КАННИ – Україна цього року не представлена у жодній конкурсній програмі Канського кінофестивалю. Натомість на головну нагороду – Золоту пальмову гілку – претендує, серед інших, нова стрічка російського режисера Кирила Серебреннікова.
Російську мову можна часто почути на набережній Круазет, і в цілому є відчуття, що росіяни повертаються, а так звана «загадкова російська душа» продовжує зваблювати французів. Стрічка про Едуарда Лімонова – прекрасний цьому приклад. Головну роль у ній зіграв британський актор Бен Вішоу, відомий українській аудиторії передусім роллю Q у фільмах про Джеймса Бонда. Саме він і втілює образ Лімонова – суперечливого письменника, який змушений працювати прислугою в еміграції.
У стрічці не згадується про фашистські настрої Лімонова, а про Україну згадується лише в самому кінці – титрами про те, що він підтримав окупацію Криму, а його соратники були на боці проросійських бойовиків на Донбасі. Водночас Лімонов представлений як крутий хлопець, панк, бісексуал, який ділиться своїм досвідом сексу з чорним чоловіком і заявляє, що кожен має хоч раз у житті отримати такий досвід.
Люди, яким не мають навіть потискати руку, тепер представлені на таких майданчиках, як Канський кінофестиваль. Це приклад російської гібридної війни
У стрічці «Лімонов. Балада» розповідається про кілька етапів у житті Лімонова, зокрема про його життя в Нью-Йорку і Харкові, де письменника називають за його справжнім прізвищем – Савенко, а місто Харків у титрах пишеться почергово то Kharkov, то Kharkiv. Це можна було б назвати технічною проблемою уніфікації титрів, але все ж постає питання, чи це випадковість. Як і одна з пісень команди Лімонова, де чітко лунає «Я – рускій», але у титрах чомусь про це не згадується. Проте це невеликі деталі, які додаються до одного великого питання, яке регулярно лунає серед журналістів: чому Канський кінофестиваль представляє фільм про, як зазначають, «російського фашиста» у конкурсній програмі?
«У мене абсолютно сюрреалістичні враження від поїздки в Канни. Ми бачимо, що, з одного боку, українців ніби підтримують, фінансують українську кінопродукцію, але водночас на червоній доріжці красується Ксенія Собчак, а Серебренніков влаштовує прем’єру фільму про російського фашиста. Це не має ні пояснення, ні вибачення, це ганебна історія. Люди, яким не мають навіть потискати руку, тепер представлені на таких майданчиках, як Канський кінофестиваль. Мабуть, це вплив великих російських грошей, але для мене це приклад російської гібридної війни», – поділилася з Радіо Свобода Жанна Максименко-Довгич, режисерка і голова Української гільдії режисерів
Сам російський режисер Кирило Серебренніков під час своєї пресконференції на Канському кінофестивалі заявив, що стрічка «Лімонов – Балада» – це не біопік, а екранізація книги французького письменника грузинського походження Емманюеля Каррера. Таким чином він пояснює романтизацію образу головного героя, яка все одно не дуже переконує багатьох кінематографістів.
Те, що Серебренніков потрапив до офіційної програми, не обов’язково є гарною новиною для російського кіно. У фільмі немає жодної згадки про реакційний, фашистський та неоімперіалістичний характер головного героя
«Від початку широкомасштабного вторгнення українське кіно потерпає від браку державного фінансування, що негативно впливає на його виробництво. Це неминуче позначається на таких фестивалях, як Канський. Те, що Серебренніков потрапив до офіційної програми, не обов’язково є гарною новиною для російського кіно: «Лімонов – Балада» – це копродукція Італії, Франції та Іспанії. У фільмі немає жодної згадки про реакційний, фашистський та неоімперіалістичний характер головного героя. Щонайбільше його описують як «політичного агітатора». Така реабілітація персонажа, який по-своєму брав участь у полум’яній риториці, що виправдовує війну Росії на Донбасі, є проблематичною», – зазначив у розмові з Радіо Свобода Антельм Відо, французький кінокритик і автор книги «Українське кіно. Історія незалежності».
З реакції французьких журналістів та інтерв’ю, які їм давав Серебренніков, видно, що він говорить саме те, що вони хочуть почути. Режисер дуже чітко виступає проти війни, підкреслює, що саме через незгоду з військовою агресією в Україні він виїхав з Росії і зараз живе там, де почувається комфортніше. Він згадує про російських політичних в’язнів, підтримує грузинів у їхній боротьбі проти російського впливу, зокрема закону про «іноземних агентів», і наприкінці додає, що війна не перекреслює російську культуру, а Чайковський і Толстой не мають нічого спільного із нинішньою війною.
Лозниця представив фільм «Вторгнення»
Цей заклик до прийняття російської культури, не зважаючи на російську агресію в Україні, вже викликав потужну негативну реакцію від українських кінематографістів у 2022 році. Тоді проти цього «кенселінгу» виступив і режисер Сергій Лозниця, після чого його виключили з Української кіноакадемії.
Цього року він представив у Каннах свою нову роботу – документальний фільм «Вторгнення». Стрічка не бере участь у конкурсі і була представлена як «Спеціальний показ» у перші дні кінофестивалю.
«Я хотів викликати глибоке співпереживання життю в такому кошмарі. Це принципове рішення, бо про присутність агресора нам і так говорить кожен кадр фільму, і від цієї незримої присутності переживання глядача набагато сильніше. Я виключив можливість показувати лінію фронту або полонених, але ворог присутній через його відсутність у фільмі. Такий самий прийом я застосовував, коли робив фільм про блокаду Ленінграда: там теж немає ні лінії фронту, ні заводів, що виробляють зброю, тільки життя блокадного міста. Це картина про людей, про те, що відбувається з ними, як трансформується їхнє життя в жахливих умовах», – сказав Сергій Лозниця в інтерв’ю російській редакції Радіо Свобода.
За словами режисера, спочатку він планував зробити короткометражні фільми, але врешті зрозумів , що у нього є матеріал для повноцінного документального фільму. Водночас, планується, що на платформи ARTE будуть опубліковані 32 короткометражних фільми, тривалістю від 5 до 20 хвилин, частина з яких міститься у стрічці «Вторгнення».
«Сергій Лозниця зробив дуже розумну роботу про святість, захист, руйнацію, де Україна, попри вторгнення, бореться і зберігає свою ідентичність. Ця робота вже є неймовірним кодом для осмислення часу, переосмислення після закінчення війни та згодом через сторіччя. Сергій зробив чітку промову перед показом, назвавши Росію агресором і закликавши зупинити війну проти України, де щоденно вмирають люди, зникає інфраструктура, будуються нові спільноти, і зв’язки стають тіснішими. Це прекрасний диптих до «Майдану», де був колективний портрет, а зараз це зум-ін у менші спільноти, які підтримують процеси життя», – написала у соцмережах Ксенія Марченко, асоційована продюсерка документального фільму In the Rearview, що увійшов у шортліст Оскара 2024 року.
Молоді українські режисери
На минулорічному Канському кінофестивалі українська короткометражна стрічка «Як це було» брала участь у конкурсній програмі. На жаль, нагороди вона тоді не отримала, але сама участь у кінофорумі – це вже досягнення для українського кінематографу. А для режисерки стрічки Анастасії Солоневич – це ще й стало початком нового етапу в кар’єрі – підготовки сценарію для повнометражного фільму.
Українська документалістика, яка швидко виходить на якісно новий рівень
Вона стала однією з шести учасниць Канської резиденції – це проєкт підтримки молодих режисерів, що існує з 2000 року. Ідея проєкту «Резиденція» у тому, що щороку режисерів запрошують до Парижу на 4,5 місяці, їм надають стипендію на поточні витрати, а також можливість спокійно працювати над своїм сценарієм. При цьому учасникам «Резиденції» регулярно влаштовують зустрічі з кіномитцями, продюсерами та дистриб’юторами і допомагають представляти свої фільми на різних кіномайданчиках. Анастасія в рамках «Резиденції» приїхала цього року на Канський кінофестиваль для пошуків партнерів для її нового дебютного повнометражного фільму «30 днів літа».
Стрічка розповідає історію двох українських зведених сестер – військової та перекладачки. Вони зустрічаються у військовому таборі в Німеччині, сподіваючись відновити зв’язок і, можливо, стати родиною, якою вони ніколи не були.
«Моя головна мета поїздки – познайомитися з потенційними продюсерами і ко-продюсерами і залучити їх до проєкту. Бо наша спільна робота може тривати 3-6 років, поки моя стрічка вийде на екрани. Але, спілкуючись з продюсерами і митцями, я бачу, що зараз буде часова пауза у виході українських художніх фільмів, але цю прогалину зараз заповнює українська документалістика, яка швидко виходить на якісно новий рівень», – заявила Анастасія Солоневич в інтерв’ю Радіо Свобода.
Починаючи з 2022 року, документальні фільми продовжують піднімати голос України та свідчити про війну
Український успіх у документалістиці був підтверджений вже і на врученні Оскарів, де нагороду за найкращий документальний фільм «20 днів у Маріуполі» отримав Мстислав Чернов.
«Після подій Майдану документалістика посідає чільне місце в українському кінематографі. Справді, для багатьох молодих режисерів Майдан став справжньою кіношколою. Починаючи з 2013 року, багато документальних фільмів показали потрясіння в українському суспільстві, часто заангажованим і чутливим поглядом. Документальний жанр також легше продюсувати, ніж ігрове кіно, оскільки він потребує менше фінансових ресурсів. Починаючи з 2022 року, документальні фільми продовжують піднімати голос України та свідчити про війну та її вплив на життя людей. Українські фільми, представлені на Cannes Docs, є частиною цієї ж динаміки», – підсумовує Антельм Відо.
