У Києві, в Гончаренко-центрі, відкрили персональну виставку світлин військовослужбовця 56-ї бригади Олександра Господа «Хроніки Господні». Боєць із Дніпропетровщини вже понад рік вважається зниклим безвісти на Донецькому напрямку. Експозицію підготували його рідні та друзі – як втілення мрії військового та як подарунок на день народження. 5 червня йому виповнився 41 рік, кажуть близькі. Вони уникають говорити про Сашка в минулому часі, адже надія на його повернення додому – жива.
Про Олександра Господа, бійця, фотографа-аматора й просто людину Радіо Свобода розпитало його дружину й товаришів.
Олександр Господ народився у шахтарському місті Павлограді. Виріс без батька, мати – рано померла. Відтак рідних йому замінили друзі, а потім – бойові побратими.
Речник командування Сил територіальної оборони «Схід» Іван Абрамов знав Олександра впродовж майже 20 років. Каже: здружилися задовго до початку війни, зійшлися на ґрунті захоплення історичними реконструкціями й археологією. Потім були учасниками Революції гідності, далі, у 2014–2015 роках, разом служили в розвідці ДУК «Правий сектор».
Згодом їхні воєнні шляхи розійшлися, каже Іван. Сашко став контрактником ЗСУ.
Він просто не вмів жити цивільним життям
«Майже 10 років з невеликими перервами по два-три місяці він служив. Із 2014 року в нього було два контракти з різними бригадами, він не був у тилу, він був саме в бойових підрозділах. Він просто не вмів жити цивільним життям», – говорить Іван Абрамов.
Війна і фотографії
Початок повномасштабної війни застав його в одній із бойових бригад. Був кваліфікованим сапером, займався розмінуваннями. У травні 2023-го воював на Донецькому напрямку – разом з побратимами вони штурмували посадку, де засіли російські солдати, говорить Абрамов.
Із завдання Олександр не повернувся. Відтоді вважається зниклим безвісти.
«Він був… Я не знаю, чому я кажу «був», принаймні тоді таким, що нікого не підпускав до себе. У нього була мати, був його пес – і це був весь його світ… Але ми потоваришували, а потім – подружилися. Сашко був дуже вразливим. І досі для багатьох – дивина, що він мав власне бачення світу, – це помітно з його світлин», – каже друг.
Товариші згадують, що Сашко завжди був прямим, чесним, навіть різким, і близько до себе підпускав лише «своїх» людей. А ще – мав золоті руки, говорить учасник бойових дій Олексій Розумов.
Його фотографії не програють роботам досвідчених митців
У Павлограді є монумент, створений Олександром Господом у пам’ять про загиблих бойових побратимів. Це меч, зроблений з техніки та уламків снарядів, зібраних на війні, обвішаний солдатськими жетонами.
«До всього, що він робив, він ставився серйозно. Він хотів, щоб світ побачив його роботи. І до фотографії він не ставився, як до чогось незначущого, ні. Я був одним із перших, хто став говорити йому про виставку, і він зі мною погоджувався, але все якось не було часу. Це – талановиті роботи. Його фотографії, я вважаю, не програють роботам досвідчених митців», – зазначив товариш Олексій Розумов на відкритті виставки.
«Такий контрастний, як і фото»
Олена Господ встигла побути Олександру офіційною дружиною лише 10 днів. Жінка згадує, їхня «лав-сторі розпочалася п’ять років тому зі знайомства у фейсбуці.
Господ? Та заради такого прізвища не гріх і заміж вийти»
Спалахнули почуття. Спілкування на відстані, короткі побачення – все, що мала ця пара, адже чоловік майже увесь час був на службі.
«У нього був такий чорний гумор, як і в мене. Він мені надіслав фотографію з розкопок, там були кістки і череп. Це було… гм… цікаво… Потім я жартувала: «Як – Господ? Це що – прізвище? Та заради такого прізвища не гріх і заміж вийти», – каже жінка.
Зрештою, 6 травня 2023 року, коли Олександр був у відпустці, вони з Оленою розписалися. А вже 15 травня він не повернувся з завдання. Зв’язок зник.
«О четвертій ранку він мені відписався, сказав, що йдуть на штурм. Дав телефон свого начмеда. Телефони командирів у мене теж були… А потім, уже ввечері, мені сказали, що він зник безвісти», – говорить Олена.
Дружина каже: Олександр для неї був і залишається надзвичайною людиною – контрастним, як і зроблені ним світлини, ділиться емоціями жінка.
«Він любить тварин – завжди підгодовує собачок, котиків, любить зброю, любить читати – у нього багато книжок, любить спілкуватися, у нього багато друзів, і друзі багато чого йому прощають, бо він – добряк. Епатажний, не такий як всі, начитаний. А манери – павлоградського «босяка». Такий контрастний, як і фото. Це чіпляє, це цікаво, це закохує…» – каже Олена.
На фотовиставку «Хроніки Господні» дружина та друзі відібрали 80 світлин бійця.
Усе це – фотографії, які він надсилав їм у месенджери. Оригінали – зникли разом з телефоном Сашка під час штурму.
«Концепцію задуманої ним виставки ми зберегли: це зруйновані будинки, понівечені життя, розбиті долі, те, що він хотів донести людям… Але є в нього і така фотографія – розквітла гілочка вишні як надія, як те, що життя перемагає. Мета цієї виставки – здійснення його мрії, це, по-перше. А по-друге, як він сам казав: «Погляньте на обличчя війни моїми очима, бо без візуалізації слова пусті», – говорить дружина бійця.
Після Києва виставка світлин Олександра Господа поїде до Дніпра, потім – до його рідного Павлограда. Попри те, що у списках українських військовополонених, офіційно підтверджених координаційним центром, Сашка немає, дружина й друзі продовжують чекати його додому.
«Є надія, що він у полоні. Я знаю, що є такі випадки, коли людина була півтора року в полоні і не мала можливості дати про себе звістку, а вдома її уже поховали декілька разів… Тому, як казав той самий Сашко у скрутній ситуації: «Знаєш, братан, завжди є 1-2%», – каже товариш Іван Абрамов.
Від початку повномасштабної війни, за даними уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, понад 52 тисячі українців вважаються зниклими безвісти.
