Пішла на прослуховування в консерваторії й позвала Віталіка із собою. Він після другого туру пішов далі, а я провалилася
– Свєточко, хотів сказати “доброго вечора”. Але який він добрий? 40 днів за Віталієм. Ви знаєте, така трагедія, я вважаю… Війна привчила вже до величезної купи трагедій.
– Так.
– Але смерть Віталія Білоножка, прекрасного співака, прекрасної людини, друга нашого вразила просто в саме серце. Я б хотів, щоб ми сьогодні, на сороковини, поговорили про Віталія, про цю прекрасну, життєрадісну, мудру людину, яка стільки радості й щастя подарувала мільйонам українців. Розкажіть, будь ласка, де він народився, зростав, як він учився.
– Я спочатку хотіла б сказати, що це величезна трагедія. І головне – я навіть не сподівалася, що в нас мільйонна армія прихильників… Кожен писав: “Це наше особисте горе, що покинув світ Віталій Білоножко”. А Віталік і не знав, що його так багато люблять. Він останнім часом говорив, що “забули, мабуть, про нас”. Я кажу: “Віталіку, не забули, але такий час, тяжкий дуже”. А зростав Віталік на Сумщині. Як він говорив: “На моїй Слобожанщині”. Любив він дуже свій край, свою кладочку біля будинку. Він завжди там ловив карасів, а я, казав, дуже смачно їх готувала. Батьки бачили його схильність до музики. І була в них корова Лиска. Продали її та купили дитячого баяна. І він за чотири кілометри отого баяна на плечі – і ходив учитися музиці. Але ж і вчився гарно. Коли ми останній раз приїздили на батьківщину Віталіка…
– А ви часто були там?
– Приїздили, звичайно. Не так часто, але були дуже влучно. Ми приїздили концерт для людей робити. Привезли із собою звук, артистів. В основному гумористи, щоб повеселити трошки людей. Вони дуже багато працюють – і їм треба трошки усмішки щирої. І збиралися всі, увесь район, на наші концерти. Люди того заслуговують. Вони трудяться багато, як кажуть, інколи і світу білого не бачать… Так що Віталік учився нормально, поки не закохався в одну дівчинку. Її звали Оля. “А потім вона”, – каже, – “мене зрадила, коли я пішов в армію. З кимсь поцілувалася”. Він казав: “Боже, це ж я тільки почав служити… А що ж далі буде?” І кинув це. Молодець, правильне рішення прийняв… У нього товариш служив, який вчився в музичному училищі – там, де я навчалася в театральному. Це у Дніпрі було. У нас один педагог по вокалу був – Лілія Григорівна Хомутова. Вона потім виїхала до Америки… Ну, і поз’їжджалися. Усі жили в гуртожитку, а потім познімали собі квартири. А чим педагоги нас об’єднували? Тому що чоловік її був педагогом, вів клас хлопців, а вона – дівчат… Вони нас запрошували до себе. Чоловік у неї був геніальний. Це мої кращі педагоги. Заводить нас у погребок такий, а там у нього вино. Наливає студентам, яким по 16–17 років, і розповідає: “Вчіть”. А там такий резонанс – показує, як треба ноту басу взяти. Одним словом, вони настільки були прекрасні люди! Нам везе на хороших людей. І така ж у мене була педагогиня по театральній майстерності…
– А поганим людям на хороших людей не везе.
– Можливо, і так. І Толя ж іде в армію, каже: “Що ти такий сумний?” Віталік каже: “Та оце з дівчиною таке”. Оце він каже: “Ой, тут така дівчина приїхала до Києва… Вона стажується в Театрі оперети, пішли познайомлю”. І вони прийшли. Я так подивилася, думаю: “Ой, ну що це? Такий хлопчик…” Талія отака, сяючий, тонесенький, карі очі… Військова форма. Думаю: “Ой, солдат. Тут такі кавалери до тебе заводяться…” Мені ж проходу не давали…
– Красива жінка. Незаміжня. Віталій шокував, завжди казав: “Красива жінка, не вагітна”.
– Не вагітна, так-так. То треба її терміново зробити вагітною.
– Да.
– А ввечері я виходжу з вистави – була “Сільва” Кальмана. Я була субреткою, співала Стасі. Виходжу – і він мене кличе. Думаю: “Хто це?” Повертаю голову – він сидить у цивільному, кепочка, як у “Місце зустрічі змінити не можна”. Каже: “Можна я тебе проведу?” – “Ну, якщо ти вже тут, то можна”. І повів мене в офіцерське кафе.
– Де воно було?
– Будинок офіцерів. Привів туди. І, одним словом…
– Чим пригощав?
– Я навіть не пам’ятаю. По-моєму, якесь вино… Дівчинку спаював трошки. Ну, і потім хлопці усі геть щезли – залишився один Віталік. Проводить мене. Я жила на проспекті Перемоги – у мене як у солістки театру була окрема кімната.
– Кімната в комуналці?
– Просто квартира двокімнатна. В одній кімнаті – одна солістка, у другій – дві дівчинки з хору. Ну і Віталік на східцях… тут уже я прощаюся, бо там чергова чатує, щоб хлопців не водили. Віталік – він приткий був. Я зразу побачила, що це молодий хлопець, але хваткий. Він відразу узяв мене так і кріпко поцілував! Думаю: “Нічого, так, мені сподобалося”. “Хочеш іще?” – каже. Я думаю: “Ну, що сказати? Ні? Що значить “ні”?” – “Хочу”, – кажу. Думаю: “Ти такий смельчак – ну, я теж не буду давати задньої”. І ми здружилися, нас так зав’язало разом… Приїхала мама його – і каже: “Він такий хлопець у нас, що…” А мені він так сподобався! Він – як сонячні промені.
– А бас який!
– У нього так багато було всього класного! Думаю: “Боже, куди тим кавалерам? Ось хлопець класний!” І здавалося б, да, солдат, нічого не має… Але, бачиш, що значить правильне виховання. Не думаєш про гроші, про статки. Думаєш про людину. Думаєш: ось із цим хлопцем я б хотіла жити. Закінчилася армія – він пішов у сантехніки, аби тільки бути поруч! Сантехнік. Носив унітази на дев’ятий поверх. Співав у ЗАГС… Раніше хор був чи ансамбль: співали пісні в ЗАГС. “Ведіть кохання…” А Віталік же все перефразовує. У нього так смішно входило… І каже: “О, щас ми це і зробимо”. Одним словом, Віталік усе в гумор перетворює. Усі сміються, усім радісно, у всіх піднімається настрій, коли Віталік поруч. Він же набрався якихось халтур… Текстильна фабрика – на баяні грає, ансамбль дівчат веде. Отримує гроші й приходить. І тільки чергова відкриває, він – раз! – і за ліжко ховається. “Світлано, ти ще відпочиваєш?” Кажу: “Відпочиваю. Ви перевіряйте інші кімнати”. Поки вона перевіряє, Віталік тікає. І на вокзалі ночував… Поки не приїхала мама його і попривозила півнів, курей. Знайомий тут десь працював… Каже: “Припиши його в гуртожитку до себе”. І йому виділили кімнату в гуртожитку. Важко він починав. Мені легше. Я закінчила – мене зразу запросили сюди. Борис Георгійович Шарварко тоді був директором. Я до цього часу телеграму зберегла.
– Він був директором Театру оперети?
– Так. Коли я прийшла на прослуховування… Пам’ятаю, як зараз, приходиш, кажеш: Мойсеєнко Світлана, 20 років. “Співайте, розказуйте щось”. І я видавала що вміла, що не вміла – усе підряд.
– А що ви співали?
– Якусь українську народну, мабуть. Що голосніше було. Що мене навчила Лілія Григорівна в театральному, те я їм і видавала. Я бачу, що Віталік – такий тембр красивий… Але, крім полум’я в очах від кохання, він далі не знає, що і як. Працює там і там, старається. Кажу: “Віталіку, у консерваторію екзамени будуть”. – “Ні-ні. Ти що?” – “Віталіку, пішли. Я ж із тобою”. Пішли ми вдвох вступати. І його відразу помітили. Перший курс, Чавдар Єлизавета…
– Да, оперна співачка, народна артистка.
– Вона зразу нас побачила. “Ти дружиш із цим хлопцем?” Кажу: “Так, дружу”. “Ти – до мене в клас. Ти – до мене. Гарний у нього тембр”. І вона нас узяла. А потім її викликали в Москву. Мабуть, до Микити Хрущова. Вона концерт давала. Вона співачка приголомшлива, а ще як людина була класна. Вона бачила наскрізь тебе. “Ти годишся для оперети”. Я хотіла сказати: “Я вже там працюю”. Мовчу: “Хай буде”. Мені ж головне, щоб хлопець тут учився. І вона поїхала. Віталік після другого туру пішов далі, а я провалилася. Думаю: “І слава богу. У мене вже все є”. А якщо що, то я собі планувала йти на режисуру навчатися.
– А до кого він потрапив?
– Георгій Маргієв. Серйозний, дуже строгий педагог. Він вів клас бас-баритонів. І це Віталію дуже було… Але ж вредний був педагог! Гарячий осетин, що вже не так – він зразу… А у Віталіка халтур повно… Тут любов, тут халтури… Немає коли вгору глянути. Коли вчитися? Так вийшло, що я вже завагітніла.
– І як воно вийшло?
– Від великого й палкого кохання. Я не пручалася, тому що… Ми тоді швиденько з ним організували весілля. Боже, як були раді!
– Сподобався батькам Віталій?
– Сподобався. Він не міг не сподобатися. Ще мама каже: “Доцю, боже, як же він співає пісню “Мама”! Ніхто вже так не співає. Це ж яка радість нам, матерям, почути отаке виконання! Усі кричать так голосно. А він душею співає”. Я завжди казала: “Вітальку, у тебе такий зичний голос – піддай трошки більше”. А він каже: “Ні, Свєто, я хочу до серця достукатися, щоб мене відчули. Якщо там запалає, то мене полюблять надовго”. Так воно і сталося. Це ж який він мудрий хлопець! Звідки це він набрався? Від природи? Ось так ми й почали. А потім народився Георгій. Приходить Віталік до Маргієва: “Синок у мене народився. Вашим іменем назвав – Георгій”. А воно таке голубоглазе, біленьке народилося. Але Георгій. А він каже: “Мальчик мой, ты живешь с женщиной. Нельзя. Ты же все сырье свое отдаешь ей. А для смазки связок не останется”.
– А є взаємодія якась?
– Є взаємодія. Є.
– Ага.
– Це дуже важлива річ. І всі оперні співаки про це знають. Йому ніяк не можна. Якщо жінка – колоратурне сопрано – інколи там буває, що їй треба, коли це виходжу на сцену… І гарно вони себе почувають.
– Да.
– І їх вистачає.
– Перед виставою…
– То вона, можливо, ту смазку забирає до себе і ще собі підсилює… І тоді ж їй усе хорошо. А чоловік віддає. І тому можна кіксочки пускати – зривається звук, нерівний іде. Для оперного співака це важливо. Ну, Віталік каже: “Ні”. Пішов до Чадар жалітися. “Не переживай, – каже, – підемо до Котика”. А це душа-людина. Який же він педагог прекрасний!
Віталік розповідав, як бився за дівчат із Віктором Ющенком. Каже: “Найцікавіше, що його дівчата переходили до мене”
– Співак який був!
– А людина! А ми потім, коли робили концерти, як ми ж його часто із собою запрошували… Коли Толічка Литвинов трошки капризував, то цей – золота людина.
– Ну, тенор у нього ж був, да?
– Тенор. Високий. Але він Віталіка вчив. Мозговий, Пономарьов у нього вчився. Котик позабирав усі таланти до себе і видавав на-гора. Він молодець. Недарма до останнього дня ходили ми на могилку. Його вже ніхто не провідував, а ми все приносили квіти, свічечку ставили, протирали його портрет. Бо пам’ять не вмирає.
– Віталій мені розповідав, що в кількох кілометрах від його села жив Віктор Андрійович Ющенко. І вони до одних дівчат ходили. І навіть, як вважав Віталій, інколи билися за дівчат. Він розповідав про це?
– Розповідав. І каже: “Найцікавіше, що його дівчата переходили до мене”. – “І чим же ти, Віталіку…” Каже: “Подивися”. Він роздягався – у нього ножові ранки там, там. Драки були не на шутку.
– Та ви що?!
– За дівчат… Дівчата ж гарні, україночки. Кароокі, чорнобриві… Хлопці билися за дівчат гарненько. І хто перемагав, то каже: “Усі дівчата його були мої”.
– Віктор Андрійович любив його, приходив часто на дні народження.
– Віталіка всі любили, усі із задоволенням приходили. Коли 65 років було, всі-всі президенти прийшли. Просто їм хочеться до його тепла доторкнутися, відчути ауру добра, доброзичливості, людяності. Інколи в житті не вистачає… Начебто і людина непогана, але якийсь холод. А від Віталіка тепло йшло. Така енергетика людяності.
– Він оперним співаком так і не став.
– Не став. Коли йому сказали, що не вистачає того, що треба, то він вирішив, що треба піти в естрадні співаки. Думаю, він зробив правильний вибір. Він же потім працював у Малахова в театрі Молодому. Потім я вже прийшла на телебачення в 1980 році…
– Ви були диктором УТ-1.
– Віталік побачив, що я швиденько завойовую популярність. Уже не дійде на нього – звертають увагу всі на мене… І він швиденько прибіг теж на телебачення до Миколи Федоровича Охмакевича, голови Держтелерадіо України. Його взяли із задоволенням – і він почав працювати. Тоді ж була худрада. Як співаки ненавиділи ті худради! Але завжди композитори вибирали Віталіка, тому що він ніяку пісеньку показував так, що худрада приймала. Йому кажуть: “Віталіку, будь ласка”. “Ілюстратор” називається. А то ілюстратор – як на роботі. А потім у нас з’явилися халтури – не було коли працювати. А тут ще й другий синок з’явився. Наймаю няньок, бабусі в мене працюють, а ми їздимо… У мене вихідних узагалі не було. Я інколи так сяду і думаю: “Як це я все витримувала?” Мабуть, це тільки молодість. Потім любов до того, що ти робиш, потім із тобою такий класний чоловік… Ти готовий для нього на все.
– Є райцентр в Україні, який ви не відвідали?
– Мабуть, є, але я не пам’ятаю. Знаєш, останнім часом ми почали вже трошки капризувати. Ми брали, де ближче їхати. Уже навіть не думали про оплату. Де ближче, щоб устигнути відпочити. Бо ще є основна робота і в нього, і в мене. І треба ще дітей побачити.
– Який перший хіт у Віталіка з’явився?
– Мабуть, “Як ішли літа наші на ярмарок”.
– “Ми були молоді”…
– Потім він дуже високо піднявся, бо на всі концерти його запрошував Борис Георгійович Шарварко. “Давайте разом заспіваємо, браття”.
– Була така пісня.
– Потім – “Історія” про Україну. “Дай Україні волю”. Він виріс на цих піснях, бо вони міцні, справжні, без фальші…
– Борис Георгійович – велетенська фігура, така постать.
– Але якщо за ним понаблюдати трошки, то він – як дитя всередині. На стадіоні, значить, робимо… Пам’ятаю, як він Софію Михайлівну Ротару на коня піднімав: “Давай, Соню, на коня – і вперед”. Він із кожного артиста зірку робив.
– А масові вистави… Тисячі людей.
– Ми завжди збиралися на кінець концерту – обов’язковий феєрверк. Ось сидить Борис Георгійович: “Ги-ги-ги!” Він радіє, як дитя, феєрверку. Піднімаються огоньки – і він отримує кайф від цього, а ми всі поруч помираємо зі сміху. Ну, це ж треба, щоб такий здоровий, міцний, талановитий режисер – і радів просто від феєрверка! Ми його за це дуже любили. Він був просто неймовірний.
– Я пам’ятаю, як Віталій Білоножко увійшов у моє життя. 1986 рік, я в армії, Новгородська область, ракетні війська, учебка. І я ж так люблю “Динамо”. Приходжу до сержантів, кажу: “Сьогодні футбол важливий: “Берое” грає з “Динамо”. Можна подивитися в ленінській кімнаті?” Кажуть: “Ти шо, охєрєв? Яке “подивитися”? Відбій, тільки сержанти дивляться”. І я їм кажу: “Ну, я ж писав…” – “Та ти брешеш”. І я їм показую вирізки з газет. Вони кажуть: “Ну давай”. Я сідаю з ними в ленінській кімнаті. Перший тайм завершився. І в перерві раптом з’являється Віталій Білоножко і співає пісню “Возвращайся всегда, где б ты ни был, к родному порогу”. І в мене сльози на очах.
– Сльози, так. Це в багатьох.
– Отак він увійшов у моє життя.
– Так.
– Я пам’ятаю – боже, як його всі любили! Євгенія Семенівна Мірошниченко, коли ми сиділи і він щось казав, вона казала: “Віталіку… Віталіку…”
– Це правда. Вона приходила теж у Театр оперети, і Віталік приходив. Він кругом, де я є…
– І чоловік колишній же керував театром. Бегма.
– Володимир Бегма. Хороший був режисер. Але небагато з ним працювала. Вона заходила в театр, із задоволенням дивилася, давала вказівки. Яка вона хуліганка! Яка ж вона молодець! А коли виходить на сцену – королева. Коли вона починає співати, зовсім інший облик у неї.
– “Травіата”, “Ріголетто” були.
– Думаю: “Боже, яка вона красуня!” Що значить, коли людина у професії на місці… У дикторську Віталік коли приходив, дикторка: “О, прийшов наш муж”. Усі його обожнювали. І Таня Цимбал, і Тамара Стратієнко. Він приходив завжди, як свій: “Так що, дівчата, що кому дати?”
– Ревнували ви до нього?
– Знаєш, Дімо, я не можу зрозуміти, але якщо ревную, то це дуже сильно якось. Я старалася цього або не показувати, або не робити.
– Ну, жінки ж любили.
– Але що цікаве? Що в дикторській, у моїй шафці в карманчику в сукні чи в пальті обов’язково була записочка: “Віталік зараз там-то з тим-то…”
– Хтось писав.
– Хтось писав і вкладав мені.
– А ви знаєте хто?
– Ну, здогадуюся, але хай собі живуть мирно. Я ніколи не вказувала й ніколи не виказувала.
– Тобто писали, де і з ким?
– Да. А я виймаю і кажу: “Боже, от молодець!” – “Ну, ти хоч зателефонуй на роботу”. Кажу: “Я не знаю робочого телефону”. Я його і правда не знала. – “Ми можемо зателефонувати”. Начебто він там повинен бути в цей час… Ну і що, як його немає на роботі? Він вийшов каву попити. Я сказала: “Вітасіку, дорогенький мій, я тобі вольную виписала з першого дня нашого весілля”.
– Яка прекрасна дружина…
– Це дурниці. Мені завжди татко казав: “Доцю, є такі дурні жінки, які бігають за чоловіками. Ти цього ніколи не роби”. Боже, він мене так багато чому навчив! “Якщо ти будеш, – каже, – хорошою дружиною, він завжди прийде до тебе. Де б він не був, він повернеться, тому що ти йому будеш потрібна”. Такого в мене не було. Чогось більше Віталік…
– Він мені казав, що вас ревнував шалено.
– “Чого ти з ним розмовляла?” Я кажу: “Де ти бачив?” – “З вікна бачив, як ви там щось розмовляли дуже близько”. – “Я навіть і не знаю”.
– Він навіть бійки робив за вас?
– На самому початку, коли кавалери до мене, а я – від них… Вони хотіли дуже мене мати за дівчину. А тут Віталік. Боже, він поламав стільці, робив страшне. Усіх розігнав дуже далеко. І сказали: “Боже, там такий з’явився… Ні-ні-ні, туди ми не ходимо”.
– Це правда, що він попросив свого друга зробити вам випробування?
– Правда.
– Це ж класний друг був.
– Це ж красивий такий Гаврилюк. А він спеціально…
– Актор.
– Вони думали, що я зразу поведуся на красавця і забуду хлопчика свого.
– Вони домовилися з Гаврилюком, щоб він вас звабив.
– Так. Почалося зваблення. Я думаю собі: “Що це ще таке?” Я так просто не піддаюся. Це треба, щоб мені голову зірвало, а Віталік, мабуть, цього ще не знав. І він, бачу, симпатичний, нормальний. Прекрасно поговорили… І він каже: “А може, пройдемося?” Кажу: “Ні-ні, я чекаю”. Він і так: “І пройдемося, і давайте в театр сходимо, і, може, зустрінемося…” Я думаю: “Ну нічого собі! Оце тобі товариш”. Я подумала про нього погане. Потім кажу: “Віталю, що це таке?” Він каже: “Та не звертай уваги. То таке…” – “Як ти міг узагалі?”
– Але він зізнався потім?
– Зізнався потім, да. Каже: “Мені було цікаво”. Просто від Івана очей відірвати не можна було.
Віталік ходив до мами: “Мабуть, зі Свєтою розведуся…” А вона сказала: “Синку, якщо ти при живому батькові дітей сиротами залишиш, я тебе і в гробу дістану”
– Красень.
– Він такий легінь, що треба із закритими очима йти за ним і не оглядатися. А я не пішла…
– Балувана Свєта.
– Що балувана, то балувана. Легке – це не для мене. Мені треба, щоб зірвало всю кришу, щоб я пішла за чоловіком. Жінка, щоб пішла із чоловіком в інтимне місце, повинна шалено закохатися в цього чоловіка. Вона повинна дихати з ним в унісон.
– Одним повітрям.
– Звичайно. Ну, це як на мене. Можливо, це не для кожної жінки. А для мене це саме так. Бо інакше, що це за прогулянка? Мені не підходить такий варіант.
– Були моменти, коли ваше подружнє життя було під загрозою?
– Не то що під загрозою… Коли було дуже багато роботи… А потім трошки заважають сторонні люди…
– Через що?
– Ну, придумали якісь вигадки, щось наговорювали…
– На Віталія?
– То на Віталіка, то на мене. Не хочу згадувати, але є такі люди, які нашу рідню хотіли посварити… А потім з’ясовується, що такого і близько не було. І що це взагалі за розмова? Але весь час комусь хотілося нас роз’єднати, розбити. Але ми витримали, розібралися. Віталік якраз ходив до мами: “Мабуть, зі Свєтою розведуся…”
– Це який рік?
– Я не пам’ятаю, але вже двоє діток було. І вона сказала: “Синку, якщо ти при живому батькові дітей сиротами залишиш, я тебе і в гробу дістану”.
– Мудра мама.
– Так що це у Віталіка, а в мене і думки такої не було. Звичайно, ми робили одну справу, ми серйозно говорили, на підвищених тонах говорили. Тому що дуже тяжко, коли робиш великий проєкт і в тебе багато підрядників, а чогось не вистачає. Я пам’ятаю: антракт – і треба якась оплата комусь, а вони кажуть: “Не вийдемо на сцену, поки не буде…” Багато таких речей, які треба було терміново виконувати, і воно не все виходило. Але найцікавіше – поговоримо, а потім виходимо на сцену, співаємо дует, так він на мене гляне, я на нього гляну, він так ледь-ледь краєчком губи посміхнеться, я посміхнуся – і вже помирилися. Зараз ми згадали, навіть посміхаємося, навіть така весела розмова, тому що про нього згадувати по-іншому, із сумом, не можна.
– А як?!
– Ми не можемо. Тому що він був як яскраве сонце на цій землі. Він так уболівав за все… За друзями… Того треба в лікарню, тому вступити у виш… Купа питань. Я кажу: “Віталіку, може, ти про себе подумаєш?” – “Добре”. Він так багато віддавав! Лікарі говорили: “Бережіть серце”. – “Я бережу”. Але, знаєте, ні. І тому, мабуть, такий тягар був на серці, що воно і зупинилося.
– Ви були відомі на всю країну – диктор центрального українського телебачення. Ви знана, вас люблять усі. Ви займаєтеся своєю справою. Віталій співає. Це він вас умовив співати з ним разом?
– Вадим Крищенко написав вірші, а Саша Осадчий, із яким ми дружили…
– Прекрасний композитор.
– Так. З’явилася пісня. Тоді це не називалося “дует”. Називали “пісня на двох”. Ну, хай буде на двох. Віталік каже: “Може, спробуємо?”
– Що це за пісня була?
– “Щоб ти щасливою була”, – такі от основні слова. Саша Осадчий каже: “Може, ви спробуєте?” І ми заспівали цю пісню. Ні, ми відзняли відеоряд: сидимо один навпроти одного. Думаю: “Та хай буде на пам’ять”. І УТ-1 виставило його показати. Ой боже! Як пішли листи…
– Сподобалося людям.
– Як пішли посилочки із салом… І духи “Желаю счастья”. Да, такі були. А зверху шоколадка… Мені телефонують, кажуть: “Свєто, уже знову пахне м’ясом чи салом – ідіть забирайте”. Кажу: “Дівчатка, розбирайте сало, бо стільки його…” Потім ще з’явилася пісня, потім – ще. А потім мені так сподобалася ця справа, що ми почали дивитися репертуар і працювати. А тут Саша Морозов їздив часто з Андрієм Демиденком… І він нам написав “Мелодію двох сердець”.
– Вона спочатку називалася “Один мотив для двох сердець”?
– Просто “Мотив для двох сердець”. Чи “Один мотив”. Я вже й забула.
– “Один мотив для двох сердець”.
– “Один мотив”, правильно. Потім з’явився фестиваль. Віталік каже: “Свєто, усі роблять сольні концерти, усе про себе та про себе. А чого б не зробити це родиною – усіх запросити…”
– Це його ідея була?
– Да. І ми сидимо в колі друзів. Каже: “Це треба ж послужити країні. Треба показати, які в нас родини. У нас стільки друзів, як же ми весело і красиво живемо! Нам навіть у голову не приходить сваритися чи битися, не доведи господи”. І почалося. На першому фестивалі весь Кабмін у нас був у залі. Усі прийшли подивитися, що оті Білоножки придумали. Вийшла Рая і дрожащим голосом…
– Кириченко.
– Раєчка з Миколою. А Микола каже: “Я в житті не співав! Ви що? Не можу!” Але ж заспівав. Усім було цікаво, як це чоловік із жінкою співають. Такого ж не було.
– Ідея прекрасна.
– Да. Бо коли я працювала на телебаченні, там Іван Мащенко був директор. І мені сказали: “Свєто, ведіть програму “Зичимо щастя”. Але треба партнер”. Кажу: “Так партнер уже є”. – “А хто це?” – “Прийшов молодий співак, соліст”. – “Ні-ні-ні”. Як вони сказали: “Не развивайте семейственность”.
– У вас же на фестивалі не лише чоловік і дружина співали. І онуки, і діти…
– І діти, і онуки – усі. Брати, сестри, бабусі – усі повиходили. І Богдан Ступка був, пам’ятаєш?
– Да.
– Він усю родину вивів. І ви з Олесею яку пісню…
– Да.
– Між іншим, я вже заочно запрошую вас на наступний фестиваль. Надіюся, мені вдасться.
– Буде фестиваль.
– Так, я хочу. Віталік достойний того. Хочу, щоб хороші артисти виконали його пісні. У нього такий величезний репертуар! Навіть Оксанка Білозір каже: “Я навіть не знала, що це Віталік співає”. Ми все життя поруч ідемо, і не всі знаємо репертуар кожного.
– А які Віталія пісні от вам більше подобаються?
– “Половина саду квітне” мені подобається. “Яблуневий туман”. Я вважаю, це взагалі шедевр. “Білий острів” – прекрасна пісня. Але ж як Остап Гавриш музику склав! А як же Віталік працює з композиторами й авторами! Він їх домучує до геніальності. Каже, перехід оцей не годиться, а тут слово замінити… Вони вже кажуть: “Віталію, але ж…” – “Але ж вийшло”.
– А “Яблука падають”?
– А “Яблука падають” – то взагалі.
– Степан Пушик вірші написав. Дзвонить мені о другій ночі: “Свєто, ти спиш?” – “Та ні, не сплю”. А сама ж, звичайно, прокинулася. Кажу: “А що?” – “Та тут треба слова подумати. Я оце сидів-сидів…” Це ж старий дідуган, але ж депутат.
– Да, він депутатом був.
– Я кажу: “Вона не має бути просто про яблука. Це психологія дуже глибока. Уявіть собі: життя швидкоплинне, колись і нас не буде на цьому світі, а сліди наші залишаться під яблунею. Яблучка будуть падати. І, може, хтось згадає про цю яблуньку, про нашу пісню…” І він каже: “Ой, правда”. І він так його завернув і чітко написав! Уранці присилає мені. Присилає увесь вірш. Кажу: “О, це правильно”. Бо на самому початку було так щось легковажно. Ну, що значить “яблука”? І що? Узагалі це наші діти казали: “Ой, мамо, тато, ви яблуневі співаки. У вас усе про яблука”. То половина саду квітне, то яблука. Ну а як? Це наш український продукт, який ми обожнюємо. Без яблука ніяк.
Шедевральні пісні – і “Як ішли літа наші на ярмарок”, військові пісні, які він співав… “Половина села гуляє, половина в землі лежить”. Люди на ці пісні відео самі створюють. Усі соціальні мережі – кругом співає один Віталік. Або ми удвох. Усе життя ходили на радіо, а говорили: “Ви – не формат”. Так виходить, треба померти, щоб бути форматом. Яка печаль!
– У 2014 році, коли почалася війна, він приймав усе так близько до серця – просто не жив! Я пам’ятаю, як він переживав, як він дивився всі ефіри. Скільки ми з ним говорили вночі…
– Не міг він спати… Ми живемо в заміському будинку, він так переживає, я піднімаюся наверх, а Віталік кричить: “Спускайся вниз, будь ласка!” Якщо тривога, він страшенно боявся, що мене знесе разом із дахом. Я наче не з боязливих, але все ж таки слухалася. Усе ж таки слухалася – приходила до нього на перший поверх. А воно ж гуде над головою. Боже!
– Ви пам’ятаєте початок великої війни?
– Я прокинулася від того, що щось загриміло сильно. Я швиденько відкрила вікно – стовп диму. І я відразу: “Віталіку, війна”. – “Боже, Свєто, ну що з тобою?” Кажу: “Віталіку, війна”. І він схватився: “Боже, да-да-да”. До нас почали з’їжджатися знайомі, діти їхні… Ми всі на першому поверсі покотом спали. А хлопці мої чергували. У нас є зброя зареєстрована, усе як треба. Ми не знали взагалі, що це може бути…
Чорнобиль вони проїхали так швиденько, навіть нікому в голову не прийшло… Як це можна так швидко? Тому ми взагалі не знали, чим це все скінчиться. Віталік каже: “Бери внуків…” І ми, усі жінки, поїхали на Західну Україну. А він лишився із чоловіками. Ми три дні їхали. Ночували в якихось хатах. Не було де стати, на дорогах не можна було їхати ніяк, заправитися неможливо. Добре, у нас були каністри – усе взяли, що можна було. А Віталік лишився. І кожного дня чекав, поки ми приїдемо. Каже: “Свєто, ну, давай уже повертайтеся”. Ми приїхали частково – я з меншим сином.
Чому Віталій помер передчасно? Цукровий діабет. Він почав трошки набирати вагу. Тяжко було ходити – тому він і не виходив
– Він часто казав вам, що вас любить?
– Не часто. Щоб просто отак сказати… Знаєш, а мені й не треба було. Я відчую по відношенню, по погляду, як він мене торкнеться. Мене, наприклад, це могло б і дратувати, якщо часто говорити.
– А ви йому часто казали, що любите його?
– Ну, мабуть, частіше… Як жінка. Знаєш, ми ж усе легше робимо трошки. Тому я завжди перша до нього підскакувала, обіймала… Каже: “Щось, Свєто, холодно”. А я завжди до нього притулюся, а він каже: “Ой, ти моя пічка”.
– Скільки років ви прожили разом?
– 47.
– Золоте весілля було б.
– Я так готувалася! Тобто не готувалася, а я так, подумки: “Боже, це ж треба зробити свято. Треба, щоб мені хтось допоміг, підказав” А наш онук Віталій каже: “Свєто, я все вам організую”. Це такий молодець… Як дід Віталік, так і він – майстер на всі руки.
– Тримайте біля себе. 47 років разом жити і любити один одного… Як зберегти кохання?
– Воно так швидко пролетіло, що я б іще 47 років прожила з ним. Я навіть не знаю, що сказати. Ну, треба не тільки про себе думати – треба думати про свою половинку, віддавати тепло, турботу. Треба просто любити людину. Буває різне: зауваження чи він мені, чи я йому. Ну, це таке… Це життя. Він мені скаже: Свєто, ти неправильно чи заспівала, чи повела себе… І думаю: “Він же правильно говорить”.
– Але передусім треба любити.
– Обов’язково. Треба жити цією людиною якось. Ми настільки сплелися воєдино… Я навіть не знаю, що сказати. Це було здорово, це було класно. Єдине, чого шкодую: що роки так швидко пролетіли. І не буде тої яскравої молодості, що не буде тих часів, що ніколи вже не буде чоловіка поруч… Треба бути людиною… Чого ти виходиш заміж? Я ж не вийшла за мішок грошей чи за якийсь статус. Ми цеглинка за цеглинкою будували все самі. Одна, друга общага – і отак перескакували, поки самі не надбали всього. У нас не було ні волохатої руки. Усе самі. А самому – дуже тяжко.
– І ніхто не чекає.
– І ніхто не чекає. Треба сказати: “Я свій – любіть мене, я хороший, багато чого вмію. Повірте в мене”. Це ж треба, щоб усі повірили в тебе. Це ж стільки треба докласти зусиль, стільки треба вирвати із серця, щоб тобі повірили. Людина повинна багато віддавати. А як Віталік на концерті через оркестрову яму переплигує? Це ж такий порив до глядача! Це ж треба любити людей… Сподобатися їм хочеться. Щоб запам’ятали, що ти молодець, умієш це все, нічого не боїшся заради людей, хай там їх 200–300… І жіночка каже: “У вашого чоловіка ж вогонь під ногами горить”. Кажу: “Віталіку, можеш трошки легше? Хоч трошки побережи”. Він каже: “Свєто, працюй, як востаннє”. І кожного разу – як останній раз.
– Які вчинки він робив за ці 47 років, які ви досі згадуєте?
– Ну не знаю. Він побудував один будинок. Він за все береться і все робить. Його родина проти: “Віталіку, відпочивай, досить”. А він: “Свєто, ти не кажи нікому. Поїхали – я тобі покажу”. Ми наймаємо всіх будівельників… Сам робить проєкт. Приходять будівельники і кажуть: “Господарю, ми не знаємо, як це робити”. Він каже: “Я буду поруч робити все”. Тобто готуємо, мама моя жене самогон, поїздами направляє сюди. Годуємо, поїмо… Але щоб нам робили те, що ми запроєктували.
– Так у вас усе на потоці було.
– А як же! Трилітрові банки – усе його мама у грілках присилає, бо грошей ще немає, а нам уже треба.
– А самогон іде.
– А самогон іде. Там тільки закінчили – новий будинок. Каже: “Тут треба ще побудувати. Одягай чоботи – покажу щось”. Приходимо – а там жаби квакають, сміття люди скидають. Кажу: “Віталіку, ти що?” Каже: “Отут можна райське гніздечко зробити”. Як він може не здивувати? Оце і дивує мене все життя. Домовився, розплатився… Почали намивати пісок. Із Полтави їде машина і намиває нам пісок. Не тільки собі намиває, а ще й Олександру Злотнику. “Сашо, я і тобі намию. Бери участок рядом зі мною. Пісні пишемо разом, співаємо разом – бери”. Ще не тільки для себе, а й для друга робить. Він постійно дивує тим, що береться й доводить до кінця. Він був просто одержимий усім. За що він брався – він повинен зробити класно, щоб усіх здивувати.
– Що відбулося з Віталієм? Чому так сталося, що він помер передчасно?
– Цукровий діабет. Він почав трошки набирати вагу. Тяжко в ногах було ходити. Чому він і не виходив. А потім трошки він змінився. Каже: “Ні-ні, Свєто, я ось вилікуюся, а тоді заспіваю…”
Читайте також
– Кілька років він же нікуди не виходив?
– Ні, ми виїжджали в місто, але на концертну площадку він не виходив. Каже: “Свєто, у тебе ж є пісні для воїнів. Ти можеш зробити”. Ми декілька разів із ним виїжджали. Йому було важкувато, але виїжджали. А як сказали лікарі? Цукровий діабет – це така хвороба, як онко. Вона руйнує все всередині. Ми лікувалися, я постійно Віталіка водила, усе прописували, усе пили, як треба. Але – бачиш? – воно все рівно зсередини з’їдає людину.
– Війна теж підкосила.
– Війна. Те, що Віталій не спав ночами, переживав…
– Це ж нерви.
– Він же страшенно переживав. Кажу: “Віталіку, все рівно ти нічого не зробиш. Ти це розумієш чи ні? Треба відпочити”. У нас одна політика в розмові – серце це не може витримати. Йому стало в один вечір недобре. А ще він не любив лікуватися. “Віталіку, треба полежати на стаціонарі”. – “Я тебе умоляю. Стіни рідні мене вилікують”. Кажу: “Цього недостатньо, треба в лікарню”. – “Ні-ні-ні”. І йому стало погано, я викликала “швидку”. Уже готую, його збираю…
– А він не хотів у “швидку” навіть.
– А він повертає голову і каже: “Що ти там збираєш? Нікуди я не поїду”. А лікар каже: “Збираймося і їдемо”. І ми поїхали. Усе було начебто нормально, але вони взяли аналізи й кажуть: “Зруйновано багато”… Ми поцілувалися, він посміхнувся нам лагідно і каже: “Ну, все, ідіть додому, моїх пташок погодуйте”. І вночі зупинилося серце.
– Уві сні?
– Уві сні. Там були лікарі, увесь час чергували…
– Про таку смерть можна мріяти, правда? Уві сні.
– Мабуть, так. Так. Вони ж його спасали, заводили серце – ніяк. Вони подзвонили меншому сину, кажуть: “Ми все робили, але Віталія Васильовича немає”. Він мені дзвонить о 7.30, а я оглухла, нічого не чую – у мене зупинився світ в одну секунду. Це так важко, Дімо! Ужас. Тепер ми плачемо за ним, бо нам мало 47 років. Але мені пишуть багато людей: як власне горе всі переживають. Я, якщо вдасться, маю зробити вечір пам’яті Віталіку.
– Да, це треба робити.
– Зробимо обов’язково. Я всіх підніму, щоб це було, тому що, думаю, у нас буде багато слухачів, глядачів. У нас велика армія… Його люблять за вдачу, за пісню, за любов до землі, до простих людей, до всіх, кому погано. Він завжди каже: “Свєто, це потрібно людям. Тим треба допомогти і тим треба допомогти”. Ми зараз усі донатимо на ЗСУ: і сини, і внуки, і я. Ми всі їздимо, збираємо. Все-все для того. Тому що по-іншому ми не можемо. Ми зараз у тилу, але тил – це дуже важлива річ.
– Досі плачете?
– Плачу. Зі мною діти, не покидають мене. А я інколи прошу їх поїхати – мені треба самій виплакатися. І не можу виплакатися, бо сліз повно і повно.
– А що далі тепер?
– Продовжувати нашу справу, співати пісні, якщо будуть. Будуть, звичайно. Багато в нас композиторів… У мене хороші діти. Вони так багато зараз роблять! Вони вміють сказати слово, вони розумні, вони грамотні. І онуки, і діти. Якось у нас вийшло їх виховати. Зараз старший син окопні траншеї риє… У них будівельна компанія – вони все віддають туди, оборонні споруди роблять. І менший, і старший заробляють і віддають величезну кількість… Я схватилася й поїхала туди, сюди: ні від чого не відмовляюся. До воїнів – так до воїнів. Зібрати треба кошти в залі – збираються люди… Боже, які ж у нас люди золоті! По копійці збирають – і тисячі виходять. Це такий народ, на якого кланятися треба. Вони тримають на своїх плечах увесь тягар сьогоднішнього дня. І нас неможливо перемогти. Убити нас можна, але перемогти наш дух, зламати – це неможливо. Хай не сподіваються. Ця земля виростила таких міцних, красивих чоловіків, як мій Віталій, унікальних патріотів… У них боліло серце за кожного солдата, за кожний районний центр, який [росіяни] руйнували.
– Свєточко, я хочу подякувати вам за це інтерв’ю. Я хочу подякувати вам за те, що ви були прекрасною дружиною прекрасної людини. Ви були одне ціле.
– Дякую.
– Вас не можна було роз’єднати.
– Дякую, Дімо.
– Я хочу, щоб усе у вас було гаразд. Ви дуже достойна. Дякую вам за все.
– Дякую, Дімочко. А вам удачі у ваших програмах, щастя, любові з Олесею. Вона чудова, вона прекрасна. Вона така ж помічниця, як я – у Віталіка.
– Дякую.
– Дякую.
