Українська стрибунка Ірина Геращенко – приклад терплячості й працьовитості. Протягом багатьох років вона неодноразово зупинялася за крок від медалей. Четверті-п’яті місця – немов «пороблено». Ірина не здавалася. Навпаки, попри все, продовжувала працювати і йти до своєї мети – олімпійських нагород. І їй це вдалося. 4 серпня Ірина Геращенко з результатом 1.95 м виборола бронзову олімпійську медаль.
Про медальну Олімпіаду в Парижі, війну в Україні й підтримку найрідніших – в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Які відчуття після бронзового виступу на Іграх? Адже тривалий час на багатьох стартах ви зупинялися за крок від медалей.
– Напевно, це моя винагорода за ці постійні четверті-п’яті місця. Але я не можу сказати, що раніше засмучувалася через це. Я розумію, що тоді виступала за своїми силами.
Зараз – я готова набагато краще. Тренер мене підвела до змагань в класній фізичній формі і хорошій психологічній. І все це вилилося у медаль.
– А чого раніше бракувало?
Стрибок у висоту – максимально технічний вид спорту. Але наша техніка залежить від психології
– Стрибок у висоту – максимально технічний вид спорту. Але наша техніка залежить від психології. Наскільки ти готова тут ризикувати, десь заспокоїтися, а зараз – підняти в собі адреналін. От від цього буде залежати спроба.
У мене перша 1.98 була класна, бо я була спокійна. А на другій і третій – я вже зрозуміла, що це може бути медаль, тож почала нервувати. Ось ці адреналінові стрибки всередині вони трохи перебили мій нормальний фізичний стрибок.
Бо фізичній формі ми підходимо завжди однаково до своїх змагань, а от вже – як психологічно ти правильно все пропрацюєш – це залежить тільки від спортсмена.
– Які були перші думки, коли зрозуміли, що нагорода – у вас?
– Спочатку думки були, що у мене може не бути медалі (посміхається – ред.). Я могла знову залишитися без медалі, а з четвертим місцем. Тоді стрибала спортсменка з Узбекистану – Сафіна Садуллаєва. Розуміла: вона зараз вирішує мою долю. І коли вона не стрибнула, я наче і подумала, що у мене буде нагорода, але спочатку, напевно, сама в це не повірила.
Підбігла до тренерки, почала їй дякувати за те, що ми це зробили разом. Ми впродовж такої великої кількості років йшли до цього разом – і от він бажаний результат. Звичайно, це ще не золота медаль, але це медаль Олімпійських ігор, за що я її безмежно вдячна.
– На Іграх українським спортсменам ще додалася функція – голосу України, розповідати про те, що відбувається в рідній країні. Наскільки відчувався ще цей тиск?
Ми, як спортсмени, постійно наголошуємо, що російських і білоруських атлетів не має бути на міжнародній арені
– Я ще й представник Збройних сил України. Я – військовослужбовець. І дякую Міністерству оборони за те, що могла виїжджати на змагання, на тренувальні збори. Я повноцінно проводила підготовку, в наш час це дуже важко і важливо. Це спорт. І тут може бути, що завгодно: сьогодні тобі везе, а завтра – ні.
З нашого сектору три дівчинки вийшли на милицях. Це жахливо. Це дуже жорстка доріжка, вона не пробачає помилок. Тому я розуміла, що маю робити все від себе залежне найкращим чином в насправді прекрасних умовах: були чудові глядачі, шалена підтримка. І я, дійсно, щаслива, що мені вдалося це зробити.
Ми, як спортсмени, постійно наголошуємо, що російських і білоруських атлетів не має бути на міжнародній арені.
І ми дуже вдячні Себастьяну Коу, президентові Федерації міжнародної легкоатлетики, за його принципову позицію з початку повномасштабного вторгнення – російських та білоруських легкоатлетів не було і не буде на міжнародній арена.
– Дуже багато спортсменів зараз боронять України, багато загинули на війні. Є у вас людина, якій би ви присвятили цю нагороду?
– Абсолютно кожному військовому і військовій. Усім: хто на передовій чи в тилу, хто пішов сам, або призвали. Усім тим, хто нас захищає. Без них не було б цього виступу і цієї перемоги.
Впевнена, що вони в цей день були разом зі мною, за моєю спиною, як янголи-охоронці
У мене багато друзів і знайомих, які загинули в цій страшній війні. Я знаю, що вони б за мене зараз раділи, так само, які й ті захисники, які написали мені велику кількість привітань. Я впевнена, що вони в цей день були разом зі мною, за моєю спиною, як мої янголи-охоронці.
Дуже важко насправді – буквально тільки-но читала новини про те, що відбувається в Харкові.
Страждає цивільне населення. Ми про це постійно говоримо, цю думку доносимо на міжнародній арені. Нас чують, ми відчуваємо, що нас підтримують.
– Попри світову підтримку не всі країни розуміють масштаби війни в Україні. Уявіть, що вам треба виділити один удар по рідному місту, щоб показати все жахіття дій Росії. Щоб ви розповіли іноземцям?
Удар по «Охматдиту» – це варварство
– Удар по «Охматдиту» – дитячій лікарні. Це варварство. В принципі страшно, що Росія б’є по Україні й цивільним, але, коли по дітях, ще й по дітях, які хворіють. Це жах.
Ми розповідали світовим ЗМІ про той день – про плач батьків, про емоції дітей, про всіх лікарів та тих, хто розбирав ці завали. У той день я не була в Києві, бо я б також приєдналася. Але у нас є одне правило: якщо ти не можеш допомогти так, то донатами.
Я б ще розповіла – у 2023 році у нас загинув Роман Поліщук – стрибун у висоту, з якими ми тренувалися. Він вихованець моєї тренерки – Ірини Пустовойт.
І Ірина Григорівна не змогла поїхати на похорон, бо не витримала б цього. Я поїхала…а після цього одразу поїхала тренуватися. Це було максимально жахливо. У мене стан був просто нікудишній.
Але я мала зібратися і далі працювати, щоб вигравати, виступати на міжнародній арені й постійно розповідати, що відбувається в Україні. Я знала, мені треба вигравати, щоб бути видимою, щоб бути почутою.
– Ви зараз їдете додому. І відверто, це божевільний маршрут…
– Дорога додому – понад 30 годин. Зранку вивезли з Олімпійського селища, зараз – на пересадці у Відні, звідти летимо в Кишинів, чекаємо на автобус, а вже потім – 14 годин додому. Насправді думка про те, що я їду додому мене тішить. Я нарешті зустрінусь з батьками, з чоловіком, зі своїми котами й собаками, зі всіма друзями. Я так чекаю цього моменту, що і 30 годин в дорозі – не такими важкими здаються.
Я поїхала на два тижні. Це не дуже довгий період, бо виїжджала і на більше часу. Але ми знали, куди я їду і що буду обмежувати спілкування. І я вдячна своїй родині, що вони підлаштовуються під мій графік. Зараз я можу сміливо сказати, що багато чого обертається навколо мене. Не кожен так би зміг переступити через свої принципи, бажання. Усе давати, що потрібно, щоб я могла їздити на змагання, виступати, спокійно готуватися до них. Моя родина – дуже багато зробила, щоб я могла виступити й виграти свою олімпійську нагороду.
– А хто найемоційніше відреагував на нагороди – батьки чи чоловік?
– Батьки. З чоловіком я трохи більше спілкувалась. Він можливо трохи більше від мене очікував такого виступу. І він стриманіше реагує, бо знає, що весь цей стан передається мені.
А батьки… Я коли почула мамине голосове повідомлення, я почала за нею хвилюватись. Воно реально було нервове. Вони дуже хотіли, щоб я була з нагородою, так хвилювалися, що все вилилося в такий адреналіновий меседж.
Батько спокійно відреагував, а мама… От найемоційнішою була реакція мами. Вона каже: «Іро, ти навіть не уявляєш, що ти зробила». А я, напевно, досі не уявляю, що зробила. От стрибнула вдало і їду додому з медаллю. Нічого такого (сміється – ред.).
Мама хвалила, звичайно. Ой, ну я от згадую і зараз буду плакати. Мама сказала: «Я про це все життя мріяла. І ти втілила нашу мрію. Я не знаю, за що нам з татом так пощастило».
– Що хочеться найбільше зробити по поверненню додому?
– Я безмежно хочу обійняти свою родину. Я дуже сумувала і хочу розділити ці емоції.
Якби не війна, то батьки й чоловік сиділи б на трибуні, підтримували б мене, і ми б раділи цій медалі разом ще в Парижі. Але головне – ми живі. І це завдяки нашим захисникам. Тому емоції разом дещо переносяться.
Насправді хочеться всім подякувати – і за підтримку – стільки повідомлень з привітанням я отримала, і Міністерство оборони, Мінспорту, Національний олімпійський комітет, які попри все змогли організувати можливість, щоб ми поїхали на Олімпіаду.
Я дійсно хочу всім подякувати, бо для того, щоб змагався спортсмен і була медаль, має прикласти дуже багато зусиль велика кількість людей. Тому за те, що зробив кожен своє діло, ми маємо потім міжнародні нагороди.
