(Рубрика «Точка зору»)
В останні дні з’явилася «хвиля обурення», викликана тим, що ресторатор Євген Клопотенко в Трапезній палаті Трапезного храму Києво-Печерської лаври демонстрував різдвяні страви, фактично, відроджуючи давні українські традиції. При цьому збиралися кошти для дітей, батьки яких загинули при захисті України.
Це стало частиною випуску на каналі «Реальна історія» про 12 українських традиційних для Святвечора страв.
Аргумети тих, хто поставився до цього негативно, переважно зводиться до тези – «як можна проводити кулінарне шоу у храмі».
«Храм – дім Божий, а не сцена для шоу та виступів», – відреагували у УПЦ МП на сторінці lavra.ua в Інстаграмі.
Порушення сакральності?
Ця подія на думку деяких людей, начебто, порушила сакральність простору монастиря. Передусім голос підняло духовенство так званої Української православної церкви, насправді – Московського патріархату, та його адепти. Тут нічого дивного немає – адже в них «відібрали» Києво-Печерську лавру. Підхопили цю тему й російські пропагандисти.
Але, на жаль, на це «повелося» чимало людей в Україні, які не є адептами Московського патріархату й не зорієнтовані на Росію. Вони вважають, що такі дійства недопустимі, ображають почуття віруючих людей.
Євген Клопотенко навіть вибачився. Принаймні заявив таке:
«Я завжди готовий визнавати свої помилки. Тому мої щирі вибачення всім істинно віруючим українцям чиї почуття я зачепив. Востаннє зіркою пресконференції пропагандистки Захарової я ставав під час боротьби за борщ. Від того, що українська нація існує (і існує набагато довше московитів), має власну ідентичність та відроджує її на болотах неймовірно підгорає. Ворог витрачає неймовірні зусилля, щоб роз’єднати нас, викидаючи сотні фейків у інфопростір. Але в нього нічого не вийде»
Чи справді Євген Клопотенко ображав почуття віруючих? І чи порушував він церковні правила й традиції? А якщо й порушував – то чиї? Варто нагадати, що подія від Євгена Клопотенка відбулися в Трапезній (!) палаті Трапезного (!) храму Києво-Печерської лаври. Простіше кажучи, це чернеча їдальня. Чим це не місце для демонстрації приготування різдвяних страв?
Московське обрядовірство
Однак абсолютна сакралізація храмового чи монастирського простору є характерною саме для московського православ’я. При чому ця сакралізація доходить до абсурдності, формалізованого обрядовірства – мовляв, треба в храм, у монастир приходити в строго визначеному одязі, не допускати «вільностей» у поведінці тощо.
Хоча часто за цим обрядовірством, формалізованою релігійністю, ховається щось інше. Принаймні, згадаймо розкішне життя колишнього настоятеля Києво-Печерської лави Павла Лебедя, якого навіть називали «Пашою Мерседесом». Павло Лебідь відомий і своєю агресивною поведінкою щодо журналістів. Але це не обурювало його прихожан.
Свого часу мене вразив такий випадок. Якось я прибув до Почаївської лави з відомою вченою-україністкою з Італії Джованною Броджі Беркофф. Вона не збиралася відвідувати монастирські храми – у той час вони були зачинені. Просто їй хотілося побачити приміщення монастиря. Однак при вході здоровані-козачки, котрі розмовляли виключно російською мовою, не пустили її. До речі, Джованна розмовляла гарною українською мовою! А це посилювало підозрілість козачків. Вони заявляли, що вона вдягнена «не по чину», має надягти засмальцьовану «юпку», яку вони їй тицьнули. Ця жінка гордо відкинула таку пропозицію, вважаючи для себе це приниженням.
На жаль, чимало українців, потрапивши під вплив московського православ’я, схиляються до абсолютної сакралізації храмового простору й обрядовірства, вважаючи їх ледь не «виявами святості». Тому для них приготування різдвяних страв у Трапезній палаті Трапезного храму монастиря – вияв святотатства.
Зрештою, як і зйомки кліпу «Серце» в храмі святого Андрія отців Василіан у Львові чи проведення молитовного сніданку в тій самій Трапезній палаті Трапезного храму Києво-Печерської лаври.
Релігійні традиції: європейські, українські, московські
Але чи згадана сакралізація й обрядовірство – це християнська традиція? І чи це традиція українська?
Якщо ми звернемося до історії християнства, то бачимо, що храм, монастир – це не лише сакральне місце. Це були місця спілкування, навчання. У храмах відбувалися зібрання людей. З ними навіть була пов’язана торгівля.
Наприклад, в Україні на храмові свята відбувалися торги. А в самих храмах у часи Русі купці зберігали товари. Храми, монастирі ставали притулками для людей, місцями захисту від нападників.
Тобто храм у християнстві – це був «відкритий простір», місце, де не тільки люди йшли до священника, а й священник йшов до людей. За великим рахунком, це було місце комунікації між сакральним і профанним. Такими, здебільшого, залишаються храми на Заході.
Свого часу я був подивований, коли в Німеччині потрапив на концерт однієї музичної групи, який проводився в… лютеранській церкві. Але такі речі в Німеччині – поширені. Принагідно варто відзначити, що храм Ніколайкірхе в Лейпцигу восени 1989 року став місцем, де почалася мирна революція в Німецькій демократичній республіці, котра привела до падіння Берлінської стіни й возз’єднання Східної Німеччини із Західною.
Або, наприклад, у мережі є відео, що має більше трьох мільйонів переглядів, де Горан Брегович зі своїм оркестром виконує пісню «Едерлезі» у одному з католицьких храмів Італії при великому скупченні людей, серед яких є й священники.
Залишимо за рамками цього тексту погляди самого Бреговича, однак ромська «Едерлезі» не має відношення до католицької традиції й, радше, відображає погляди нехристиянські (хай начебто формально й дотичні до християнства).
Щодо московської сакралізації та обрядовіства – то це результат довготривалих процесів, що відбувався в Московії. Сюди в ХV ст. з деградуючої Ромейської імперії (Візантії) прийшла така релігійна течія, як ісихазм, що орієнтувала на «втечу від світу». Набувши поширення, вона сприяла замкнутості православної церкви в Московії, а також вела до деградації освіти, релігійної зокрема, орієнтувала на містицизм, до якого додалося обрядовірство.
За часів Російської імперії православна церква в т. зв. «синодальний період» перетворилася в державну структуру, в якій на перше місце вийшов релігійний обряд, поєднаний з показною сакралізацією.
На жаль, українці зазнали впливу цього церковного московського світу – що дає про себе знати й сьогодні. Та, попри те, у нас все ж зберіглася «жива релігійність», бажання не замикатися в сакральному просторі храму, а «обожнювати» все навколо, наповнювати світське життя релігійними традиціями, в кінцевому рахунку – сакралізувати його.
Тут варто пригадати міркування мислителя й борця за українізацію православ’я Арсена Річинського, який писав:
«…першою… характеристичною прикметою українського релігійного світогляду є відсутність усяких посередників між людиною і божеством. Господар дому (і що дуже важливо, також і господиня) сам є виконавцем усіх священнодіянь (обрядів), сам приносить жертви й безпосередньо встановлює містичний зв’язок між собою й божеством, цілим світом та всіма космічними силами. Особливо поважно й величаво виглядає ця роль господаря, як духовника, у світ-вечір обрядовості»
Чи не спробував зіграти Євген Клопотенко таку роль – звісно, враховуючи сучасні контексти й роблячи це публічно?
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
