Непереклад англіцизмів і зросійщення. Чому не чути профільних інституцій України?

(Рубрика «Точка зору»)

Читаючи українську пресу, постійно подибуєш мовні «перли», які можна було б списати на звичайні переочення. Можна було б, але не в українському ще далеко не постколоніяльному контексті, бо маємо справу з тенденціями і практиками, що вказують на глибоковкорінену орієнтацію на російську мову, помножену на незнання української. Справа навіть не в українській мові, а в байдужому ставленні до всякої культури мови – української, російської чи англійської.

Перше, що кидається в око, це практика не перекладати запозичень з чужих мов, насамперед із англійської. За усталеною в українській мові нормою власні назви, наприклад, не перекладають, а транскрибують. Так британський щоденник Daily Telegraph не стає «Щоденним телеграфом», а подається в українській вимові як «Дейлі Телеґраф».

У світовій пресі, що виходить латиницею, цю проблему розв’язують просто – такі назви подають в ориґіналі. В українській, як і в російській, назви, писані латиницею, відтворюють кирилицею. Засаднича ріжниця тут в тому, що український правопис зобов’язує орієнтуватися на те, як назва звучить, транскрипція, а російський – на те, як її пишуть, транслітерація. Звучання чи написання, але латиниці тут не може бути, чи до недавнього часу ніколи й не було.

Однак тепер цю норму все частіше відкидають і назви просто не перекладають, подаючи їх дослівно в ориґіналі, тобто англійською. Різні видання пишуть, наприклад: «Про це повідомляє The New York Times» чи «… видання The Washington Post наголошує, що …» і таке подібне. Як має прочитати це українець, який не володіє англійською, новинарі цим не журяться.

Ситуація із таким порушенням норм ортографії й іронічна, й абсурдна. Адже проблеми з відтворенням великої більшости чужих назв не існує. Варто лишень піти у ґуґл і вписати у пошукове віконце фразу: pronunciation of The New York Times чи, скажімо, how to pronounce «Giorgia Meloni». За дві секунди дістанемо відповідну ланку, за нею почуємо літературну вимову, тоді можна без особливих труднощів написати ім’я італійської прем’єрки кирилицею: «Джо́рджа Мело́ні», а не «Джіо́рджія Ме́лоні», як можна почути з вуст багатьох балакучих голів.

Може це надто оптимістично сказано, що без труднощів, бо тут ще треба знати певні правила транскрипції, зокрема, що подвоєні приголосні в англіцизмі не подвоюються в його українському відповіднику (William – це Вильям), або, що таке правило дев’ятки, за яким пишуть президент, а не презідент, університет, а не універсітет, Мальдиви, а не Мальдіви, Мексика, а не Мексіка і т. д. Для цього в редакціях колись були фахівці, які допильновували ці правила.

Непереклад – це капітуляція

Українські ЗМІ вперто нав’язують суспільству непереклад англіцизмів як нову норму. Це стосується не лише назв газет, але й инших інституцій, які зазвичай перекладали, а не транскрибували. Якщо ця тенденція не зміниться, то незабаром матимемо замість «Організації Об’єднаних Націй» the United Nations, «Об’єднаних Арабських Еміратів» – the United Arab Emirates, «Організації Північноатлантичного договору» – the North Atlantic Treaty Organization, «Европейського союзу» – the European Union і т. д.

Непереклад широко практикують і українські письменники, які за визначенням мали б давати суспільству мовні зразки для наслідування. Може, для України такі сподівання – це безнадійна архаїка, але на Заході, культурною частиною якого ми так прагнемо себе бачити, ніхто не відмовлявся від погляду на красне письменство як на джерело доброї мови.

Непереклад – це капітуляція не лише перед ґлобалізацією, це насамперед капітуляція перед зросійщенням, бо надто часто новомодні англійські запозичення, насправді беруть не з ориґіналу, а з російської мови з російським же спотворенням, як, наприклад, всюдисущий хаб від англійського hub «осередок», «центр». Українською це мало би бути габ, як Гельсинки, а не Хельсінки, голдинг, а не холдінг і т. д. Але хаб запозичували не українці і не з англійської, а росіяни й за російськими ж правилами, а вже від них – орієнтовані на їхню мову українські журналісти. Як величезна більшість новомодніх запозичень чи, як кажуть мовознавці, етранжизмів, хаб є непотрібним, бо дублює своїм значенням давно наявні слова осередок, вузол та центр.

Проте останні не несуть того, що спонукає людей вживати непотрібні етранжизми, насамперед – вони не несуть мовцеві престижу і символічного капіталу, якого надає їм англіцизм. Ті, хто послугуються такими словами, як хаб, продакшн, кластер, тренд, воркшоп, фейк, кейс, рандомний, інсайт/інсайд та иншими, мотивовані не бажанням висловлюватися чітко, економно, виразно, барвисто, ориґінально, а прагненням звучати модно. Бо ж людина, що пересипає мову англіцизмами, малозрозумілими читачеві, і навіть часто їй самій, поводить себе аналогічно безсмертному Свиридові Голохвостому із вічно актуальної п’єси «За двома зайцями». Він теж хотів бути модним, і «вчоним», тому пересипав свій суржик всякими там «карамболями» і т. п.

Часто неоковирні етранжизми так спотворені, що годі вгадати їхню первинну форму, вони вигулькують через звичайне невігластво чи лінощі тих, хто їх так полюбляє. Це стосується таких, зокрема, неоковирів, як воркшоп (workshop), конте́нт (content), продакшн (production), клікати (to click), магніту́да (magnitude), стейк-холдер (stakeholder, sic!), тренд (trend), фейк (fake), кейс (case), ком’юніті (community), сторі (story) та инші. Адже, заглянувши до англо-українського словника, можна легко знайти давно прийняті українські відповідники, часом навіть кілька, тут по порядку майсте́рня, зміст, виробни́цтво, кла́цати, си́ла (землетрусу), акціоне́р, тенде́нція, підро́бка чи фальши́вка, чи ж фабрика́ція, спра́ва/ви́падок, громада, історія.

Тавро колонізованого

За використанням цих словечок цілком можливо криється не одна, а цілий, з дозволу сказати, кластер причин, а насамперед, на мою думку, комплекс меншовартости. Власне цей комплекс, за словами Франца Фанона, є незмивним тавром колонізованого. Скажімо, позбавити синоптика на телебаченні можливости казати «землетрус магнітудою у шість балів», натомість змусити казати прозаїчне «землетрус силою у шість балів» – це все одно що наступити на горло його пісні.

Одним з найпоширеніших і найлегших способів творення слів донедавна був семантичний розвиток, заснований на метафорі, тобто перенесенні старого значення на новий референт. Наприклад, первинне значення іменника гусениця як «личинка метелика з кількома парами ніг…», дало початок новому термінологічному значенню гусениці як «ланцюга, що накладається на колеса», так само крило птаха й термінологічне крило в літака, ніс у людини й ніс у корабля, листок на дереві й листок у зошиті, мишка гризун і мишка комп’ютера і т. д. без кінця.

У теперішній українській мові семантичний розвиток поступився місцем неперекладу. Так іменник рахунок (як у банку) має англійський відповідник account (a bank account). Англійський іменник набув неологічного значення «особистий доступ користувача до комп’ютера, соціяльної мережі, веб сторінки, тощо» (a Facebook account). За нормальної ситуації в українській мові мав би запрацювати механізм семантичного розвитку слова і без особливих проблем було б створено нове значення: «Я відкрив рахунок на фейсбуці» чи «Вона має рахунок в університетській комп’ютерній мережі». Але цього не сталося. Натомість маємо потвору з російськими вухами – акка́унт. Нагадаю, що англійське account звучить як ека́унт.

Тут росіяни принаймні послідовні, бо орієнтуються на написання, а не вимову слова, як цього вимагає український правопис, тому заміняють англійський початковий голосний /е/ на своє /а/, то подвоюють /к/, дарма, що в англійській вимові немає подвоєних приголосних. Тут українці теж послідовно поводяться як імітатори не ориґіналу, я його колоніяльного симулякру, бо відкидають чи навіть не намагаються застосувати норми власної мови для віддачі естранжизму, а натомість підхоплюють і вживають покруч. В результаті отримуємо слово, яке годі впізнати тим, хто володіє англійською, і годі зрозуміти тим, хто англійської не знає. Мову пересипають, наприклад, девелоперами (забудовниками), дедлайнами (реченцями), пазлами, трендами, контентами, продакшенами, фейками, кейсами, стейкхолдерами й иншими «модніми» словами.

Непереклад як певна комунікативна поведінка і явище заіснувало лише в постсовєтську добу. За совєтської окупації існувала теорія, що перекладу підлягає все без винятку. Порівняна новизна цього явища пояснює ще й те, що воно досі не отримало належного вивчення в мовознавстві й критики в ширшому громадському дискурсі.

При цьому в Україні фактично не чути інституцій, що мали б реґулювати мовні стандарти і літературну норму, це насамперед Інститут української мови Національної академії наук України та Правописна комісія. Кожен журналіст, редактор чи автор можуть використовувати в своїх текстах все, що їм заманеться. А нічим необмежений потік англіцизмів загрожує вже найближчим часом перетворити українську мову на ще один різновид суржика – цього разу українсько-англійського.

Юрій Шевчук – кандидат філологічних наук (германістика), старший лектор української мови, Департамент слов’янськиих мов, Колумбійський університет, Нью-Йорк, США

(У тексті, здебільшого, збережено орфографію автора)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції