, ви сказали, що ви жили в Росії, ви росіянка?
Марія Равлик Лук’янова: Так, у мене досі цей паспорт і це створює багато проблем у моєму житті.
– Але ви вивчили українську…
Марія Равлик Лук’янова: Я жила в Україні, і ти не можеш просто жити й ігнорувати мову. Зізнаюся, що я перейшла на українську вже після початку повномасштабного вторгнення. В якийсь момент життя я хотіла її вивчити, але мені не подобався такий заклик: «Мова – наша зброя».
Я на той момент вважала себе антимілітаристською активісткою. Але я перейшла на українську, бо почала відчувати, що мене тригерить російська. Більшою мірою через те, як я зараз спілкуюся зі своїми батьками й родиною – у нас немає порозуміння.
Вони в Росії. І я просто відчула, що можу це зробити й це не надто важко для мене, перейти на українську.
– Як ви прийшли до розуміння себе як квір-людей?
Марія Равлик Лук’янова: Я можу сказати, що це не так, що ти в якийсь момент прокидаєшся і такий: «о, я квір». Але те, що я не відчувала себе комфортно, що мене ототожнюють із так званими «дівчатками» й очікують від мене такої поведінки і соціального сценарію, «як усі дівчатка», яке у мене має бути майбутнє – я це відчула ще в підлітковому віці.
Але через те, що я жила в Росії і це маленьке місто, я дуже швидко зрозуміла, що цим не потрібно ділитися з довколишніми.
І я дуже довго жила з думками переїхати у велике місто, де можна просто загубитися і знайти свою спільноту. І так сталося, бо так званий камінг-аут я зробила, коли жила у великому місті і була фінансово незалежна від батьків.
Я проти закликів від прайд-організацій робити камінг-аути. На досвіді своїх друзів я бачила, чим це обертається
Я проти закликів від прайд-організацій робити камінг-аути. На досвіді своїх друзів я бачила, чим це обертається.
Займенник «вони» я стали використовувати останні 3 роки.
Тоня (Тон) Мельник: Сексуальність і ідентичність гендерна – це ж конструкт, який формується під впливом певних чинників. До прикладу – самоосвіти, самовиховання, впливу спільноти, куди ти потрапляєш, виховання батьків.
Нас же ж в традиційних наших консервативних суспільствах вирощують як гетеросексуальних людей. І ти ростеш з цією ідентичністю досить довго, можливо, навіть і не думаючи, що є інші опції, тому що знання про інші опції недоступні.
Також мені дуже важливо акцентувати на тому, що квір-ідентичність для мене це не лише про сексуальність, не лише про вибір певних типів стосунків з певними конкретними людьми.
Це, швидше, про якийсь комплекс позиційності, яка також включає критичне ставлення до систем ієрархій, систем пригноблення, які існують в суспільстві. До консервативних політик в тому суспільстві, де я живу, чи до домінантних суспільств, або ж до держав, які диктують політики.
Щодо займенника «вони» – це політичне рішення, яке обумовлене тим, що я не мислю себе як монолітний суб’єкт, який має одну ідентичність, яка на все життя дана мені.
– Як Україна як держава та українське суспільство ставилося до ЛГБТК+ спільнот до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
Марія Равлик Лук’янова: Я переїхали до України у 2016 році і я дуже відчули різницю. Бо на той момент в Росії вже ухвалили закон, який дуже звужував громадську діяльність по адвокації прав ЛГБТ+ людей. І я відчули, що ти просто можеш не настільки сильно боятися.
У мене бувало, що мені в спину в Петербурзі кричали «п*дар». І ти йшов на кожну акцію з думкою, що тебе заберуть у відділок.
Але в Києві я відчули це по-іншому. Тут інше законодавство і ти можеш просто вранці повідомити, що буде акція, і ви просто виходите на неї і все. Звісно, квір-спільнота розуміла, що рівень гомофобії високий, але це була проблема суспільства, а не законодавства. А в Росії на той час ви вже не могли цього робити.
І це породжувало насилля, яке підтримувалося державою. В Україні так не було, і це дуже відчувалось та полегшило моє життя.
Тоня (Тон) Мельник: До повномасштабного вторгнення займатися ЛГБТК+ активізмом було важко, небезпечно, але для цього було значно більше можливостей і значно більше простору. Тому що суспільство вже було мілітаризоване війною, яка йшла на сході України, але це не було настільки критично, як це зараз.
До повномасштабного вторгнення займатися ЛГБТК+ активізмом було важко, небезпечно, але для цього було значно більше можливостей
І взагалі ось цей фактор війни, він дуже сильно впливає на якісь можливості робити будь-що в сфері, пов’язаній із правами людини, з розширенням цих прав, з активізмом, зокрема ЛГБТК+. Так, йде війна і війна – це не прогрес. Це регрес для суспільства, для культури.
Я пам’ятаю, що у 2013 році прайди чи акції на тему ЛГБТК+ вони були дуже сильно атаковані правими угрупуваннями і, фактично, не захищалися поліцією.
Це поступово змінювалося до 2017-2018 років, коли агресія людей, які мають абсолютно протилежну політичну позицію, нікуди не зникла з боку «правих» людей. Але уже з’явилась така, можливо, показова для Європи підтримка з боку держави чи поліції.
Хай вона буде показова для ЄС, але організації використовують це на свою користь, звісно.
– Ви не живете нині в Україні, але спілкуєтеся зі спільнотою. Чи стало складніше після початку великої війни займатися активізмом та відстоюванням своїх прав?
Марія Равлик Лук’янова: Ще до цього були заклики, що «ваш активізм не на часі, бо в країні війна». Але мені здається, що зараз, коли трапилася повномасштабна, деякі організації та спільноти, навпаки, кажуть, що «наші права завжди на часі» і «зараз ми вкладаємося також у все, що відбувається».
Люди зі спільноти йдуть в ЗСУ і воюють, і вмирають. Люди, навпаки, намагаються просувати феміністичні покращення і покращення прав ЛГБТ+ людей в Україні.
По спілкуванню з друзями та тому, що я бачу в соцмережах, стало все складніше, все важче і гірше
Але мені здається по спілкуванню з друзями та тому, що я бачу в соцмережах, стало все складніше, все важче і гірше.
Бо економічна ситуація у всіх погіршилася, моральний стан у всіх погіршився. Дуже травмоване суспільство, рівень насильства зріс. А коли зростає рівень насильства, це стосується всіх, але більшою мірою це стосується маргіналізованих та дискримінованих міноритарних груп – це люди з фемінної соціалізації, ЛГБТ+ люди.
Це завжди були мішені для ультраправого насильства. Зараз ці показники лише ростуть.
Тоня (Тон) Мельник: В певному сенсі ситуація повномасштабного вторгнення, коли всі українці в Україні та поза її межами залучені до того, що відбувається, як я помічаю, використовується деякими організаціями, щоб боротися та актуалізовувати права.
І права, які раніше, здавалося, не на часі, вони насправді завжди на часі.
Це можна сказати й про одностатеві партнерства, які зараз організації ЛГБТК+ намагаються активно підіймати, аргументуючи тим, що в спільноті є люди, які воюють і їм також треба мати якусь впевненість у майбутньому. Якщо партнер чи партнерка загине на фронті, що буде, якщо є спільні діти, чи спільне майно? Чи право побачити людину в лікарні.
Що ж до суспільства, з мого погляду, воно стає більш консервативним і більш насильницьким.
Ситуації із нападами на людей, які на вулицях Києва чи на тому ж фунікулері мають неформальний вигляд, військовими, наприклад, це дуже показова ситуація того, що насилля, з яким ми вже маємо справу, воно буде тільки збільшуватися у майбутньому.
І це не одна ситуація. Люди просто не йдуть і не пишуть заяву в поліцію, це не фіксується. Це зараз насправді велика проблема.
– Україна нині перебуває у статусі кандидата на вступ до ЄС. Серед інших умов є захист прав людей – зокрема дискримінованих груп, серед яких є ЛГБТК+. На вашу думку в цьому питанні Україна як держава та суспільство готова до вступу в ЄС чи ні?
Тоня (Тон) Мельник: Для мене, чесно кажучи, ЄС не є прикладом чи високим рівнем цінності захисту прав людей.
– Уточню – маю на увазі саме умови, які стоять перед Україною.
Тоня (Тон) Мельник: Мабуть, ні, не знаю.
Марія Равлик Лук’янова: Це доволі складне питання. Адже те, що прописано в документах й те, що є, в реальності дуже відрізняється.
Ми вже другий рік живемо в країні ЄС і ти дуже швидко відчуваєш цю різницю між законодавством і реальністю.
Звісно, я себе відчуваю краще та відкритіше і я можу не боятися, але праві є й там. І вони також агресивні, і ти також можеш зіштовхнутися із насиллям на свою адресу.
