Зібров: Батька перед весіллям посадили на 10 років, але мама на нього чекала

Батька перед весіллям посадили на 10 років, але мама на нього чекала

– Павле, доброго вечора!

– Доброго вечора, Дімо.

– Скільки разів я хотів зробити інтерв’ю! Бо перше інтерв’ю і єдине досі ми зробили майже 20 років тому!

– Серйозно?

– Да.

– Боже! Я тоді ще сивенький був, мабуть, да?

– Трошки.

– Трошки сивенький.

– Благородно сивенький.

– Благородно.

– Скільки разів хотів записати інтерв’ю, і, напевно, повинна була початися війна, щоб справжнє – воно вийшло на перший план, а все зайве – відійшло.

– Да.

– Скільки років ми дружимо, скільки років ми спілкуємося, а я пам’ятаю: засніжений день, я їду у своїй чорній “Волзі” і слухаю касету з піснями Павла Зіброва. 

– “Хрещатик”.

– “Наталі, Наталі…”

– О! “Бо чужу дружину ніжно полюбив”.

– Так. “Лягає сніг на скроні” – ця пісня теж.

– А, да, “Заметіль”.

– Да, “Заметіль”. Красива пісня.

– Красива. Одна з перших, із Рибчинським з Юріком написали. Він дав мені вірші і сказав: “Якщо вийде в тебе, будемо далі працювати”. Получилося. І друга пісня – “Хрещатик”.

– А ще “Не кажу “прощай, прости”. Замітає сніг сліди”.

– “Замітає сніг сліди”.

– “І лягає білим снігом на дерева”.

– “На дерева”.

– Да. Красиві пісні, красивий чоловік, красивий голос. Ви народилися, починаю я спочатку…

– Да.

– …у Вінницькій області.

– Немирівський район, село Червоне. Остолопів воно називалося, тому що князя, пана називали… прізвище було Остолопів. Воно як вроді й негарне, але село дуже мальовниче, ставок, його садиба залишилася. Ті сади, де зараз дитячий садочок уже років там – скільки? Сто років за радянську владу.

– А ви пам’ятаєте своє дитинство? От які спогади найприємніші? 

– Безумовно. Мені здається, що кожна людина завжди – вона повертається, коли особливо погано на душі, на землі, у природі… Дитинство, батьки, мама, перші кроки. От я і садочок цей згадав, остолопівський маєток. Там прекрасний сад був. Там росли такі яблуні, груші, сливи – все-все-все. І його доглядали, до речі.

Но я садок не любив, я був пів дня в садку всього. Мама мене привела, тому що мама – учителька, треба було йти на роботу, я зайшов, подивився: багато дітей, усі бігають і чимсь займаються. А мені вдома було цікаво. Чесно кажучи, і малювати, і лагодити, і випилювати, от. Тому я через дві години знайшов дірку в паркані й прибіг додому. Да. Я пам’ятаю, що я, там, пару курей чи курчат задавив. Ну, отаке, біди наробив. Мама прийшла, надавала мені по задниці і сказала: “А ну мерщій назад! Я тебе відведу”. І я знову з плачем не пішов. Оце один день я побув у дитячому садочку. У нас прекрасна долина, від долини йшла стежка до ставка. І малим я брав вудочку, там, п’ять-шість років, брат на три роки старший – Володя… Ну, і відпускала мама. П’ять і вісім років. Ми йшли, брали…

– Тоді безпечно було.

– Безпечно. Удома йдеш, береш огірки, назбираєш у росі о п’ятій годині ранку, о шостій, да, витреш їх об заднє місце, цих огірків, наїсися їх, наловиш риби, коропчиків. Принесеш додому – мама ще й каже: “Діти, іще почистити їх треба. У мене немає часу – якщо хочете”. От. Отаке дитинство.

Потім – безумовно, робота. Мала бути домашня робота в селі. Кролі – значить, нажати серпом кролям. Там, корова була, свиня була… Ну, молоко ти хочеш, сало ти хочеш зимою їсти. Це були обов’язки в мене й у брата. Так, у мене було дитинство, але я запах пам’ятаю: бабуся пекла на свята хліб – раз на тиждень пікся – і пиріжки. Пиріжки з повидлом, там, із сиром, пиріжки з капустою, з тиквою, з кабаком оцим… Ой, це найсмачніші, мабуть, пиріжки, які я в житті їв. Оті, з дитинства, коли тобі три-чотири-п’ять років. 

– Скільки років ви прожили в селі?

– У селі? До дев’яти років я прожив у селі. І так сталося, що батько помер, коли мені було дев’ять років. Він був сильна людина, міцна людина і мав професії… Коли ми рахували, 36 професій ми нарахували. Таких, робочих професій. Робітничих. Він і крив дахи, паркани, і мурував, ну, і колов кабана. При мені – я пам’ятаю, як я пішов і страшенно перелякався, тому що в нього була швайка, він сам десантник був на війні, і оцією швайкою він, коли запрошували його в селі – щоб не пішла кров по салу і було чисте сало, то треба було професіонала запрошувати… І батька завжди запрошували – у нас завжди була свіжина. У нас кусок сала, м’яса, і вушко, і хвостик… Ну, це – як делікатес. 

– А ви бачили його за роботою?

– Да. Він приходить, сказав: “Ідіть, ідіть”. Там двоє, троє бувало, що там роздирали того кабана, він там кричав, цей кабан, не давався. А він казав: “Відійдіть, я сам із ним справлюся. Я знаю, куди його почухати”. Він підходив, там, за вушко щось чухав, а потім щось нажимав. В одному місці він нажимав цій свині – і вона на, там, декілька секунд втрачала свідомість. От кайфа, я так розумію. Так свідомість брик! І він так дивився навкруги, поки вона лежала на животі, і оцією шваєчкою так – ох! – все.

– Ви не лякалися?

– Страшенно було, чесно кажучи, що вона отак пару раз дьоргалася й лежала. І всі аплодували. Значить, аплодували – браво, браво, браво, – розрізали, дали найкращий кусок м’яса, кусок сала за його роботу. От тому в нас от батько був… 

– Тобто у вас завжди було м’ясо вдома…

– М’ясо…

– І сало.

– І сало вдома.

– Коли батько помер… Від чого він помер, до речі?

– Він – від білокрів’я. Зараження крові. Він був відомим донором – він здавав раз, там, на три-чотири місяці. Він не міг не здати кров, тому що йому потрібно було здати. Це організм у нього просив. Він поїхав у Липецьку область до своїх батьків – він звідти, з Росії, там родина. Липецька, Воронезька, Курська області, двоюрідні, троюрідні – мої всі родичі по батьковій лінії. Він поїхав до мами і здав кров у селі в амбулаторії. І, мабуть, поганий шприц був. Його там заразили – і сепсис пішов. 

– Тоді не було одноразових.

– Не було того всього. І його не спасли. Просто він згорів. І ми вже приїхали, його застали, буквально попрощалися ввечері, і на ранок його похоронили.

– Ви пам’ятаєте ваші емоції, коли батько помер? 

– Я ще не розумів, що він помер. Бо як? Ну, помер, ну, завтра він, знову ж таки, прийде, повернеться – і ми будемо знову гратися, буде в нас батько. То єсть до мене ще не доходило, чесно кажучи. Я плакав. Тому що брат плакав, усі навкруги плакали, але до мене ще не доходило те, що я втратив от свого батька рідного. Но потім наступило так, що два хлопці – і ми відповідальні. Ми відповідальні в сім’ї. Тобто і господарство, яке було, – то ясно. І мамі помагати, і город копати, і в погребі, і лати прибивати навчилися змалку. Змалку. Ми вже знали, що таке труд.

– А по життю не вистачало вам батька?

– Батька не вистачало по життю… Мені здається, мама і батько – це найближчі люди, які є в кожного на білому світі. І я батька запам’ятав, коли я лягав з ним… Я дуже любив з ним засинати. Він іноді мене брав до себе в ліжко, і я бачив його ранець із війни.

Коли він прийшов, він був порваний ще й медведем. Дуже сильно порваний, подраний, просто подраний. У нього такі на тілі були… Я говорю: “Тато, папа…” Він у мене російською говорив. Він говорив – знаєте як? Як Азіров. То єсть він росіянин, але приїхав у село українське – ну, йому довелося вивчати українську мову. І в нього дуже погано получалося. То оце Азірова… Я думаю: кого ж так нагадує, як розмовляв мій батько, от. Його Коля-кацап називали в селі. І я в нього питав: “Що це?” Він каже: “Це з армії. Я тікав з полону і вирубив двох, значить: офіцера й охоронця – і спригнув з другого поверху на сіно, на підводу, яка везла сіно, з нашими хлопцями. І вони мене вивезли за село, за мною там на мотоциклі погналися, із собаками”. І він у берлогу заскочив. Розбудив медведя. Ну, хорошо, що він десантник і з ним був ніж, фінка. І значить, він різав цього медведя…

– Як кабана потім.

– Як кабана. Так. А медведь його царапав просто до крові. І він стікав кров’ю. І слава богу, що якась жіночка його за селом підібрала, рани перев’язала, виходила. 

– Він болгарин був, да?

– У нього прізвище Зібров. У мене – Зібров. І ми – Зіброви. І всі мої родичі, там, на…

– Тобто болгарин?

– Вони всі – да – болгарське прізвище: Зіброви. Мама в мене Ворочек: вона з тих, які на Західній Україні належали до Чехії. Так що в мене там із чеської сторони є замішана кров, тут болгарська є замішана кров…

– Українці є?

– Ну, от Зібров перед вами… (Cміються)…

– Велике кохання було в мами й тата?

– Да, цікава історія. Мама була вчителькою із Західної України. А так як батько був у полоні, значить, тих, хто був у полоні, – їх ще після війни посилали на роботи такі тяжкі: розчищати ліси, робити, будувати дороги. Да, вони були на поселенні. Вроді от 10-та година вечора, треба відмітитися, спати в бараках, а от удень він вільний. А мама вчителювала. І ясно, що в клуб хлопці ходили молоді, вона там була – на Західній Україні, у Рівненській області – і там вони познайомилися.

Що саме цікаве? Що вже закінчилася війна, вже закінчилася оця робота, як валити ліс, і дали йому вже нормальний паспорт, і він каже: “Усе: їдемо, женимося”. Любов, усе нормально: 1946-й чи 1947 рік. І їдуть до своїх батьків, ну, щоб сказати: “Я от женюся, залишаюся в Україні, благословіть мене, мама і тато, брати”. Побачитися з ними після війни. Поїхав до них. Немає, немає, немає, немає. Його посадили в тюрму… (Сміється)… Історія дуже проста була. Значить, його сусід попросив на вітряк – мельница, значить, млин… Попросив його почергувати. Каже: “Мені треба, щоб ти посидів, почергував”. – “Ну добре, почергую, все нормально”. Двоє урків – я не знаю, які там урки, не урки, – вкрали телицю в селі. Вкрали телицю. Значить, кажуть: “Ми можемо розділити в тебе, щоб її не гнати, ту телицю? У тебе розділимо – тобі ще й кусок м’яса дамо. Ну, дозволь у тебе, коло цього млиненька”. – “Та ріжте, бог тобі…” Вони розрізали. Ну да. І тільки, там, випили, зажарили кусочок – міліція приїхала. Тим – я не знаю – по 25 років, батькові – 10 років за те, що дозволив, значить… 

– Дали 10 років?

– Да, дали 10 років. Ну, він не відсидів, трошки менше. Тому що 1954 рік, його…

– Але сидів.

– Сидів. Отак..

– А де?

– Навіть не знаю, де він сидів. Но мама його чекала. Отак. Він написав листа, каже: “Ганю, Анічко, вибач, ну, отак получилося, що я…”

– Оце історія! Цікаво.

– Отака історія. Проста, дурна. Ну, отак сталося, що він був як співучасник цієї історії. І отак він відсидів. Після армії: у 1954-му… у 1953-му… у 1953-му, коли Сталіна… Да? Літо 1953-го. Його випустили з лагерів, от. Він приїхав до мами, вони одружилися і жив… У 1954-му брат народився, а я – у 1957-му. Мама пізно вийшла заміж і мене народила у 37 років. То єсть я пізня дитина.

– Мама красива була?

– Мама – красуня! Вона вчителька. Учителька, до речі, російської мови й літератури. В українському селі. Російської. Тому що не було… Вона спеціально… У неї не було спеціальності російську мову викладати, але в селі не було кому, і їй сказали: “Аню, Анно Кирилівно, давайте. Можете?” – “Можу”. Отак вона і була вчителька. Учителів – я запам’ятав – і в ті часи, дуже поважні люди. Вони перші люди на селі. От лікар, амбулаторія, учителі. І мамі кланялися, ішли й кепки знімали, картузи дядьки… Я говорю: “Що це вони всі з тобою, мамо, так…” Так мені приємно і тепло було, що маму поважають…

– Інтелігенція.

– Інтелігенція. Прийдеш у кіно чи в клуб, куди на перші ряди сідають… Мама – от я відчув гордість за маму, що її… А вчителі – там було сім учителів усього на…

– А село велике було?

– Велике, школа – сім учителів. Вона на дві ставки працювала. І притому 45 років учителькою…

– Дитинство бідне у вас було чи ні?

– Мама заробляла, у принципі, на двох ставках. У неї було дві ставки. Але ми двоє хлопців були. І двох хлопців, яких треба було навчати… Коли був батько, ми, у принципі… У нас був мотоцикл. “Іж Юпітер”. У нас була рушниця, ми на полювання…

– Було м’ясо й сало.

– У нас м’ясо й сало… І батька – то хату будувати, то паркан, то мурувати. Він взривником, підривником був на кар’єрі. Якщо складні якісь потрібно було підземні роботи робити, там, де камінь рвати й кар’єри мармурові, його кликали туди, тому що він десантник – проходив це все. Він майстер на всі руки. У нас грошей було повно в селі, от. Я маю на увазі, не в селі, а повно грошей було в сім’ї. Я це знаю, що ми не бідкалися. І коли батька не стало, безумовно, стало тяжче. 

– А куди ви поїхали?

– Це історія колосальна. Ми в один рік поступили з братом. Я поступив у Київ у спеціальну музичну школу-інтернат для обдарованих дітей імені Лисенка. Унікальна школа: Кембридж музичний. І брат поступив у військово-музичну школу в Москві. Вона єдина, де при Інституті військових диригентів. Вона й залишилася єдина на сьогоднішній момент. Так, зараз уже в Україні є кафедри військових диригентів. Тоді не було. І так сталося, що він закінчив музичну школу, а я – тільки два класи. Тільки два класи закінчив. Но мама мріяла, як то кажуть… каже: “Вам тут робити вже нічого. Усі олімпіади, які були районні, обласні, – ви отримали перші премії з братом: співаєте, граєте, танцюєте. Ну всьо”. 

– Мамі подобалося, що ви такі музично обдаровані, да?

– Вона грала на гітарі. І перші пісні ці всі – Білаша на вірші Ткача: “Два кольори мої”, там… Ну, народні ці всі пісні, дитячі пісні, щедрівки – це все мама нам… На гітарі вона прекрасно… Семиструнка.

– На гітарі грала?

– На гітарі грала, так, співала. А батько грав на балалайці. Притому частушки… Я хочу сказати: батя – я запам’ятав… Він прийде з роботи випивший, ясно, що десь… Зробив якусь роботу, таку, унікально, і ясно, що за стіл. І за стіл наливали. Ну і приходить. І він брав балалаєчку, у нього хороший настрій. І уявляєте, він… Це я тоді тільки зрозумів, що таке реп. Батько на ходу придумував 20–30 куплетів. То як Потап. 

– (Сміється)…

– Оцей реп читає… Я думаю: з ким його порівняти? З Потапом нашим. І що бачу, то співаю. Притому так складно, що приходили сусіди й аплодували. І ясно, він мав популярність у селі як артист.

– І вам було дев’ять років – ви вже поїхали вчитися до Києва?

– Да. Оце було унікально. Мама не сказала чесно й відверто, що хоче мене кудись показати й влаштувати, як то кажуть. Ми на екскурсію поїхали. Каже: “Подивимося цирк у Києві. Я тобі покажу Київ. Учися гарно”. Другий клас я закінчив на п’ятірки – дуже в Київ хотів. На катері проїхати по Дніпру, в цирк піти, у зоопарк. Це ми все на два дні приїхали сюди. Ну, а першою справою – це було десятирічка імені Лисенка. Ми туди приїхали за три дні до 1 вересня. І якраз, слава богу, Білохвастов Олег Павлович, директор, був – був, зайшов за документами якимись туди. І мама каже: “Я от хлопчика привезла”. А нас не пускають. Ну, там тьотя, яка стоїть на вахті, каже: “Усе, усі іспити закінчилися, три дні залишилося до 1 вересня. От приїжджайте через рік”. – “Ні-ні, ми здалеку: за 350 км. У мене маленький хлопчик, давайте, хай послухає”. І він виходить: “Що там? Що там за шум? А, хлопчик? Ну, давай-давай-давай, пропустіть, заходь сюди. Павлік?” – “Павлік”. – “Що вмієш співати? Давай заспіваємо”. Там якусь пісню заспівали. “А ну ще чуть-чуть давай. А як ритм? Так. А більш складний? Так. А повтори ще так чи так, чи так, чи так… Так. Нормально, іспити здав. Маманя, заходьте. Відповідні документи вам секретар скаже. Давайте його сюди, нам такі дітки потрібні. Як, через три дні? Приводьте”.

Отак випадково я попав у спеціалізовану музичну школу-інтернат. І в цей же рік мій брат попав у військово-музичну школу, тому що він перше місце в області зайняв по баяну. По баяну. І як перше місце, ти можеш їхати з направленням від Вінницької області в цю військово-музичну школу. Мама з ним поїхала, но… Це унікально було. Коли вони в купе, до Москви не доїжджаючи буквально, там, “готуйтеся, здавайте постіль, всьо”, він поставив пальчики, і сусід по купе вдарив по пальцях. У нього відбило, ну, до крові, два нігті. На лівій… Не знаю, на якій руці. Ну, тобто вони сині стали. Просто сині. Вони не працювали. І з цим баянчиком вони приїхали на іспит. Ясно, що трагедія, він плаче, мама плаче, що дарма стільки кілометрів до Москви з перекладними… Тоді ж не було цих усіх прямих. На район, з району – на Вінницю, з Вінниці – на Москву. Приїхали туди. Перебинтували йому, там, я не знаю чим, а воно присохло. Хотіли зняти і промити, а воно присохло. І відривати треба з тими нігтями. І коли він почав грати на тому баяні, він грає і плаче. А комісія не розуміє, чому він плаче. Потім щось там не вийшло пару якихось арпеджіо – і він приходить, починає дути на ці всі… Вони подивилися, що в нього у крові всі пальці – і…

– І взяли.

– І взяли.

– Мама залишилася в селі.

– Да. Мама залишилася одна.

У 12 чи 13 років я спалив сарай – і посивів 

– Коли ви в останній раз були в рідному селі?

– Років 10, мабуть. Давно вже не був. Брат приїжджав. Ми приїжджали на гастролі на Умань. Немирів, Умань. По трасі заїхали туди. Мама померла вже 22 роки назад. Ми похоронили її тут.

– А тато там?

– А там нікого немає вже. Там нікого…

– А тато там лежить?

– Тато – у своїх, у Липецькій області, Добринський район, село Середня Матрьонка, от. Там ще двоюрідні залишилися.

– І вже до тата не поїхати.

– До тата не… І ми в останній раз були у 2014 році. Ми ще встигли до тих усіх з’їздити з братом, провідати, оновили йому пам’ятник. Там уся рідня його: його брати, його сестри, усі. Тобто побачилися востаннє там. А маму забрали сюди – у Київ. Вона тут, на Байковому, от. 22 роки назад. І я щасливий від того, що мама встигла побачити і мене, і брата: що ми в цьому житті сталися, стали знаними, стали відомими, встали на ноги. Вона була на моїх концертах у Палаці культури “Україна”, коли сиділа… І Демиденко, Рибчинський. Квіти дарують. Вона сидить у залі: почесно, серед своїх подруг. І я на сцені, балет, оркестр, мій театр пісні, народний артист. Від президента, від Кучми, грамоти, нагороди. Оце – найбільше щастя.

– Вона пишалася?

– От я радий, що вона це все побачила й відчула просто гордість, що не дарма вона це все робила.

– Родичі батька після початку війни зателефонували вам, спитали, як ви, чи ви живі?

– Ні. Ну, було таке. Ні, після цієї – ні. У 2014 році вже стало якось прохолодно з тої сторони. Тобто починалася розмова: братська, вроді нормальна, як і мала бути, – але все рівно через дві-три хвилини вона заходила: “А що, правда, що ви – то? А правда? А вот зачем вы там стреляете и убиваете наших деток на Донбассе? Что вы делаете?” Тобто переходило на війну, хоч обмежену оцю війну, яка була у 2014–2015-му. І, чесно кажучи, щоразу, коли… Я не хотів туди дзвонити, а вони якщо дзвонили, то дві-три хвилини: “Як здоров’я? Як здоров’я тьоті Ані?” Там ще тітка рідна жива по батьковій лінії. Так, як і в Севастополь ми дзвонили. Там теж рідня батькова жила. Як дядько і як тьотя. І, у принципі, дві-три хвилини – і нам ні про що вже говорити. Емоцій немає і: “Я спішу, вибач”.

Після війни – ніхто. Ніхто не дзвонив. Один раз дзвоник був до мого брата, що “если вам там плохо, приезжайте – мы вас тут примем”. У Воронежі… (Сміються)… “Мы вас примем, там нацисты. Там эти бендеровцы у вас, там, заполонили все – сюда приезжайте”. Ми ржемо… Володя – понятно – сміється з того всього. І то навіть не потрібно говорити – то така пропаганда. Вони живуть у такому жаху просто, я вважаю, інформаційному, викривленому. 

– Коли 10 років тому ви приїхали до свого села, воно сильно змінилося?

– Ой, ну, зайти на подвір’я неможливо, тому що дерева стали такі, по метрів 20, 15–20. Усе воно заросло. Ми взяли бензопилу – так пробили собі дорогу. 

– А подвір’я залишилося? 

– Подвір’я, хата. Хата сіла. Якщо її не підмазувати, не ремонтувати, то ясно, що… Бачу: вже береза виросла, там десь осика виросла на стрісі, на веранді.

– Вас не тягне туди?

– Воно не тягне, тому що там уже нічого немає. Мами немає – немає вже до кого їхати. Могилок немає рідних. Провідувати немає кого. І всі вже мамині навіть двоюрідні, троюрідні – усі вже повмирали. А діти цих двоюрідних і троюрідних повиїжджали. Повиїжджали. Завмерло село, на жаль.

Ностальгія є колосальна. От колосальна ностальгія за тими долинами, де я сіно це косив, стіжки ми ці всі робили. Я любив спати в цьому сіні, як воно пахне, як оці кричать цикадики, як корова у нас усе з рук їла. Оце сіно. А потім я її доїв. Но, чесно кажучи, коли я був малий, малими хлопчиками, дві корови… Граюся цицьками: хто на метр чи на два молоко… Кого застрелить. І так – бемц! Вовка попав! Ти гад! А я ще дьоргаю ту корову й думаю… Це ж корова могла і боднути, і хорошо боднути. Вона ж це розуміє: що хлопчикам, там, по шість-сім років – вони дурку ганяють.

От усе ж таки є дитинство. Ще дитинство я згадую: я спалив сарай – і посивів. От у мене сивина перша появилася у 13 років. Чи 12 мені було. Я приїхав на канікули, да. І туалет такий пристроєчний: пристройка була туалету. І під соломою. Під соломою цей туалетик. А там оси сиділи, у туалеті. Думаю: що вони там роблять? Треба взяти газети й ті оси повипалювати з них. Ну, там же павутиння і солома накрита. Ну, ясно, що павутиння пішло на солому. Я спокійно вроді викурив, пішов, включив телевізор – бачу: блін, валить дим. А сарай увесь був під соломою. І це і комора, це і курник, це і вугілля, і дрова, і де банки ми крутили, значить, там, крутилки ці всі. Ну, словом, це все зверху згоріло. Но через п’ять – сім хвилин, коли почало воно горіти, практично все село тушило. Була обідня перерва – і люди йшли з поля з відрами. А у відрах вони несли буряк… Ну, працювали вони на буряках. Вони висипали ті відра… Із відер висипали ті буряки. Слава богу, недалеко ставок. І вони рядком: 200 чоловік – там, 150–200 чоловік – отак, щоб перекидати ці відра, один одному передавали і тушили оцей сарай, тому що поряд наша хата, поряд сусідська хата стояла. 

– Але сивина вже з’явилася.

– А потім я на горіх вискочив з переляку. На горіх вискочив. Він метрів 15. А там вітер такий качає. І я отак обняв – і не можу нічого зробити. Мене вже і тьотя прийшла рідна, і там сусіди: “Злізай, Павлік”. Мами не було. Мама десь на базарі була. А я не можу, мене заціпило. Мене просто заціпило. Ну, вони хвилюються, що вітер сильний піднявся і зараз мене просто скине. Метрів 15 – я не знаю – верхушка. Отак. Потім якось розмови такі, що “все, все нормально, он мама тебе кличе – іди сюди”. А мені соромно, що мама скаже. А що мама скаже? Що я сарай спалив?

Ну, отак от. Було діло. Потім ми його відбудовували. Потім мені 12 років, брату – 15. Я пам’ятаю, що в нас пилорама, пилка. Від батька це все залишилося. Станок верстатний. У нас, до речі, меблі вдома… У нас були все, що зроблено руками батька. Комод, стіл, стільці, етажерки, ну, шафи, кухня – усе батько. У нього верстат був. У нас пахло завжди стружкою, у нас пахло завжди фарбами, лаком. Оце я запам’ятав на все життя. То єсть інструментів дуже було багато. Тому ми з братом оце стругали, перекривали, будували новий… 

– І палили.

– …сарай… (Сміються)... Отаке дитинство. Цікаве дитинство.

– Що цікаво: ви ж могли не стати співаком, бо ви були музикантом.

– Ну да.

– Хто такі співаки?

– Усі співають. 50 грамів випив – і співаєш.

– Да-да. А спробуй грати на контрабасі…

– Ой, да. Ти не повіриш. Коли мама мене віддала, кажуть: “На чому ви хочете?” – “На скрипочці”. – “Вы что? Скрипочки уже все евреи разобрали. Вы что? За три дня пришли сюда – и на скрипочках хотите. Ну, вам будет больше скрипочка немножко”. І принесли мені віолончель. Ну, так… Блін, я так сиджу: як це я буду?.. Ну, я завдячую долі, що в мене був Затуловський – дуже класний. Захарович.

– А, да. Да-да, був такий.

– Ну, бог-педагог. Ну, в той час якраз дозволили євреям виїжджати в Ізраїль, і дуже багато хороших педагогів, шикарних педагогів-євреїв – вони виїхали. І от трошки обніщала, будемо так казати, десятирічка Лисенка, тому що високі професіонали-педагоги поїхали. Но я два роки в нього позаймався і зробив певні якісь кроки на тій віолончелі. Мені вже вона сподобалася. Четвертий клас: він поїхав в Ізраїль – мене віддали аспірантці. Прийшла дівчинка років 21–22, аспірант із консерваторії. Воно їй не потрібно було, оті заняття. Вона приходила, там, десь втихаря покурити, губки, там, намастити, ну, позайматися своїми справами. А зі студентами, з учнями вона займалася ну дуже поганенько, от. І четвертий клас, перехідний такий на п’ятий – і я, чесно кажучи, не займався, вона зі мною не займалася. І мені кажуть: “Виганяємо ми тебе, Пашо Зібров. Пашко, виганяємо. Никуда не годится”. Говорю: “Як “виганяємо”?” – “Всьо, поїдеш у село крутити коровам хвости”. Я думаю: “Боже, що мама скаже? Який стид!” Я ж уже городський став. Я уже городський. Я уже так робив собі зачіску… 

– А де ви жили, до речі?

– В інтернаті. Поряд був інтернат.

– Поряд – це де? Яка вулиця?

– Це Дорогожицька. Хореографічне училище з нами навпіл.

– Це художники, це прекрасно.

– Це прекрасно. Дєвочки, вже дивилися на їхні красиві фігурки… Ну, це трошки пізніше. Це сьомий-восьмий клас: закохався я в балеринку. А це з п’ятого мене вигнали. Но мене спасла Вікторія Станіславівна Заньчковська. Вона підходить і говорить: “Як це?” – “Всьо, уже документи, мамі вже будемо дзвонити в село, “забирайте”. І тут вона каже: “Готовий хлопчик, набиті руки, знає музику – всьо знає. Я на контрабас його забираю. У мене один контрабасист у школі в 11-му класі, там, чи в 10-му – все, і більше нікого немає. І я його забираю за шкірки”. А вона така тьотя здоровенька да кріпенька – мене забрала: “Я нікому не віддам”. Пішла до директора – і мене залишили в неї. Я полюбив контрабас. Вона сказала: “Ти будеш грати джаз, ти будеш грати естраду, там…”

– Полюбили контрабас.

– Я за рік зробив такий… “На бас-гітарі ти будеш скоро грати естраду. Все будет нормально”. І ми у восьмому класі стали грати естради.

– Ростроповича не стали через віолончель.

– Да. Через віолончель… (Сміється)…

– Але можете сьогодні щось на віолончелі зіграти?

– На віолончелі? Ні, на віолончелі – ні. На контрабасі – да. 

– Досі?

– На контрабасі я грав 20 років.

– Навички залишилися.

– То єсть з п’ятого до 11-го, з 11-го п’ять років консерваторії і 10 років у Національному державному естрадно-симфонічному оркестрі України. Так що на контрабас у мене пальці такі… Кажуть: “Ой, як ти взяв за руки так? Дай краба”. Да? І так узяв – відчувають. Тому що набив. Там треба мати силу ще.

– Але важко грати на контрабасі?

– Було спочатку важко, але потім, коли набив, коли ти дві-три години кожен день… Дві-три години лабаєш – ти знаєш, не менше…

– Дві-три години треба було кожного дня?

– Дві-три години мінімум. І це спочатку нудно, я розумію. Потім приходить уже кайф. Потім, у восьмому класі, уже починаєш грати естрадку. Уже починаєш слухати “Пісняри”, там, The Beatles, там, The Rolling Stones, і вже лабаєш… Уже барабанщик – друг Жора Черненко. До речі, друг, який очолює вже років 30, мабуть, “Арс Нова”. Це оці великі барабани… Бачили? Отакі чотири.

– Да-да-да. Да-да.

– Оце “Арс Нова”. Наш, унікальний. Ніде немає в Радянському Союзі. Він її створив 30 чи 35 років назад. Жора Черненко. Мій друг з десятирічки. Він – на барабанах. Саша Мельник – на йониці, на гітарі. І ми зробили банду таку.

– Ну, я пам’ятаю, був малим, багато концертів дивився, я ну майже кожного дня кудись ходив: чи в театр, чи на концерт. І я пам’ятаю естрадно-симфонічний оркестр… 

– Онуфрієнка. Да.

– …під керівництвом Анатолія Онуфрієнка. Да. Такий диригент був прекрасний.

– Сильний.

– Да. Ну і що? Виступають метри. Мозговий, Микола Гнатюк, там…

– Попович, Зінкевич…

– Василь Зінкевич, Назарій Яремчук.

– Яремчук.

– Да. Усі метри виступають, да. Іван Попович. А Павло Зібров сидить і грає на контрабасі.

– На контрабасі. І на бас-гітарі, да.

– Да.

– Дивлячись яку програму. Із ями наверх.

– Із ями наверх. Ви, дивлячись із ями наверх, на цих велетнів української естради, хотіли бути там же – наверху, поряд – чи ні?

– Оце велика жага була. Тому що співав із самого дитинства. Із восьмого класу ми зробили вокально-інструментальний ансамбль, уже грали джазуху, уже заробляли на весіллях і в чотириголосся…

– Більше, ніж в естрадно-симфонічному оркестрі.

– Конєшно. У нас весілля всі були розписані на місяць уперед. Субота, неділя плюс у п’ятницю танці на авіазаводі. Ну а ми гроші заробляли з дев’ятого класу. У 10-му купляли собі джинси по 100 руб. По 100 руб. джинси. І мамі тільки не казати, учительці, що це коштує 100 руб., тому що вона свідомість… І вижене з дому. Да. І ясно, що в естрадно-симфонічному оркестрі обслугували ці всі урядові концерти. 

– Палац “Україна”. Да. Да.

– І Онуфрієнко Анатолій Васильович… А я ж на бас-гітарі оці всі естрадні програми грав, тому що, ну, він бачив, що мені більше подобається естрада, я там підспівую й отак лабаю, а не просто по тих нотах… І це я весь час дивлюся на сцену, на того ж Зінкевича чи, там, Яремчука, Поповича, Мозгового…

Магомаєв дав пораду: “Пойте в последние ряды, пойте на балкон. Смотрите им в глаза, и пойте для каждой. И старайтесь каждую трахнуть. Как? Глазами”

– А хто вам подобався більше, до речі?

– Мені подобався більше всього Назарій.

– Магомаєв, да?.. (Сміється)…

– О, Магомаєв… Магомаєв – це взагалі навіть не…

– Назарій більше подобався?

– Назарій. Ми з ним більш дружили просто.

– А він – красива людина була, да?

– Красива людина. І якщо ми їхали кудись десь… Дні Києва, там, чи дні України, у Білорусь, у Вірменію – де ми тільки не їздили з ним… Так було часто, що ми в купе, у СВ із ним.

– Скромна, красива людина.

– Скромна, без пафоса, без райдера. Мене це просто дивувало. Це планетарна людина світла. Без райдерів. Каже: “Пашо, нас усі разом зустрінуть – і ти наваляєш, і я покладу… Накормлять, напоять. Боже, тобі отак на руках будуть…” Які райдери? Він сміявся, тому що вже тоді молодь починала писати… У російських і західних дізналася, що таке райдери. Щоб мовчазний був водій, не старше ніж 40 років, хорошо пахнущий. Оце все, що Москва вже писала. Він із того всього сміявся. Мені приємно було. І тому Анатолій Васильович коли бачив… А бас-гітара – це завжди бум, тара-тата-тара-тата, бум, бу-бу-бум, перша доля… А першої долі якщо немає, то оркестр – 50 чоловік розлазиться. І я наверх дивлюся на Назарія чи на Поповича Вадю, і мимо, буває, там, на декілька секунд, там… І Анатолій Васильович матом уже, буває: “Паша!” Ну, потім узяв мене за руку й у консерваторію відвіз до Куріна Віктора Миколайовича, до професора. Каже: “Він усе дивиться туди, на сцену, і він явно не хоче грати”.

– Він в опері співав – Курін. Я пам’ятаю.

– Да. Народний артист Молдови й України. І отак за руку взяв, привів. І це було для мене просто відкриття. Коли Курін мене послухав… Я ж так Магомаєва: “Благодарю тебя-я-я… За песни из города…” Роблю під Магомаєва: на пластинках усе-таки вчив. І думаю: “Всьо: щас шеф скаже “харашо”. Онуфрієнко сміється. Курін так серйозно-серйозно: “Никуда не годится. Это чепуха все”. І так мене облили просто лайном… Я так став… 26 років мені чи 27, думаю: “Я ж консерваторію закінчив…” “Не вмієш. Но якщо хочеш, приходь на приватні уроки. Через рік будеш поступать до мене”. І все. Оце було…

– Тобто ви почали вчитися в консерваторії на співака.

– Заново. На співака. У 27 років, да.

– І де ви себе бачили? В опері? В опереті, може?

– В опереті бачив. Опера мені дуже подобалася. Ходив кілька разів дивився Кальмана: “Містера Ікс”, “Герой-коханець”…

– Зовнішність така…

– Зовнішність: високий, класний. І ясно, що Муслім Магомаєв – для мене це кумир. Усі платівки були. І коли він приїжджав перший раз у Палац спорту, мені було, мабуть, 17–18 років, я був ще у школі. Я попав – і пам’ятаю, була міліція на великих конях. Такі, величезні коні. Вони розганяли жінок, били їх нагайками. Жінок!

– Нагайками?

– Нагайками били, тому що ті розбили вітрину в Палаці спорту, двері скляні – і рушили туди. Деякі навіть порізалися від скла того. Не було квитків. Там було – я не пам’ятаю – два чи три концерти усього. Розкупили.

– Ви з ним познайомилися?

– Ні, тоді я з ним…

– Ні, ні. Пізніше.

– Пізніше… Це було унікально. Ти знаєш, да?

– Ні, не знаю, не знаю.

– Це унікально, канєшно. Випадково після конкурсу “Нові імена” в Москві режисер конкурсу мене побачила й каже: “О, Пашенько, а ти знаєш пісні Гуляєва?” Я говорю: “Ну канєшно. Гуляєв…” – “Я роблю його творчий вечір. Якщо ти пару пісень заспіваєш, я тебе запрошую”. І розказує, хто буде: Магомаєв, Пахмутова, Кобзон, Бієшу, Сметанников із Саратова… Такі зірки, йо-майо. Говорю: “А я чо?” Гнатюка Дмитра Михайловича не буде. Тому що Лариса, вдова – сказала: “Ні в якому разі”.

– Вони ж конкуренти.

– Конкуренти. Два баритони, два самці-красавці.

– Гнатюк, Кондратюк, Мокренко, Гуляєв. Ще й Гурульов був на початку.

– Да. Ясно, що вони не могли вжитися. А Гнатюк був партайгеноссе: він же очолював. То він відчував себе…

– Красива людина була, красивий співак, красива людина.

– Да. І Гуляєв у Москву поїхав через нього. І тому вона його не запросила, Гнатюка. І сказала: “Пашо, ти будеш. Ти знаєш пісні. Чимось похожий даже”.

– “Желаю вам…”

– “Як тебе не любити, Києве мій…” Я їй тут же заспівав. Всьо! І “Три поради” Рибчинського. І от із цими двома піснями я попав у цю когорту. І коли ми попали…

– Де це було?

– Колонний зал.

– Колонний зал, і ви співаєте з такими людьми…

– Ви уявляєте? А хто буде на концерті? Центральне телебачення пише, це ясно. Ну, ЦК КПРС, політбюро, усі в шиншилах сидять дамочки, у париках тьоті… Ой боже… Ну, секретарі й вище.

– Це 80-ті?

– Це 1988 рік. Боже ти мій… Яка відповідальність… Ясно. І я тремтів. “Як же так?” А по програмці… У мене залишилася програма – я навіть вам покажу. Значить, співають народи Радянського Союзу, і я передостанній.

– (Сміється)…

– То єсть на розігріві… А естраду пустили потім. Я коли подивився, думаю: “Боже, як же так?” Поки вони всі співали, я вже не знав, куди мені ходити в тій гримерці. Притому в гримерці був я, Муслім Магомаєв і Хворостовський Діма. Нормально? Діма… 27 років Дімці, молодий… Тоже сивенький. Худенький отакий хлопчина, невеличкого росту, худющий… Но як відкриває рота – бас такий… Я дивлюся на нього й говорю: “Дімо, звідки?” – “Я не знаю”. Господь Бог дав йому. У нього прекрасний педагог був. І, канєшно, школа, правильна школа. Попасти до того вчителя, який тебе навчить співати, – це дуже важливо. Він попав до того вчителя. Якраз приїхав після першого гран-прі з Італії.

І от два такі пацани – дивимося на цього Мусліма. Муслім фарбується, там… А я навіть не узяв із собою пудри: чимось себе припудрити. Хоча це телебачення: ти ж будеш мокрий. Треба ж думати головою. Но Паша не думав. Не то шо як зараз: у мене є кому подумать. Ну, дав мені Хворостовський – у нього був із собою фраєрський наборчик. І Муслім усе цікавився, звідки і як ми попали взагалі в таку обойму туди. Ми розказали. Ну, той оперний співак. “А вы из какого театра?” Я говорю: “Я вообще-то из оркестра. Я солист эстрадно-симфонического оркестра национального, из Киева”. – “Да? Ну хорошо”. – “Я очень люблю песни Гуляева…”

– Вони дружили.

– Вони дружили, да. І от він дав мені… На все життя я запам’ятав його унікальну…

– І що, “Як тебе не любити” ви заспівали?

– І “Три поради”: “Не рубай тополю, не рубай тополю…” Коли я співав… Я потім дивився в запису при повторі… Це, здається, пряма трансляція була. Но при повторі з мамою ми дивилися. Я виходжу… А мама каже: “Там що, сквозняк був, чи шо?” Говорю: “Мамо, то у мене мандраж просто”. Кльоші отакі, костюмчик, вони просто ходили внизу від того мандража. А тут же треба все показати. Усі ноти взяли, все душевненько було, все відрепетирувано. І Магомаєв сказав фразу геніальну тоді: “Мальчики…” Він нам дав майстер-клас, по-перше, як співати, як – критим звуком… Ну, такий майстер-клас я запам’ятав на все життя. Поради чисто як для вокаліста. Притому, що ви маєте балувати жінок. “Мальчики, мы должны баловать женщин. Ради них мы живем на белом свете”. Він з такою любов’ю говорив про “женщину”, про жінку, матір, любиму, кохану… Ми так відкрили рот, слухаємо його… “И пойте в последние ряды, пойте на балкон. Потому что тут они и так вас видят, чувствуют вашу энергию, ваш посыл, а вот дайте посыл аж туда, глубже. И смотрите им в глаза, и пойте для каждой. И старайтесь каждую… трахнуть”, – він сказав. Ми так: “Ах! Как – “трахнуть”?” – “Глазами. Глазами, мальчики”. Геніальна фраза.

– Клас.

– І він правий. Тому що коли ти співаєш у зал… Часто рампа не дає: ти бачиш перший, другий, третій ряд. Ти сам знаєш, бо ти виступаєш. Прожектори тебе луплять, пушки – і ти бачиш перші ряди. Який там 10-й? Який там 30-й ряд чи балкон? Но треба їх бачити, треба їх відчувати, треба енергетику віддавати на той балкон, діставати, посил такий віддавати. І вони відчують, що ти віддаєш. Тому що єслі ти не будеш старатися віддати у 30-й ряд і на балкон, ти не візьмеш увесь зал.

За пісню “Білий цвіт на калині” кажу Гавришу: “Що я тобі винен?” – “Бутилочку водочки і “Альонку” шоколадочку – на закусочку”

– Перша ваша популярність, я пригадую, – “Білий цвіт на калині”.

– Да…

– “Як фата на дівчині”.

– Да… (Сміється)…

– Як ця пісня у вас з’явилася?

– Гавриш на той час був дуже популярний. Остап Гавриш – він із Прикарпаття. Я був якраз на гастролях і до нього заїхав у гості. Я його запам’ятав на все життя саме таким. У нього цигарка не виходила з рота. У нього обов’язково була якась наливка. Він у селі жив. Цю наливку він так пив…

– (Сміється)… 

– Цигарка, наливочка. І показував мені твори. І тут половина клавіш не працює. У нього піаніно старовинне, йому років 200–300. Кайзери, мабуть, ще на них грали, з вензелями такими… Але там бички тушили, падало щось таке, половина нот не… Молоточки розбиті. Як він на ньому грав, я не знаю. Тільки Гавриш міг грати. І тут “Білий цвіт на калині” грає – і я так: “Хочу…” – “Що, подобається?” – “Да”. – “Бери”. – “Ой, зараз, касету…” Касетник… Він її записав. “Що я тобі винен?” Ну, зараз $5 тис. хороша пісня, 10, у Москві – за $20–30 тис. продають під ключ. А він награв – і каже: “Ну от генделик ще поки відкритий. Залишається 10 хвилин. Бігом у генделик. Бутилочку водочки і “Альонку” шоколадочку – на закусочку”.

– Ай-яй-яй.

– Да. Всьо. Тоді продавалося й куплялося все. За тиждень я її зробив. Вінницьке, житомирське, чернівецьке радіо це все переписує. І я відчуваю, що я зірка. І не то шо зірка – я звєзда. От я відчув себе звєздою. Хоча перед цим, я хочу сказати, пісня, де я відчув, що я маю шалену популярність, – це “Душі криниця”. Така пісня, яку написав Демиденко Андрій.

– “І життя як не було, якщо раз чи два на місяць не поїду у село”.

– Геніальні слова, прості.

– Да, да.

– І ця пісня теж до мене якось так попала випадково… Концерт якийсь проходив: я так розумію, у Палаці культури “Україна”…

– “Здрастуй, мамо, здрастуй, тато…” Да?

– “І мого дитинства світ”.

– Класна пісня.

– І Саша Морозов? Наш, український композитор – він жив у Москві – зараз він уже 20 років десь на Криті чи на Кіпрі… На Криті. Має там маєток. Звідти він свої…

– Прекрасний композитор.

– “Малиновый звон”…

– “Белые ставни”, да, да.

– От якраз Саша приїхав на цей концерт і брав участь. Я до нього пішов і говорю: “Саша, у тебе, може, якась є пісня? Я хотів би”. – “Є. Але, правда, вона зайнята. Я її Колі Гнатюку привіз. Перед цим я йому “Малиновый звон на зоре”, “Ставни”…

– “Зорька алая”.

– “Зорька алая”. Такие песни… Я говорю: “Блін, такий композитор… Треба його брати за жабри”. – “А де Коля?” – “Щось не можемо додзвонитися, на гастролях десь у Середній Азії”.

– І ви увімкнули пісню. 

– Говорю: “Може, я її послухаю?” Ну що ти… Коля Гнатюк на той час… А я тільки лауреат був якихось конкурсів. Ще не ті оберти, як то кажуть. А тоді віддавали пісні. Тому що, якщо пісня стає популярна на радіо й телебаченні, співають усі ресторани, кабаки, танцмайданчики – і УААСП працював… Тому я прекрасно розумів композиторів і поетів: віддати Софії Ротару, там, Зінкевичу… А коли я послухав цю пісню, я тут же… Зі мною магнітофон був і касетка. Ну так якось сталося. Я навіть не знаю чому, но в мене в сумці був магнітофончик. Я поставив, записав. Говорю: “Слухай, ну якщо Колю ти не найдеш, можна, я її заспіваю?” – “Та нє. Тільки підійди до Андрюші”. Це 1989 рік. Із Андрюшею ми жили в одному домі: Андрюша на сьомому поверсі, а я – на дев’ятому. І ясно, що я тут же пішов до Андрюші – і говорю: “Андрюшка, я дуже хочу цю пісню заспівати”. – “Так ми ж Гнатюку…” – “Його поки немає – давай я запишу”. – “Ну, якщо мені сподобається, то ти будеш її співати”. На другий день зробили оркестровку. Коля Павлов на той час… Ще Бебешка не було – був Коля Павлов самий модний, сучасний.

– Да.

– Ми зробили оркестровку – я її віддав на радіо: одне, друге, третє. Переписали… Якщо в мене було шість-сім-вісім концертів, то за тиждень-два-три у мене було їх 26–27–28.

– Ну, наспівайте її трошки.

– Я інструментик зараз так роздвину, якщо можна. Да?

– Да.

– Давай ми зробимо… От. “Душі криниця”. І зразу ставки: якщо, там, умовно, було $500 у мене за концерт, то в мене стало $1 тис. Уявляєш?

– Карбованців, напевне. Ще доларів не було… (Сміється)…

– Карбованців. Так, це були карбованці. Я пам’ятаю, що вдвічі гонорар, у п’ять разів стало більше концертів. І я почав уже вибирати, куди мені їхати. Уже в мене райдер був такий… “Волгу” подавайте мені”. Приїжджаєш у Вінницю чи в Житомир – і директор філармонії мені “Волгу”, яка мене має обслуговувати. І обкомівський номер, чи міськкомівський принаймні, трикімнатний, із таким великим столом для переговорів, там, для засідань. Ну, ми там банкети просто робили, фуршети – це ясно. От що робить пісня. Це “Душі криниця”. Потім, ясно, “Білий цвіт на калині” з’явився. Це такий, темповий шлягер.

– Ну, теж треба заспівати.

– “Білий цвіт на калині, як Зібров на дівчині…”

– (Сміється)…

– Це Міхал Міхалич Поплавський: мій великий друг, кормчий. Міхал Міхалич Поплавський ретро-програму знімав, сидів у першому ряду й розказував, як треба співати. Він розказує Пономарьову Саші, як треба співати, Могилевській Наташі, Паші Зіброву… Сидить у ретро-програмі, де пісням по 20–30 років, і каже: “Оце пісня “Білий цвіт на калині” Паша… Як Зібров на дівчині”. Я так – дурка, дурка, і так у другому куплеті заспівав “як Зібров на дівчині” мимоволі. Тому що він сидить у першому ряді й отак робить. Ти понімаєш?

– (Сміється)… 

– Усі ржуть. Я поржав. Потім вирізали. Один, мабуть, Зібров звучав півтора куплета, тому що далі в мене приспів не получився, і його обрізали просто. Ну, не можна ж таке показувати. Так що я згадую із теплотою Міх Міха… (Співає “Білий цвіт на калині”)…

– Отже, пішли пісні, почалася перша велика популярність. Як ви її пройшли? Чи не було зіркової хвороби?

– Ну, була зіркова хвороба. Я приїхав із Москви, і коли я відчув, що мене запрошує оперета…

– Київська?

– Так. “Пожалуйста. Высшая ставка”. Запрошує театр естради, запрошує…

– Малахова?

– Да. “У мене вибір є. Можна йти на радіо до Бабича. Там Білоножко і Кудлай тільки”. Відкривається дорога. Що таке в Москві на такому концерті – пам’яті Гуляєва – виступити.

– Да.

– Дві трансляції тобто було, і в повторі. І все. Я приходжу до Анатолія Васильовича й кажу: “Анатолію Васильовичу, я, навєрно, від вас уходжу. Звьоздная болезнь у мене почалася”. – “Що таке, Пашо?” – “По-перше, у мене афіш немає. Що це таке? Я хочу афішу”. – “Так ми ж, там, пишемо”. Я говорю: “Не буковками оце, а на мелованной бумаге, с фотографией має бути. І притому два варіанти”. – “Харашо”. – “Анатолію Васильовичу, значить, мені треба концертний костюм. Що я зі своїм оце їжджу? Два костюми концертні за рахунок оркестру пошити…” (Сміється)… Уявляєш? Оце така зіркова хвороба, у 30 років Паша відчув, що він на коні. Оце така зіркова хвороба була. Я просто став уже дорослим. Якби було 18–20, мабуть, у мене б, там, якісь понти були, якісь бажання неймовірні. А так – пройшовши це все з віолончеліста, контрабасиста, бас-гітариста, оперного відділення консерваторії, ці конкурси, радіоконкурси, я просто став і думаю: “Та, у принципі, усе в мене є. Здоров’я в мене є, натхнення є…”

– “Є, є в нас воля, є, є в нас мова…”

– Да. “Своя чудова. Є, є в нас гордість і є краса”. Тобто спокійно якось я пройшов.

– Ви стали писати собі пісні, стали прекрасним композитором, мелодистом таким…

– Важливо автора мати віршів: хто напише тобі справжню поезію. Я починав із Демиденком. До речі, перша пісня в мене доросла получилася з Валерієм Курінським, Кудрявцевим. Царство небесне Володі й Курінському.

– Який “Край, мій рідний край” написав.

– Да. “Там, де гори, полонини…”

– Да.

– Потім із Галябардою ми написали сім пісень. І потім тільки підпустив мене Рибчинський Юрій Євгенович. “Снігову королеву” ми написали…

– Це була перша пісня?

– Перша. Він мені дав вірші: “На, попробуй”. Хто такий Паша, він ще не знав. “А, зі Степаном Галябардою працював? Ну попробуй. Потім поговоримо”. І коли я йому приніс, записав, він каже: “Непогано”. І друга пісня – “Хрещатик”, яка стала…

– Хіт хітів.

– Кормилица. От пройшло 30 років, а вона кормилица. Знаєте, “кормящие песни”, як у нас кажуть. Ти розумієш, про що я говорю.

Мені неприємно, що за 30 років незалежності України ні разу на День Києва мене не запросив ні один мер виступити з піснею “Хрещатик”

– Які найкращі пісні ви написали як композитор, на вашу думку?

– “Є, є в нас гордість і є краса”. Ясно, що “Хрещатик”. Де б я не був за кордоном… А вже так поїздили ми по Америках і по всіх континентах. І де є хоч один українець, він каже: “Павло Зібров? “Хрещатик”, однозначно”. Але мені якось неприємно, що до сих пір за 30 років незалежності нашої України ні разу на День Києва мене не запросив ні один мер виступити на площадках у Києві з піснею “Хрещатик”. От уявляєш: “Москва, звонят колокола…” Хто там? Газманов. Та його тягав цей Лужков і всі його тягають по сей день, тому шо Москва й Газманов.

– Дотягали до того, що потворою став.

– Потворою. Я маю на увазі, що своїх вони носять. Така пісня – “Хрещатик” – є…

– Ну гімн.

– Гімн. Його ні разу ніде не включали. “Да, ми вам передзвонимо, ми вас запросимо”. І хто завгодно… (Співає пісню “Хрещатик”)…

– Як ви пишете пісні? От творчий процес – який він у вас?

– Творчий процес…

– Із Гавришем – зрозуміло, як він писав… (Сміється)…

– Найприємніше – це народження пісні. Не самі роди. Ну що? Ти народив – і вже випустив. Це вже нецікаво. Ти вже думаєш про наступну пісню.

– Первинні вірші?

– Да.

– Чи мелодія?

– Буває, що й мелодія. Але менше – мелодія. Бувало таке, що я приходив і Юрі Рибчинському показував мелодію. Він каже: “О!..”

– Ну яка мелодія була первинна? 

– Первинна… “Буває тільки в Україні така духмяна світла ніч”.

– О, прекрасна пісня.

– Я йому награв мелодію, і він каже: “Ой, яка красива мелодія. Тут така лірика… Тут і про любов, і про Україну можна звести, і про зорі…” Тобто я його надихнув мелодією.  А більшість – це, безумовно, поезія… (Співає пісню “Така духмяна світла ніч”)…

А з Рибчинським – це взагалі. “Процес” називається. Я люблю працювати або в нього вдома, або він приїжджає на дачу. У нас є зруб. Ми сідаємо в цей зруб, п’ємо по 50 грамів, анекдоти, банька…

– І починаєте рубати.

– Це в нас така предтеча. Ми маємо увійти в цей транс, будемо так казати. Нє, ми не напиваємося спочатку, ні в якому разі. Хай це буде 50 грамів. Може, трошечки більше, але ні. Один одного – про життя, які новини, поспілкувалися нормально. Ми говоримо, а я бачу: все одно тут щось крутиться. І перша фраза якась має бути, за яку ти маєш зачепитися. “Є в нас доля, є в нас воля” ми три місяці писали. Шарварко каже: “Треба написати до п’ятої річниці. Об’являється конкурс: професійний і не професійний. Поети й композитори”. Ми взялися з Юрою. Не получається – відкинули. Не получається – відкинули… І тут Юра мені показує: тунц-ту-денс, тунц-ту-денс!.. Такий ритм… Американська група грає, але там ритм обалдєнний, барабани. Він каже: “Пашо, от на такий ритм ми зараз маємо з тобою написати”. А пройшло три місяці.

– Він розуміє.

– Ставить мені. “Давай сідай за рояль”. І я в нього сиджу: та-та-та-та-тарам! – пішла музика. Він собі карандашиком: “Так, так… Є”. Всьо. 15–20 хвилин – і пісня є. Оцей ритм: американчеський, як то кажуть, – нам дав поштовх.

– Надихнув. А які пісні у вас писалися швидко – 10–15 хвилин? Були такі?

– “День народження”. До речі, тієї фрази, що в кінці: “І за Україну, рідний край” – не було. Було “Я тебе вітаю… Тости, гості…” Всьо! Я кажу: “Юро, чогось не вистачає тут”. – “Що тобі ще?” – “Ну давай ще щось добавимо у приспів. У кінці щось таке… Таку, жирну треба поставити”. – “Ну, коротко, ясно і так. “Тости, гості”. Усе зрозуміло”. І я його вмовив: “Давай про Україну ще оце”. – “Ну ладно, давай. Вроді непогано”. Всьо нормально.

– “Вип’ємо горілочку медову за твою сім’ю таку зіброву…” (Сміється)…

– Зіброву… (Сміється)… (Співає пісню “День народження”)… Мої улюблені пісні – це “Хрещатик”, “Мертві бджоли не гудуть”, до речі, “День народження”. “Мертві бджоли не гудуть” – усі ж думають, що це п’янка-гулянка, там, – я не знаю – горілку ми прославляємо. Усі мені кажуть: “Як вам не соромно? Ви така інтелігентна з виду…”

– А це ж молодість.

– Та я ж кажу: пий за світанки, пий за кохання, пий за життя. Не за життя. Пий життя, пий світанки, пий кохання. Да? Пий. А слово це якось збиває. Думають, що “пий” – оце йде. Алегорія колосальна.

– “Мертві бджоли не гудуть”. Під час війни ви цю пісню переробили. І як вона тепер звучить?

– Прекрасно звучить. Ми сіли, і Діана моя з Андрюшею, своїм хлопцем, Марина, п’ємо чай… Чаєпітія ми дуже любимо: вечором сідати на кухні. Чай із пиріжками, там, булочками. Приходять геніальні ідеї.

– Для схуднення… (Сміється)…

– Та нє. Це таке… Із повидлом.

– Пиріжки увечері.

– Нормально. І от зробили “Мертві орки не гудуть”. І получилось, чесно кажучи… “З того світу вороття не бува ніколи. Б’є Залужний москаля за свободу й долю…” Така получилась штука. Ми приїжджаємо до солдатів, із ними гарно співаємо. Вони так радіють, тішаться, і ти бачиш, що такий відгук… І сьогодення оспівуємо. Проста і б’є, як то кажуть. І сюди, і москаля б’є… (Співає пісню “Мертві орки”)…

– Ви були на гребені слави, на вершині. Народний артист, знає кожен собака вас. 

– Поплавського більше… (Сміється)…

– Ну не знаю. Але слава, популярність – усе є.

– Усе є.

– Щастя, творчість… Ну, чого ще не вистачає, здається? І раптом – війна.

– Миру.

– Я переходжу до цієї теми, тому що що б не було далі, але ми завжди будемо казати: “Оце ми робили до війни, це ми робили під час війни, а це ми робимо вже після війни”. Життя поділилося на три такі етапи “завдяки” війні. Ви розуміли, що війна розпочнеться, чи ви не вірили в це?

– Я думаю, більшість із нас не вірила – більшість в Україні. Хоча нам говорили одні, другі і треті: і генерали, і знайомі, і високі чини – не вірилося. О п’ятій ранку мене розбудила Марина. Я навіть не чув.

– Ви вдома були?

– Крепко спали на дачі. Но Марина каже: “Летять вертольоти, гудять. Два вертольоти із червоними зірочками”. Давно червоних зірочок ми не бачили тут. Над нашими головами пролетіли в сторону Василькова. Ми там неподалік живемо. І я відчув, що це справжня війна, безумовно. Но я якось… І я, і Діана – ми перенесли мужніше, будемо так казати. Ми розуміли, що треба зібратися без паніки, без криків, без істерик. Ми взяли себе в руки. Марині було тяжче. Вона не знала, що робити. Я бачив, що на неї панічний страх напав. Ти нічого не можеш зробити. Ми вже її умовляли: “Візьми себе в руки”. У неї руки тремтять, у неї почали тремтіти губи. І ми розуміли, що треба щось робити.

Отак ми прожили два тижні в Києві, і я зрозумів, що її потрібно кудись вивозити. І ми поїхали до Гросу. Міша Гросу передзвонив ні з того, ні з сього. Ми перед цим просто якось бачилися, розмовляли з Анею, Алінкою і з ними. І він каже: “Пашо, ти кудись їдеш, не їдеш? Як у вас там, у Києві?” Я кажу: “Ну от літають, стріляють. Через нас перелітають усі ці штуки”. – “Беріть чемодани і приїжджайте до нас”. Оце отак вчинила сім’я Гросу. І ми зібралися – і поїхали в Чернівці. Відсиділися там трошки, а потім зрозуміли, що у приймах – це все хорошо, усе нормально. Сюди повертатися нереально. І передзвонив наш друг Ідріс з Іспанії. І каже: “Приїжджай сюди, на море. У нас тепло, безпечно, всьо нормально. Наша сім’я там. Ми вам найдемо тут кімнату біля моря недалеко. Усе є”. І ми поїхали туди. Побули там. І ясно, що через декілька днів уже українська громада дізналася, що тут Зібров. Ну, вийшли в магазин – чи куди ми виходили? “Добрий день”. – “Добрий день”. – “Слава Україні”… Боже ти мій… Наших багато. Ну і ясно, що місцеві сказали: “Давайте ми зробимо концерти. Будемо збирати людей, будемо збирати поміч для України”. Ну, чим я? Я можу зібрати людей, я можу заспівати. Ми зробили афіші. Вони робили афіші, усе це організовували, збирали гроші, пересилали сюди. Отак ми побули пару місяців у Іспанії. Став уже травень, уже відігнали від Києва. І все, треба їхати додому. Там що робити?

Мене дратує російська мова, мене дратують російські пісні. У мене до російської мови зараз огида

– Ви пам’ятаєте свої відчуття від перших вибухів 24-го?

– Та це взагалі… Я не знаю, як це словами взагалі можна описати.

– Ну от що ви подумали? Які емоції у вас були?

– “Росія, старший брат… Суки. Невже?” Тобто це неймовірно, це не налазило на ніякі… Ти ходив і отак через кожну хвилину: “Як так можна? Брат брата вбиває”. Ми ж вірили, що це братья. Брат, сестра – це найрідніші, кров наша. І кровні братья йдуть убивати других кровних братів? Це не налазило ні на які… І зараз не налазить. Ну, яка ж там іде сильнєйша пропаганда, якщо вони вірять, що ми нацисти, що ми хунта, що немає України – узагалі такої держави…

– Які почуття у вас до росіян сьогодні?

– Ой… Я дьоргаюсь. От зараз я навіть дьоргаюсь, коли чую російську мову. Хай старші говорять – там претензій ніяких немає. А буває, молодь, 12 років, підлітки – там, морозиво купляли у магазині: “Вася, иди сюда – я тебе…” І я думаю: “Блін, вас же вчила українська школа. Це повністю українською мовою там учили. Студенти. Ви вже пройшли за 30 років. Як ви зараз спілкуєтеся між собою? Притому голосно”. І там, знаєш, люди, які на касі стоять, теж дивляться на цих підлітків чи студентів, молодь, яка голосно говорить російською мовою. Вже на них отак. Вони відчувають – і бах! – переходять. Я іноді роблю зауваження. Підходжу і кажу: “Ти звідки?” – “Я з Києва”. – “Звідки ти? З Києва?” Так на нього насупився… Якою мовою ти говориш? “Ой, перепрошую”.

– Вуса ворушаться при цьому?

– Ворушаться. Мене дратує російська мова, мене дратують російські пісні, якщо я десь чую. Ну, у соцмережах ще можна десь побачити, да. Ще багато. У YouTube воно є, це ясно. Але в мене якась до російської мови зараз стала огида.

– Стільки втрат в Україні, стільки всього, стільки болю… Як ви на це реагуєте?

– Стільки ми концертів… Я не знаю. Це Діанка веде щоденник. Я вже навіть не рахую. Їх сотнями, мабуть, цих концертів, для наших хлопців, для наших переселенців. Оці модульні містечка: одне модульне містечко, друге… На відкриття ти приїжджаєш. До бабусь, яким по 70–80 років, а вони приїхали з торбочками. Із торбочками приїхали і тут живуть рік-півтора. Маріуполь, Сєвєродонецьк… Оцих стареньких шкода. Дітей… В “Охматдиті” скільки ми зробили концертів… Приїжджаєш – без ручок, без ніжок, ранені оці дітки, звідки їх приносять. Я святим Миколаєм був двічі. Мене передягали, одягали. Я з торбою фотографуюся із ними, говорю, щоб мене, не дай бог, не впізнали. Казочки з ними, пісеньки співаєш…

Інститут раку, де мене попросили прийти. Кажуть, там, 60 бійців, які не тільки без руки, без ноги, а бувають без двох ніг, а ще й, там, третя чи четверта стадія раку. Уявляєш? Це було, мабуть, найстрашніше. Коли ми туди зайшли, головний лікар каже: “Ну, підійдіть, просто привітайтеся”. У мене гітарка. “Хоч один куплетик заспівайте, там. Можливо, сфотографуєтеся. Дружині чи мамі передайте”. І от ти заходиш… А їх 15 палат було – 15 чи 16. Ну, перші – ще нічого, я ще посміхався. Але коли ти дивишся, а він на тих примочках, йому, там, роблять переливання якесь, ноги немає чи двох рук немає, а він сміється. Він побачив артиста Зіброва: “Це ви?!” Немає рук. “Це ви? Ой, я так люблю оці пісні…” І ти сідаєш із ним і кажеш: “Колю, – чи Васю, – тобі протези поставлять. Поставлять тобі ноги. Ми ще з тобою вийдем на Хрещатик, заспіваємо “Хрещатик”. Зараз із тобою куплетик “Хрещатика” заспіваємо”. Чи, там, день народження в мами чи дружини: “Давай на відео запишемо”. Записуємо відео. Оце було найбільш неймовірне, що в мене перед очима стоїть: оцей похід в Інститут раку, де були хлопці, які кінцівки свої втратили і ще в них стадія якась, там.

Страшно було з дітками. Ми вже декілька разів туди їхали. І гроші збираємо після концерту. І Діаночка каже: “Давай передамо цьому фонду – і привеземо те, що необхідно цим діткам”. Дітки, які втратили взагалі батьків. У них немає ні бабусі, ні мами, ні тата – нікого.

– Багато таких?

– Приїжджаєш, а їх там 50. Їх на два тижні привозять. Умови прекрасні: тепло, кормлять, психологи, водять їх у театр, у цирк… До них приїжджають артисти, з ними займаються, бачу, вихователі. І багато вихователів. Їх просто відігрівають. Їхні душі відігрівають за ці два тижні. Потім – я не знаю, куди їх передають. Мабуть, наступні приїжджають. Уявляєш? Є таке. І перший раз думаєш: “А чого Зібров приїде? Ну, хтось молодший, може, є: артисти, яких вони, там, знають. А то приїде дєдушка Паша Зібров”. Нє. Там є хлопчик 12 років. А їм сім-вісім років, 12. Він не спав цілу ніч. Любима пісня – “Вуса-бренд”. Він сказав: “Я знаю, буде дядя Паша. Я з ними хочу заспівати. Можна, я із ним заспіваю?” Оцей хлопчик мене зустрічає, бере за руку – і ми з ним “Вуса-бренд” співаємо. І там є таке: “Я не політик і не президент, а маю бренд: свій власний бренд. Олежка Винник, ти не конкурент, бо в мене вуса, а вуса – бренд!” І всі кричать, і всі підспівують цей приспів. Багато слів не знають, але приспів знають. І таке щастя в цього хлопчика… Йому 12 років, він із Сєвєродонецька, не має нікого. Дівчинка підходить до мене із Коцюбинського. Отут, із Коцюбинського. Аліса, сім років. Прийшла, мене так обняла. Сюди личко мені поклала, обняла, стала мені на ноги своїми ножками маленькими – і отак зі мною хвилин 15 ходить. Я її хочу якось із ніжок своїх зняти, а вона отак вчепилася… Я бачу: мертва хватка. От і всьо. Отак ходимо. У неї нікого немає. Каже, бабусю десь знайшли. Приїде забере бабуся. Десь за кордоном бабуся. Отакі речі б’ють дуже сильно. Можливо, я став за цей період… Часто сльози навертаються.

– Плачете часто?

– Да. І я нічого не можу із собою зробити. Тому що бачиш цих дітей, бачиш цих хлопців, які не плачуть. От ми зайшли до цієї кімнати, а вони – навпаки: вони мені дають посил, вони мені посміхаються. Стільки енергії, стільки сили… Життєвої сили. Як вони хочуть жити і бути такими, як ми, хоч і без рук, без ніг.

Нещодавно було колосальне… Знову ж таки, Діана каже: “На мене вийшла одна організація. Давай під’їдемо в госпіталь у четвертому управлінні”. Хлопець, який… Ми написали пісню “Невидимі герої” нашій розвідці, друга річниця. З Магою написали пісню. Зробили кліп, Діана зробила кліп хороший. Я просто горжуся, що ми таку пісню написали. Узяли хроніки дуже багато з дозволу їх, яку вони нам дозволили. Ми змонтували, Діана змонтувала. Вийшов кліп. І нам дзвонять: один хлопець упізнав себе з тієї хроніки, яку ми змонтували. І він лежить тут, у госпіталі. У нього немає руки і немає пальчиків на одній нозі. Отак сталося, що немає пальчиків. І він хоче нам подарувати прапор. Хлопці із цього спецзагону підписали мені прапор і передали через нього. Я взяв гітарку, ми приїхали туди. Там їх двоє в палаті. Хороші умови, слава богу, – всьо нормально. І я з ним… Поспівав йому пісню. Він підписав мені прапор. І хлопці підписали. Підписів 10 стоїть із подякою такою, що ми зробили цю пісню. І ти відчуваєш, що ти потрібен. От зараз такий час.

– Це спецпідрозділ який?

– Спецпідрозділ “Стугна”. І хроніка увійшла в нашу пісню, і хлопці упізнали. І мені на знак вдячності передали цей прапор через цього хлопця. Отакі речі бувають. І ти виходиш звідти окрилений. Ти виходиш і думаєш: “Блін. Недарма я народився. Недарма я написав пару хороших пісень, які от дійшли, лікують. Їм душі лікують”. Дивися: хлопці ожили. У них очі світлі стали, у них душі стали – подивися, які окрилені. Можна лікувати пігулками й уколами, а можна лікувати словом, можна лікувати піснею, і твоя пісня доходить.

А буває таке, що ти приїжджаєш до хлопців, там, за 5 км до кордону у Чернігівській області. Нас Анжела Нарбоєва, яка робить фестиваль “Шлягер”… Ауріка Ротару, я, там, декілька артистів – ми приїхали туди. Буквально 7 км до кордону. Ми приїхали до хлопців, зібрали їх у сільському клубі, поспівали пісень. Ну і, ясно, командир каже: “А тепер наша каша буде, там, зі шкварками. Шрапнель”. Найкраща каша – яку варять солдати, ти знаєш. І такий вусатий виходить дядько, банку помідорів… Ми билися за ту банку. Я кращих помідорів квашених не їв у житті. Так ми чуть не побилися з Аурікою Ротару. Ми з’їли ту банку вдвох. Він бачить те і каже: “Ща, я вам ще одну принесу на дорогу”. От. Такої кашки… Так гостинно нас приймають ці хлопці… Вони прості наші. І ти дивишся: той слюсар, той доктор, там, – різні професії. Але вони всі встали захищати нашу країну, вони стали солдатами. Які в них очі… Я коли приїжджаю до хлопців, які воюють, які пройшли це все, мені цікаво дивитися їм в очі. Там глибина така… Там не треба розпитувати, де ти, шо ти, як ти. Там усе видно. От ти із ним просто поговориш дві, три, чотири хвилини, подивишся в ці очі, пожмеш йому краба, як то кажуть, – і відчуваєш від нього таку силу, таку енергію… І відчуваєш, що вони порвуть гадів за землю свою, за Україну свою, за мову свою, за рідню: за сина, доньку, маму. І ти знаєш, що ти захищений. Це дуже-дуже важливо. За тих хлопців треба молитися, що вони є такі. 

– Зараз багато мільйонів українців перебувають далеко від України, за кордоном. І нікому не відомо, коли вони повернуться, чи повернуться взагалі. А ви написали пісню “Я так хочу додому”.

– Це історія теж цікава. Оце якраз ми в Іспанії були. І після першого концерту до мене підходять одні, другі, треті зі слізьми на очах і кажуть: “Ми так хочемо додому… Нам тут добре, нас прийняли, дали, гостинно все, в обіймах, але так хочеться додому…” І плачуть, і плачуть. Блін… Ти під таким впливом повертаєшся додому… Ми сидимо з Маринкою – хвилювання таке теж, сльози якісь на очах. Набираємо Петю Магу. Петя – унікальна людина. Ми з ним для військових і про війну написали стільки пісень… Дуже багато: шість пісень. І диктуємо йому, що б ми хотіли побачити. Усе під диктовочку ми здали. Буквально через 30–40 хвилин дзвінок з Іспанії сюди: “Не спите?” – “Не спимо”. Він нам диктує. Блін, і мені хочеться сісти уже писати. Я читаю вірші і плачу. Ну як так можна розчулити? Тому що мені хочеться додому. Я вже там 20 днів, у тій Іспанії. Не хочу я цієї еспаньйоловки.

Але немає інструмента. Мені інструмент на другий день… Наша куратор – не знаю, україночка, яка там довго живе, – каже: “Я вам дістаю зараз. У моєї знайомої є інструмент старовинний. Всьо нормально. Синтезатору 30 років”. Ми приїхали туди, вона каже: “Даю вам, маестро. Усе, пишіть”. Зіграли – працює. Поки привезли в мікроавтобусику до нас у кімнату, він перестав грати. Уже й так, і сяк, і так, і сяк. Боже ти мій, що ж робити? А тут слова: “Я так хочу додому…” Я їх мурличу, але ж мені потрібна гармонія, мені треба інструмент, будь-який. Гітари теж немає. Що робити? Визвали доктора. Доктор там копався дві години, мабуть. Каже: “То старий інструмент. Якщо €1,8 тис. ви заплатите… Треба матрицю отут поміняти”. Я кажу: “€1,8 тис., щоб матрицю поміняти? Спасибі, не треба”. Він грошей із нас не взяв. І я такий засмучений був… Страшенно засмучений. Молився Богу. Потім підходжу, нажимаю кнопочку – загорається лампочка. Я нажимаю на кнопочку – інструмент працює. Я помолився… Сів за інструмент, написав пісню. Маринка: “Клас!” Соплі витерла. “А можеш іще краще? Ну давай два-три варіанти. Ти чого?” Другий варіант у стилі Висоцького я пишу. Вона: “Нікуди не годиться”. Хорошо. Пішов випив. Не пам’ятаю вже що. “Так. У стилі такому давай… Ні, нікуди не годиться”. Три варіанти я зробив. І в кінці кінців я зрозумів, що той перший, який був, – не треба нічого видумувати. І по телефону – я передзвонив Мазі, Толі, кажу: “Толю, ти де? Мені треба оркестровка. Я зараз тобі по телефону намурликаю, туди-сюди”. Він каже: “Я в Закарпатті. У мене інструмента немає. Але в мене єсть якийсь маленький комп’ютер. Я на ньому щось буду писать”.

Як він писав, я не знаю. Він написав. Сюди на студію ми переслали Саші, який у мене працює. Він сам, до речі, з Донецька. У 2014 році приїхав сюди і так і залишився. Прекрасний звукорежисер із Донецька. Він це все припустив… Я не знаю: він просто ас, Ілон Маск, мабуть. Він викрутив із того всього, що було, зробив прекрасне зведення. Я записав голос у себе там вночі на простенький мікрофон. Приїхав наш знайомий музикант, у якого був простенький мікрофончик, комп’ютер. І з того ми зробили пісню. Так вона і звучить по сей день. У кліпі вона так звучить. Неймовірно. Синтезатор, мікрофон самий елементарний – усе елементарне було – і ми зробили таку пісню. Яка, до речі, зараз має по рейтингу, там, за кордоном… Іде на першому місці. Я вже не знаю скільки, півтора року вона йде. Побила всі рекорди. Тому що пісня “Я так хочу додому”.

– Ви багато робите благодійних концертів не лише в Україні, але й у Європі, в Америці.

– Да, в Америці.

– Ну, як воно?

– Ой, Америка… Це найбільший фестиваль. Він проходить раз на рік. Де збирається 5–7 тис., з’їжджаються, гуляють, писанки продають, книжки наші, музика звучить… Вони підтримують культуру українську, традиції. Прекрасно. Спілкування. Я, Оксана Білозір, Бобул і Петя Мага з презентацією книги “Вірші з окопу”. Це прекрасно. І я пам’ятаю, що потрібно було відкрити цей фестиваль. Американський гімн… Так потрібно: все-таки на території Америки. Співає співачка їхня – солістка оперети якоїсь. Притому вона якось заспівала його незрозуміло, чесно кажучи. “Опереточное явление”. Да. А організатор той каже: “Павле Миколайовичу, я вас дуже прошу, заспівайте гімн України”. Я говорю: “Ви мені за 10 хвилин до початку того фестивалю… 6 тис. народу нашого сидять. Я знаю, що у вас єсть фонограмка, мінусовочка оркестрова”. Говорю: “Так треба ж розспіватися”. Треба – мі-ме-ма-мо-му! Треба. Це ж тобі не “Каштани, каштани…” Це можна: “Каштани”. А “Ще не вмерла України…” Бігом розспівався, вийшов – як дав… Така гордість… Увесь зал… Ну, стадіон 6 тис. із тобою співає. Ми зібрали $140 тис. із чимось. Дуже великі були пожертви.

Але мені навіть більше сподобався другий концерт. Вони зробили невеличкий обід на 120 осіб, де ми мали співати і розігрувати якісь, там, призи, будемо так казати. Усе нормально, відспівали. У мене був диск “Вуса-бренд”. Тільки він вийшов. У мене він був один. Я показав організатору – вона каже: “Давайте ми його зараз розіграємо за гроші-гроші… Тільки один. Щойно вийшов “Вуса-бренд”, Павла Зіброва диск. Хто скільки?” Пішло: 500, 600, 700, 1 тис., 1,5 тис… Почали гратися, скільки той буде магнітоальбом. Одні дівчата молоді – по років 30 – вони дійшли до 1,5 тис. Ну, в складчину, будемо так казати. От. І збилися із курсу. Тому що одна тьотя, якій 88 років, українка, привела всю свою сім’ю з дітьми, онуками. Вона сказала: “$1,8 тис.”. Вона виграла. І це значить право танцю з Павлом Зібровим, фотографія і диск. І ми із цією бабусею потанцювали. Я такий щасливий… $1,8 тис. ми заробили. Мало того, уже Бобул закінчив концерт, уже остання пісня, ми уже всі стоїмо, а організатор каже: “Павло, ще одна жінка хоче заплатити $500, щоб ви заспівали “Червону руту” разом із нею”. Ну, коротше, я ще…

–  “Ти признайся мені…” (Сміється)…

– Ще заспівали. Ну так, цікаво, цікаво.

– Що цікаво: ще у 2014–2015 роках ви з Петром Магою написали й записали кілька пісень про війну.

– “Поки будуть постріли, мама не засне”, “Мамине безсоння”… Ми ще не відчували, що…

– Зараз вони інакше звучать.

– А воно зараз зовсім по-іншому слухається – ці всі пісні. Зробили “Дівчата ЗСУ”. Тому що Діанка каже: “Тато, про хлопців військових ти пишеш усе нормально. 42 тис. військовослужбовців дівчата, жінки. Що це, ти про них забув?” Кажу: “Альо, Мага, прокидайся. Давай “Дівчата ЗСУ”. Написали “Дівчата ЗСУ”. Діана Павлівна зробила кліп. Запустили – прекрасно. І тепер ми приїжджаємо – дівчатка кажуть: “Ой, спасибі, Павле Миколайовичу”.

– А ви продовжуєте писати пісні воєнні?

– Ну а як же? Дивіться, вийшов фільм “Шоста рота”. Знаменита шоста рота, яка молотить русню, колошматить. Дуже відома. І до нас звернулися хлопці, які написали пісню. Під гітарку щось таке. І кажуть: “Павле Миколайовичу, ми хотіли б, щоб ви заспівали цю пісню”. Я послухав. Дуже вона простенька. Я говорю: “А можемо ми її переробити?” – “Ну, робіть що завгодно. Тільки про шосту роту. Тільки щоб ті слова: хто там служить, якісь, там, прізвища, що ми брали, де ми наступали…” Я знову: “Петю Мага, слухай…” Звів їх. Він усю інформацію обробив. Ми працюємо вночі. Петя мені о 12-й, о першій ночі дзвонить. Я о другій ночі, о третій сідаю в підвалі в себе на дачі. У мене студія там невеличка. І там пишеш пісню. І вона головна пісня в документальному фільмі. Він уже вийшов, до речі, на екрани. Головна пісня: “Шоста рота”. І приїхали ці хлопці із шостої роти до нас на запис цієї пісні. Знаєте, теж приємно. Знову ж, нам прапор привезли, подарунки нам привезли звідти. І ти бачиш, що це бойові – от вони, які вчора ще в окопах були під Бахмутом… (Співає пісню “Шоста рота”)…

– Ви ще колаборації робите. Да?

– Ну…

– І “Мертві бджоли”…

– Ну й “Метелики” з Анною Трінчер.

– І Kolaba.

– І Kolaba,”Хрещатик” зробили. І “Душі криниця” ми зробили з Андрієм Кравченком.

– Подобається, да, колаборації робити?

– Воно завжди цікаво.

– Це нове. Правда?

– Ну, молодість – вона ж двигун прогресу. Ти розумієш, що іноді ти хочеш поспати, десь трохи лінь тебе бере, десь ти втомлений: уже ж тобі не 20–30 років. Хочеться відпочити. Да? А молодість – вона… У мене молодість – Діана. Вона ж у мене і музичний продюсер, вона в мене есемемник, вона в мене піар-директор… У неї сім спеціальностей. Вона завжди зі мною на зйомках.

– Це щастя ваше.

– Це моє щастя. Це мотиватор колосальний. Вона змушує мене рухатися, менше спати. Менше спати. Вона слідкує, які камери, як виставлене світло. Вона може до дядьків підійти і сказати: “Ні, у тата отакі носогубки. А тут ви що, не можете… А то світити не треба. Що це ви ззаду світите? А ну переставте всі сюди камери”. От мала, мала, 26 років, мала – вона акула шоу-бізнесу вже. Акула, з нею рахуються. Мені приємно, що й Михайло Михайлович… Зараз вона майстер-клас прочитала в Університеті культури і мистецтв: у неї була публіка, у неї екрани працювали. Що таке шоу-бізнес?

– Да-да-да.

– Вона півтори години прочитала, стільки продивилися, стільки відгуків… Це велика відповідальність. І вона щаслива, вона купається, вона вже може поділитися. Тобто вона виросла. І мені дуже… Я пишаюся своєю донькою… (Співає)…

До війни було багато полови в українському шоу-бізнесі. А зараз відділилися зернята від отої полови

– Ви дружили ще до війни з Іваром Калниньшем.

– Так.

– Ви спілкуєтеся зараз?

– Ні. От, на жаль… До речі, добре, що ти сказав. Треба йому передзвонити. Я знаю, що він…

– Я з ним інтерв’ю зробив нещодавно. 

– Він відрікся. Я дивився.

– Да.

– Відрікся від усіх цих постановок…

– Да-да-да. Від росіян…

– Від росіян. Молодець.

– Да.

– Я розумію, що це крок: колосальний крок, як і Вайкуле це зробила.

– Да.

– Так і Івар зробив.

– Да. Смаки слухача – під час війни вони якось змінилися чи ні?

– О, до війни було багато полови, я хочу сказати, в українському шоу-бізнесі. Та й у російському. Але ми не будемо говорити про російський. А зараз відділилися зернята від отої полови. І на світ виходить…

– Справжнє.

– Справжнє, глибинне, таке, яке можна потрогати й на себе надягнути. От це – історії. Це історії в поезії, в постановках історії. От подивіться, чому зараз популярні у 20 років стали старики, яких так називають, – да? Акули 90-х років. Стали популярні. Степан Гіга, Іво Бобул, Павло Зібров, Іван Попович, Оксана Білозір. Не будемо перечисляти. Нас запрошують. І притому публіка, яка приходить на наші концерти, – більше половини молоді. Я просто в захваті. Куди ти не приїжджаєш, більше половини – яким по 20, 25, 30 років. І вони знають пісні й підспівують із тобою. Кричать, танцюють. Неістовство в залі просто.

– У вас є прекрасні пісні, написані російською мовою. “Женщина любимая”…

– О… До речі…

– Да.

– До речі, хочу сказати, що ми просили всіх знаменитих поетів два роки майже перекласти на українську мову “Женщину любимую”. Пробували. Ні чорта не виходило. І я страшенно психував. І буквально нещодавно Коля Щур, який написав вірші…

– Автор, да.

– Автор об’явився. Він передзвонив мені буквально пару тижнів тому й каже: “Павле Миколайовичу, я чув, що ви тут усіх просите, молите. Ну, я живий і здоровий – я зроблю вам переклад українською”. Зробив чудово просто!

– І як тепер?

– Усе! Я зробив аранжування: учора закінчили аранжування.

– Нове? Нове?

– Да, нове аранжування. Воно у стилі такому ж залишається, але нове. Нові звуки – ясно. Толя Мандик мені це все зробив. Сьогодні ми ще у студії доробили трошечки її. Я так думаю, що ми на днях будемо робити запис і зведення. І видамо “Женщину любви” в українському перекладі. Це буде… Я обіцяю. О!.. (Співає)…

– Треба перекладати тексти, написані російською мовою, на українську?

– Ні, ну а чого, якщо виходить? Якщо виходить, то треба.

– А якщо не виходить?

– То викидай. Викидай.

– Викидати? Навіть такі пісні? Ну, у вас же, боже…

– Знаєте, що…

– “Ты та, которую…” – да?

– О, посвящение жене. 

– Да.

– Да, красива.

– Ну і що з нею? Викинути?

– Ну, не знаю, що робити. Це Бакуменко Серьожа, до речі, написав.

– Ну прекрасна ж пісня.

– І до речі, Бакуменко Серьожа – от ми зараз робимо запис, буквально перед записом я закінчив пісню, Серьожа Бакуменко… “Мої ангели – моя сім’я”. Була російською мовою написана, і я його попросив перекласти українською – він каже: “Ні”. Він сам росіянин. Він каже: “У мене не получиться, Павле Миколайовичу, – попросіть когось”. Знову ж, ми такі сіли – я, Діана, Марина, Петро Мага, – зробили переклад. Щойно записали буквально у студії – ми, може, і покажемо кусочок, як ми зробили “Мої ангели – моя сім’я”. Тому що зараз дуже важливо, коли війна, сім’я. Це… Це ячеєчка, на ній усе тримається. Є сім’я міцна, є порозуміння… 

– Ми ще торкнемося сім’ї: це дуже цікава тема. А я про українськомовний комікс у вас хочу запитати. 

– О, блін! А я взяв чи не взяв? Зараз подивлюся. Вийшов комікс, звичайно… Коли хлопці прийшли до мене й показали, які вони комікси роблять: на хорошій палітурці, поліграфія…

– “Кіберкрай”.

– Да, “Кіберкрай”. Кажуть: “Ну дозвольте”. – “А що потрібно?” – “Ну, вашу згоду, що ми зробимо з вас героя музичного такого”. Відставного вже музиканта, який уже не займається музикою, а він займається – чим? Ну, типу агент 007: робить розслідування. Тобто такий агент СБУ, по-нашому. І получилося. І, чесно кажучи, працювали цілий рік. То величезна робота. Товста досить-таки книжечка, поліграфія мелована, кольорова. Зібров то на мотоциклі, то він стрибає, там, із даху, то на вертольоті, то він стріляє, то він бореться, то він ловить шпіонів. Ну, це класно. Воно цікаво й дітям, і цікаво й дорослим. От коли була презентація у книгарні, я думав, ну, може, прийдуть діти, там, по 8–10–15 років. Прийшли тьоті, прийшли дяді, прийшли військові. Я так здивувався! І військовим це цікаво, блін. 

– У вас така імпозантна зовнішність… Одні вуса чого вартують!

– Вуса – бренд.

Я б хотів зіграти в кіно героя-коханця

– Так, вуса – бренд. Сам бог велів зніматися в кіно. І у вас уже є кілька ролей.

– Невеличких, гумористичних…

– Ну, розкажіть про ролі, а потім я скажу, чого б я хотів.

– Ну да. А де ж це ми? “Інфоголік”. “Інфоголік” був. Ну, це все тоді було – у тому житті, як то кажуть.

– “Продюсер”. 

– “Продюсер”… (Сміється)… Ой, боже ти мій!

– “Голова”, “Прибулець” – да?

– “Голова”, “Прибулець”. Ну, чогось мене всюди тягають… комедійного актора роблять із Павла Зіброва. Ні, мені це подобається. Тим паче така…

– Я б хотів, щоб вас запросив якийсь режисер класний…

– Справжній. Справжній.

– Справжній режисер у справжнє кіно.

– Да, я б із задоволенням знявся.

– Ви б знялися?

– Знявся б із задоволенням.

– А яку роль ви б хотіли зіграти?

– Героя-коханця.

– Клас.

– А чому ні?

– Клас.

– Арія “Містер Ікс”. Я співав. І зараз, до речі, переклав українською мовою Олександр Вратарьов. Прекрасно переклав. Але вона отут за 30 років у мене сидить російською: я її пробую співати, там, потім думаю: “На концерті це точно я облажаюся”. Може, пультик треба виносити?

– Да.

– Да-да-да. Пультик треба ставити і з пультика отак вживу співати. Тому що тут воно, у підкірці, за 30 років стоїть – не дозволяє. А лажатися на сцені, не знати слова – це позор для мене.

До речі, Муслім Магомаєв… До речі, у нього було – ти ж пам’ятаєш, да? – чому він ще пішов зі сцени. Він забував тексти своїх пісень. Він музику знав прекрасно, а з текстами в нього була проблема. 

– Ну, я багато з ним спілкувався і запрошував на концерти навіть до нас.

– Я був.

– Да-да. Пам’ятаєте, який концерт прекрасний був, – да? Він не забував, ні. Нормально все було. 

– Ну, тут слава богу ще. Я маю на увазі сольні концерти.

– Він геній був. Геній був узагалі.

– Геній. Да-да. І переклад у мене є “Синяя вечность”. Коля Щур коли зробив мені “Женщину любимую”, він мені дзвонить і каже: “Павло Миколайович, ви так якось обмовилися, що жалкуєте за двома речами: “Женщина любимая” і Магомаєва “Синяя вечность”, “О море, море…” Я говорю: “Да”. 30 хвилин. Через 30 хвилин мені вислав отакий переклад!

– І ви пам’ятаєте цю пісню? 

– Я її не пам’ятаю, тому що він мені вислав – у мене там, на телефоні, є. Це було буквально пару днів. Ще треба зробити оркестровочку, треба підготуватися, заспівати. Тому що я 20 років – чи 30 – співав російською мовою “О море, море”.

– Ви красиво співали.

– Тепер мені ж треба красиво… У нас проходили на всіх концертах військові, діти, дорослі…

– Це ж Муслім сам музику написав.

– Муслім. Геніальний Муслім.

– Да.

– Так що буде скоро українською мовою “Синяя вечность”. Ну, багато буде прем’єр цікавих. 

– Ви сказали, що хотіли б зіграти роль героя-коханця.

– Да. А чого? Містера Ікс.

Моя перша дружина виїхала до Канади. Але її обличчя я не пам’ятаю

– І настав час розпитати вас про вашу сім’ю. Перша дружина у вас була. Не склалося щось?

– Ой, от я хочу її згадати обличчя – і я не можу.

– Я думав “знайти”. Ні?

– Ну, вона зараз у Канаді. Я знаю, що вона в Канаді, виїхала туди. Але я обличчя її не пам’ятаю. Мені соромно. Це було, там, 37–40 років назад, коли ми розлучилися. Це була студентська любов, красива, усе гарно. Да. Ну, так сталося, що вона знайшла інше щастя і з тим щастям живе по цей день.

– І це ваше щастя – що вона знайшла інше щастя.

– Інше щастя. Спасибі тобі, Танечко Самофалова. Ти знайшла своє щастя і живеш із ним 40 років. Я знайшов свою Маринку, і з Маринкою в мене зовсім інше…

– А вона грала чи співала?

– Вона піаністка. Вона музикант консерваторії.

– Як ви знайшли Марину?

– Марину…

– Чи як Марина знайшла вас?

– Ну, це була спілка підприємців-промисловців.

– Так.

– ОСПП. Вона працювала радником із зовнішньоекономічних питань. Така, досить посада у неї була… козирна. І мене запросили зробити невеличкий концерт.

– Це який рік?

– Ну, це 29 років назад.

– Так. 1994-й.

– 1994-й.

– 1995-й, може.

– Ні, 1994-й. І от я з гітарочкою прийшов до них у зал і сиджу, чекаю. Вони там підписували якісь документи між профспілками і між…

– Це на Хрещатику?

– На Хрещатику, да. Їхні профспілки з кимсь підписували якийсь документ, сиділо там чоловік 200 в залі, два мікрофончики, у мене гітара. Ще тоді флешок не було… (Сміються)… З гітаркою, да. І я чекаю, поки його там підпишуть вони, ці документи. Одне місце вільне було в самому задньому ряді. І я так сів і чекаю. І бачу: баришня така сидить. Такий: ножки, глазки, ножки, фігурка… Ех, какая красота! І парфуми такі! Парфуми французькі, блін! І подивився: і чолочка, і одягнута з іголочки…

– Те, що треба.

– Те, що треба. Тьох-тьох-тьох-тьох! Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, ай-я-я, ох-ох-ох! Да, заспівав. І потім – фуршетик. Ясно, що начальство запросило. А бачу: на цьому фуршетику невеличкому вона теж із бокальчиком ходить так. От я дав їй візитівку. Тоді в мене був календарик. Календарики тоді були дуже модні, а з другої сторони морда лиця. Фабрика “Киянка”. Я був у світері фабрики “Киянка”. І вони мені зробили календариків, там, 10 тис. штук, щоб я їх роздавав. Ну, отак я їй телефончик написав.

– 10 тис. дівчат отримали ці календарики.

– Да, написав. Оце ж дівчаткам і роздавав. Я тоді був вільний хлопець: перший шлюб у мене вже закінчився п’ять років чи навіть більше. Більше! У мене був відрізок десь дев’ять років, от. І на крючок я попався. Отак. Гачок. Хап! І вона мене взяла. І я такий радий, думаю: “Боже, я попався”. Десь в іншому місці тоді був би, у когось закохався чи влетів би, залетів би – я не знаю… 

– Я ще пам’ятаю цю пісню “Марина, Марина, любов моя єдина, тебе чекав я довгих 10 літ”. 

– “10 літ”. Так я 10 літ… ну, Дев’ять літ. Там я… 

– “Якщо мене кохаєш ти, Марина…”

– “Тоді знайшов я своє щастя на землі”. Дімо, ну ти, я бачу, цитуєш усі мої пісні, блін, а?

– Та я фанат творчості Павла Зіброва. Да.

– Блін, як приємно… Я тобі дуже вдячний. І тоді, до речі, ми зробили, 29 років назад, перший кліп на “Кодак”. Це на “Свемі” нашій, радянській “Свемі”, кіно, а пльонка “Кодак”. Це…

– Там пляж був, сонце – да?

– Це було… кіностудія Довженка. Це була зима, опалення не було. Світло давали по стільки. Опалення не було. І ми налили воду – воду! – зробили типу море із такої… Ну, коротше, басейн…

– “Знаю я сніги і хуртовини” – да?

– Да. Це жах. Ми потратили тоді – я не пам’ятаю – $25 тис. на той кліп. 

– Це кохання.

– Це сумасшедші якісь гроші. Щоб для Марини… Маринка в перший раз у шляпці знялася. І пішло… (Співає)…

– За що ви її любите стільки років?

– Ой, сказати, за що я її люблю, – я навіть не можу сказати за що. Якщо ти знаєш, за що ти любиш, – значить, ти не любиш.

– Ну, 29 років – це багато.

– Так-так. Я люблю за очки, там, за ножки, за грудки. Ну, вміє, там, готувати. Це все… Це все чепуха. Тут ти просто любиш і не можеш об’яснити за що. Як починаєш об’ясняти – значить, скаже: “Щось мало ти пальчиків загнув, за що ти мене любиш”. Це глиба, яка зробила Павла Зіброва. Не було б Марини… 

– Вона зробила Павла Зіброва.

– Вона зробила. Вона. Формує жінка. Дуже багато формує жінка, от. Тим паче творчу людину. Я ж неорганізований, я творча людина. Ти розумієш, да? От багато щось такого. А вона так: “Раз, будемо робити те, будемо писати те, будемо знімати те”. Ти подивися, скільки я концертів зробив у Палаці культури “Україна”. 

– Прекрасно.

– Під 8 Березня в мене було 40, 41, 42, 43, 44, 45 років – підряд п’ять років ми до 8 Березня робили концерти. Зараз команди набирають. Тоді команда була. Марина Владіміровна – режисер, постановщик, сценарист. Мій брат, слава богу, дембельнувся з ансамблю пісні й танцю: закінчив – пішов на дембель. Мені помагав чисто організаційно. Ну, слава богу, що це пісні, да… Це в мене й балет, й оркестр, і балетмейстер, там, і студії працювали. Але все рівно вона відповідала. Палац культури “Україна” – тільки зайти – і оці всі… Додаткове світло, декорації… Декорації по $20 тис., $18 тис. ми робили. Фонтани, машини в нас були там. Що там ще в нас? Не пам’ятаю. Літак у нас відкривався, сопло – і звідти виходило….

На роботі якісь заводити шашні – ну, це смішно. Це ж усе видно

– Балет. А з боку Марини ревнощі до вас були?

– Звичайно, однозначно. Я кажу: “То дівчинка хороша, розтяжка прекрасна, ця по росту підходить”. Вона так: “Да-да. Ні”. Я говорю: “Чого ні? То класна”. – “Ні-ні, у неї очі такі: дивляться на тебе”. Я вже бачу, що ого… “Ні-ні-ні, девочка, до побачення”. “Хто ви по гороскопу? А, ні-ні, ви не підходите нам”.

– (Сміється)…

– Чи беквокалісток вона так же…

– Скандали були?

– Ні. Що саме цікаве – що ні.

– На цьому ґрунті ревнощів. 

– Я її слухався в тому плані. І на роботі – ні-ні-ні – ви що? Ну, на роботі якісь заводити шашні – ну, це смішно. Це ж усе видно.

– А не на роботі?

– Не можна говорити такі речі. Що на роботі? У мене було мільйон прихильниць. Ви що? Когось обділити зараз?

– І не один мільйон.

– І не один мільйон. І я хочу сказати, що в мене одна прихильниця лізла на четвертий поверх у Вінниці і чуть не вбилася. У готелі. Да? У готелі лізе…

– “Південний Буг”?

– Да! Да, “Південний Буг”. І ззаду ринва така, яка… уже така поламана, іржачка на ній. Но, слава богу, виноградники. Я на четвертому поверсі, мене закривають. І сидить адміністратор, щоб нікого не пропускати. Тому що по два-три концерти на день. У п’ятницю – два, субота – три, неділя – три. І чос… отакий чос. Ну, живьем, как ты понимаешь. 

– Да-да-да.

– Да. І дощ, вітер… Боже, тоді чую: хтось: ду-ду-ду в балкона двері. Хто там такий? Балкон відкриваю: мокра стоїть девочка.

– Красива?

– Мокра, красива… Ну, вона мокра. Там не видно, що… Просто ключ у неї. Ти розумієш? Отак викручуй. Да. Дві гвоздики в роті, тому що третю десь загубила. Но дві. Я думаю: так, викинемо ці дві, бо ето намьок на щось. Да, візьмемо… Пляшка шампанського в руках. Слава богу, не розбила. Подряпана й мокра. Вона залізла по цій трубі гнилій…

– Що було далі?

– Що було далі? Я її обігрів, конєшно. Я її обігрів. Но це був золотий мій період між 26 і 35. Це дев’ять років. Я шукав Марину 10 років – да? Коли моя Марина… Оце я був ще холостой. І мій період закінчився знакомством с Мариной Владимировной. Холостяка видавили з меня просто так. 

– Стосунки з Мариною під час війни змінилися? Усе ж таки в багатьох я бачу це. Змінюються стосунки через війну. У вас як?

– Ні, ми разом були. Були тут, були в Іспанії, переїхали повністю за місто – там уже постійно ми живемо, на дачі. У нас є собака – вівчарка. З нами Діаночка живе. У принципі, не знаю. Ми більше стали спілкуватися просто. Просто ми більше на кухні почали проводити час. Я маю на увазі, не за плитою, там, готовкою чогось, а от це називається чаєпітієм. Багато чаю п’ємо. Багато чаю п’ємо, пиріжки їмо. Але нам затишно, нам привітно, тепло. І треба говорити. Треба говорити, говорити, говорити, говорити. Усе. Без того, що ти образився і сидиш дуєшся… У нас такого немає і не може бути. Ну, мало, ти будеш дутися, там, добу чи дві… Що ти там, повісишся? Чи зробиш якісь необдумані поступки? У нашому житті, мені здається, нічого не помінялося, ми ще ближчі стали, один одного цінувати. Цінувати. Цінувати один одного.

– Діана – єдина ваша донька?

– Да. Одна дитина від другого шлюбу, як вона каже. “Я – единственный ребенок от второго брака”.

– Не хотілося ніколи мати ще дітей?

– Діана сказала: “Я нікого не потерплю поряд”.

– (Сміється)…

– “Це все моє. Уся любов мені”, – як вона казала. Ні, якось справа в тому, що якраз такий період, золотий розквіт, творчості моєї пішов. Театр пісні Зіброва. Гастролі. Стільки концертів у мене було, скільки ти хочеш. Ти хочеш 20 – 20. Хочеш – 30. Хочеш – 30. І ми виїжджали, там, по 20 чоловік: наша бригада – свій і автобус, своя апаратура, своя сцена передвижна така: вісім на вісім. День міста, день, там, хіміка, день того, другого, третього, 10-го. Коли?.. Хто буде займатися дитиною? Слава богу, була в нас няня, яка от займалася Діаночкою, помагала, тому що Марина їздила зі мною постійно на гастролях. Це якась кочівна жизнь. Це нереально.

– У вас садиба є, величезна ваша гордість – садок і город.

– Да.

– Ви любите цим займатися?

– Я без цього жити не можу, чесно. Чесно.

– От ви самі цим займаєтеся?

– Цим я займаюся. Я із села хлопець.

– І я дивлюся на ваші руки одразу.

–  Нормально. Це руки контрабасиста. Нормальні такі.

– (Сміється)…

– Лопату можемо тримати, кирку, пилку, вила. Нормально. Відра носимо. Я відпочиваю. Усі думають, що я фізично там сильно працюю. Ні, це відпочинок. Це переключення від того, де я там, на хмаринках. А тут ти з природою говориш. Ти вийшов, подивився на пташок, там, білочки… У мене стільки білок! Тому що в мене й горіхів багато росте: вони там тягають. У мене видри плавають по воді. Ми запустили рибу й африканського сома.

– Ого!

– Ну, крім, да… там короп, там це все… Це все ясно. Щука – це все є. Окунь. Ну, ще й африканський є, от. Таке м’ясо в нього ніжне! Кишок практично немає. Блін, і отако ти закидаєш, а восени отакого виймаєш. Ну, це просто прелесть. Ми із сином, із Сашком, це від першого шлюбу в Маринки, він приїжджає до нас улітку… Він живе із своєю сім’єю, він рибак страшенний…

І ти підрізаєш, прививаєш дерева, ти з ними розмовляєш, ти получаєш кайф від того. Воно тебе слухається, на другий день ти подивився, привилося воно… Ой, не привилося. Треба підлити, треба ще якихось пігулочок йому дати, щоб воно… Взрихлити, треба ще якось коров’яка дістати. Я вже в цьому професіонал – уже мене дяді знають, тьоті знають. Ми з ними телефонуємося, як краще. Маринка – по квітах. У неї повно квітів: вона цим займається, вона цим живе. То єсть у кожного своє господарство є. Вона не влазить у мій город, мій сад, я не влажу в її гербарії ці всі. У Діанки свої – кімнатні квіти. У нас дуже багато квітів на дачі. 

– Скільки б ми не говорили сьогодні про творчість, про мистецтво, про пісні, про життя, про дитинство, про батьків, про навчання, усе одно подумки повертаємося кожного дня – багато разів на день – до війни.

– Да.

– Тому що від цього залежить наше майбутнє. Залежить узагалі, чи буде в нас це майбутнє. Що ви думаєте, коли закінчиться війна і як вона закінчиться?

– Коли закінчиться – Господь Бог знає. І наші Збройні сили. От треба в тих хлопців запитати. Ой, не знаю. Хочеться, щоб воно скоріше було. Я розумію, що скоріше воно не дуже получається, тому що замінували дуже багато, гади. Коли ми не могли з певних причин… Не було в нас стільки зброї, скільки потрібно було тої зброї, щоб піти в контрнаступ, ми проґавили ці два місяці, і вони з дотами, мінами це все зробили – і така невеличка зупинка. Дуже сподіваємося на літаки. Дуже сподіваємося, що весною вони будуть і нам легше буде долати ці всі перепони. Те, що ми їх виженемо, – це однозначно. Стільки віри в цих людей, із якими ми зустрічаємося постійно, – я думаю, і ти з ними зустрічаєшся постійно…

– Да.

– Ті хлопці, які взяли зброю і які воюють, які не тільки на передовій воюють, а й у тилу все роблять для того, – стільки сил, стільки в них емоцій, стільки злості проти ворога! І вони борються за свою землю, за своїх рідних, за своїх близьких, за тих, кого вже немає. І, безумовно, не простять. Наш народ просто не простить. І не можна отак зробити і сказати: “Усе, ми зараз закриваємося, перемовини – отам, де вони залишилися, хай вони залишаються. Ми якось будемо жити, самі будемо ще якось будуватися…” Ні, треба забрати в них золотовалютні запаси. Дай боже, щоб помогли нам Європа й Америка почистити їхні, там, 300–400 млрд на відбудову. На відбудову. Відбудуємо. Сили в нас є, натхнення є. У мене вже пісня готується з Рибчинським така, за перемогу. “Україна зоряна, Україна райдужна”, – отак вона буде починатися. Уже є слова, Рибчинський пише.

– Ви оптиміст.

– Да! Ви що?! Я знаю.

– Тобто сили в нас є.

– Є.

– “А ще в нас є і мова, і ще в нас є і воля”. І цією піснею я дуже вас попрошу закінчити нашу розмову.

– Давай, я із задоволенням включу інструмент і цю пісню сьогодні подарую всім, хто нас дивився і слухав… (Співає)…

Adblock test (Why?)