КультураУкраїна і Європа

«Неформали» в СРСР і Радіо Свобода. Спогади дисидента Артура Фредекінда

«Неформалів» в СРСР – людей, які своєю манерою одягатися, довжиною та кольором волосся, музичними та іншими мистецькими уподобаннями не вписувалися у радянські шаблони – висміювали у пресі та на телебаченні, цькували на роботі, а то й переслідували, як інакомислячих. Артур Фредекінд був одним із них.

Фредекінд слухав Радіо Свобода у закритому в часи СРСР для іноземців місті Дніпропетровську у 70-80-ті роки ХХ століття. Йому, напівнімцеві-напівєврею, закидали «український буржуазний націоналізм». За антирадянські настрої та поширення самвидавних листівок він відбув майже три роки ув’язнення. Пройшов і тортури радянської каральної психіатрії.

Зараз Артур Фредекінд живе у Німеччині. Йому 65.

Радіо Свобода записало інтерв’ю із ним до 70-ї річниці першого етеру Української редакції.

Що довелося пережити йому, «неформалу», в Радянському Союзі? Та яке місце посідало Радіо Свобода в його житті?

Артур Фредекінд народився в Україні у родині лікарів. Розказує: його батько був німцем, а мати – єврейкою. Виріс і пішов до школи він у Казахстані, де родина батька – етнічні німці, що мешкали на Волині, – опинилася після депортації сталінським режимом. Коли Артуру виповнилося 7 років, він із батьками переїхав до Дніпропетровську, рідного міста матері. Пізніше, саме тут, у закритому для іноземців мегаполісі, Артур захопився рок-музикою, потрапив у неформальську тусівку, почав слухати «західні голоси» .

Артур Фредекінд, дисидент з Дніпра


Артур Фредекінд, дисидент з Дніпра

«Дуже рано, у 70-ті роки, я почав слухати західні радіостанції. У мене в дитинстві був великий ламповий «Рекорд», він класно брав. Більше я слухав музику – по «Голосу Америки», ВВС, «Німецькій хвилі». Звісно, разом із тим я почав слухати й новини про Радянський Союз – те, чого я не знав. Потім у нас створилася компанія – напівхіповська, напіванархістська. Ми не сприймали радянський лад. Я дуже хотів виїхати за кордон і вмовляв своїх батьків. Це були такі часи, десь 1973-ій, 1975-ий, коли випускали, коли мої родичі виїхали в Західну Німеччину. Проте мої батьки не хотіли, страшенно боялися. І тоді я їм сказав: «Знаєте, я не витримаю, мене посадять в цій країні». Так пізніше і сталося», – розповідає Артур Фредекінд.

«Свободу» в місті страшенно глушили, її можна було слухати лише за містом

Прингадує, що особливе піднесення він відчув восени 1980-го року, коли в Польщі викла «Солідарність» – незалежна професійна спілка робітників, що згодом переросла в широкий суспільно-політичний рух боротьби з комуністичним режимом. Аби дізнаватися новини з Польщі, Артур купував польські газети й ловив хвилі Радіо Свобода.

«Свободу» в місті страшенно глушили, її можна було слухати лише за містом. Якщо ми бували на дачі в друзів або десь у селі – там я слухав. Потім мені батько подарував радіоприймач «ВЕБ». Пам’ятаю, ми з ним відпочивали на Орелі чи Самарі за Дніпром, і там я слухав – російською. Мене наскільки вражав сам тон Радіо Свобода, настільки антирадянський… І я пам’ятаю, в той час хвиля глушилок так накочувалася – десь на хвилину, а потім відкочувалася – і трохи можна було слухати»

Самвидавні листівки, Радіо Свобода і КДБ

На початку 80-х, відслуживши армію, Артур Фредекінд начався на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету. Тоді вони з товаришами з «тусовки» зробили перші антирадянські листівки в червоно-білих кольорах польського прапора, на яких було слово «Солідарність» зі знаком питання, й розкидали їх по поштових скриньках містян.

«Акція» минула зовні нібито безкарно. Але саме в той період Артуром зацікавилось КДБ.

«Ми зустрічалися з «куратором» з КДБ десь раз на тиждень, гуляли центром міста. Він мені пропонував: мовляв, ми вас навчимо класної німецької мови з усіма діалектами й пошлемо розвідником. Я тоді був молодим і думав собі: та я поїду за кордон й здам все на світі, і буду класно собі жити за кордоном. Але я швидко зрозумів, що так не вийде. А по-друге, десь на третій зустрічі він раптом каже: «От я тобі багато розповідаю, а ти мені – нічого». І я йому сказав: «А що ви хочете, щоб я «стукачем» був?». Він настільки образився, я навіть не чекав. І тоді він ображено говорить: «Ви ворог, ми знаємо, що ви пишете, ми знаємо, що ви не хочете нам допомагати». На цьому ми розсталися»

Артур Фредекінд, Дніпро, 1983 рік


Артур Фредекінд, Дніпро, 1983 рік

Ми почали слухати Радіо Свобода більш уважно. Їхали на дачу, робили антену, аби було добре чутно

У той самий час, згадує чоловік, вони з приятелем Юрієм Диханом якось спіймали на хвилях Радіо Свобода репортаж Савіка Шустера про радянських військовополонених в Афганістані. Це запам’яталося йому на все життя.

«Я був вражений – і долею цих бідних солдатів, і тим жахом, що робили радянські війська в Афганістані. А в нас був друг там, він загинув в Афганістані, чудовий хлопець, однокласник Валерія Чурилов, з яким ми планували разом побудувати яхту й поплисти в мандри… Його смерть наскільки вразила мене, що я сказав Юркові: нам треба щось робити, якось боротися, бо ми пропадемо в цій країні. І ми почали слухати Радіо Свобода більш уважно, більш стабільно. Їхали на дачу, робили антену, аби було добре чутно, і слухали»

Уже тоді він писав вірші й оповідання, які не вкладалися в рамки радянського письменства, вів щоденник, де критикував радянську дійсність. А потім вони з товаришем зробили ще одну партію самвидавних листівок, розповідає Артур.

«Вони були чорні. На чорному тлі – руки робочого в кайданах. Кайдани були з літер – «Чиновничество». А на зворотному боці листівки була написана цитата з Леніна: «Государство – это аппарат насилия…». Заклик був анархістський, і ми знали, що можемо за це поплатитися. Але все ж вирішили це зробити. 7 листопада 1983 року ми їх розкидали по поштових скриньках»

Засудження й неволя

У квітні 1985-го, згадує Артур, до нього приїхало КДБ. Знайшли твори, написані в «стіл», згадали й про самвидавні листівки. Разом з товаришем Юрієм Диханом їх засудили до трьох років ув’язнення – через «поширення наклепницьких висловлювань щодо радянського ладу».

Експерт написав, що це точка зору «українського буржуазного націоналіста». З мамою єврейкою і батьком німцем!

«Я пам’ятаю дуже добре, що на слідстві вони провели аналіз моїх оповідань і віршів. І якийсь експерт, прізвища якого я не пам’ятаю, написав, що це точка зору «українського буржуазного націоналіста». З мамою єврейкою і батьком німцем! Я настільки був вражений, бо на той час ні писати, ані говорити українською. І я думаю: якщо я український націоналіст, то хто ж тоді – українці?.. А в одного «гебіста» аж вихопилося: «А всіх інших – ми понищимо». Я був вражений»

Під час слідства Артурові довелося пережити жахіття радянської каральної психіатрії: упродовж місяця його утримували в психлікарні на житловому масиві Ігрень.

«Діагноз мені не писали, на мені зразу ж почали ставити експерименти. Одразу призначили – сірку й аміназин. Це було жахливо – перші два тижні. Сірка давала підвищену температуру, мені було зле, а від аміназину я постійно спав. Зеки, які там були, пояснили мені, що аби вийти звідси, аби вижити, я маю вдавати зляканого дурника. Через місяць мене перевели до відділення психічно хворих, і я зрозумів, що можу затриматися тут надовго. Я був у відчаї. Але через два дні мене раптом з речами – і в тюрму. Я настільки був радий тюрмі, і тій камері, куди мене знову привезли, і знайомим»

Покарання Артур відбував у колонії в Ірпені під Києвом, де він познайомився з політв’язнем Анатолієм Диким, зацікавився історією України й вперше прочитав твори Михайла Грушевського. Кілька місяців йому довелося пропрацювати в тяжких умовах на лісозаготівлях на півночі Росії, у тодішній Комі АРСР. Голос Радіо Свобода долинав і туди, згадує він.

«Десь у грудні, перед Новим роком, це був 1986-87 рік, з селища Чорнарічка мене перевели на пересильну тюрму, а потім – до селища Глубинка. Умови були нестерпні, холод, важка фізична праця. Але там я зустрівся з одним москвичем – єврей, кандидат технічних наук. І в нього був радіоприймач. Це було неймовірно для тих часів і для такого поселення! І ми з ним почали слухати – і «Голос Америки», і Радіо Свобода. Глушилок не було. Ми ховалися, звісно, бо знали, що за це могли до трьох років додати. По Радіо Свобода ми почули, що Горбачов зателефонував Сахарову й попросив вертатися в Москву, а той сказав, що повернеться, коли звільнять політв’язнів. І почалося звільнення політв’язнів. Спершу звільнили мого товариша Юрія Дихана, який сидів під Хмельницьком. А потім, перед 1 травня 1987 року, – і мене»

Після звільнення з ув’язнення

Після звільнення з неволі, каже Артур, наприкінці 80-х-початку 90-х Радіо Свобода в Дніпропетровську вже можна було слухати вільно. Найбільше зацікавлювали його передачі українською мовою, яку він вирішив вивчити самотужки.

Перший антирадянський мітинг в Дніпрі, на стадіоні "Металург", 1988 рік


Перший антирадянський мітинг в Дніпрі, на стадіоні “Металург”, 1988 рік

Вирішив вивчити мову, бо як же я, «український буржуазний націоналіст», – і не знаю мови?

«Вирішив вивчити мову, бо як же я, «український буржуазний націоналіст», – і не знаю мови? І завдяки українській службі Радіо Свобода я почав трохи розмовляти українською. Почав читати багато українською мовою. Створилося Товариство української мови, до якого я почав ходити, а потім – і Народний Рух за перебудову. Так я познайомився і зблизився з родинами дисидентів – Іваном і Ориною Сокульською, Юрієм Вівташем та його дружиною Раїсою Лишею, Петром Розумним та іншими. У той період я видавав свій журнал «Свободний ребенок» – мені здавалося, що так можна перекласти моє прізвище. Це був самвидав – п’ять копій я робив на машинці. Там я друкував свої власні вірші, раз надрукував Стуса, якого відкрив для себе. На примірниках я малював жовто-блакитний прапор»

Артур Фредекінд з Іваном Шуликом, одним із фундаторів Народного Руху в Дніпрі


Артур Фредекінд з Іваном Шуликом, одним із фундаторів Народного Руху в Дніпрі

Тоді в його колі слухали Радіо Свобода вже постійно – українською, говорить Артур.

Артур Фредекінд з друзями. День народження Юрія Вівташа. Юрій Вівташ, Іван Сокульсьский, колишня дружина Артура, Артур. А на протилежному боці столу Орина Сокульська і художник Михайло Ритяєв. Фото зробив Олексій Шпак, 1990 рік


Артур Фредекінд з друзями. День народження Юрія Вівташа. Юрій Вівташ, Іван Сокульсьский, колишня дружина Артура, Артур. А на протилежному боці столу Орина Сокульська і художник Михайло Ритяєв. Фото зробив Олексій Шпак, 1990 рік

Якось на прохання старшого товариша, дисидента й поета Івана Сокульського він навіть зателефонував до редакції, коли перебував в родичів в ФРН.

«Я зателефонував у Мюнхен. Не пам’ятаю, з ким тоді розмовляв. Мені сказали: «Раді вас чути. Що б ви хотіли?». Я відповів: «Як? Літературу! І художню, і історичну – українською мовою». А вони мені кажуть: «Вибачте, ми ж радіостанція, ми не друкуємо літературу. Хочете – приїздіть до нас, у Мюнхен». Але тоді це було страшенно далеко», – розповідає Артур Фредекінд.

Обертаючись назад, на пережите, пан Фредекінд зазначає: патріотом України він, напівєврей-напівнімець, став завдяки впливу людей, які зустрілися на життєвому шляху. А ще – через батьків, які хоч і не були наскрізь радянськими людьми, але приховували свою національну ідентичність.

«Мого батька, етнічного німця, всі називали – Ігорем Карловичем. Я звик, що він – Ігор. Яке ж було моє здивування, коли я отримав паспорт, а в ньому було зазначено – Йолєвич. Батька звали Йоль! Мені здається, батько хотів позбутися цього «клейма»: що він німець, що він «фашист». І він весь час вдавав з себе радянську людину. Він весь час повторював: «Ми русские»… І мама – так само. Вона, єврейка, була комсомолкою, вірила в якийсь там соціалізм-комунізм, але не надто. Вона весь час боялася, це було пов’язано з радянським антисемітизмом. Я думаю, це позначилося й на мені. Мені здавалося, що моїм батькам немає місця в СРСР»

Під час праці в Фонді Спілберга, Миколаїв, кінець 90-х років ХХ ст.


Під час праці в Фонді Спілберга, Миколаїв, кінець 90-х років ХХ ст.

2001-го року Артур з родиною виїхав жити за кордон, але потім на кілька років повертався в Україну. Зокрема, в Києві він працював в Українському центрі вивчення історії Голокосту.

Артур Фредекінд перед виходом на театральну сцену


Артур Фредекінд перед виходом на театральну сцену

У Німеччині, в місті Кобленц, де мешкає зараз, розповідає, був журналістом кількох місцевих видань, а тепер, уже кілька років поспіль, – грає в театрі й веде блог під іменем Artur Fred.

Артур Фредекінд з пораненими українськими бійцями, які лікуються в Німеччині


Артур Фредекінд з пораненими українськими бійцями, які лікуються в Німеччині

Я боюся, що війна закінчиться лише після зникнення Путіна

Артур Фредекінд каже, що уважно стежить за тим, що відбувається в Україні, бере участь у допомозі українським біженцям у Німеччині.

«Я думав, що російсько-українська війна неминуча дуже давно, але я не уявляв цієї жорстокості, цього жахіття. Бомби, ракети, танки – це неймовірно в ХХІ столітті. І я боюся, що війна закінчиться лише після зникнення Путіна. Я дуже сподіваюся, що Україна зможе відбити свої території… Але все ж таки території – то не головне. Тут, у Німеччині, я спостерігаю за тим, як біженці, які сперше дуже хотіли повертатися в Україну, це бажання втрачають. А ще – асиміляцію, особливо тривожно – за дітей. У цих дітей формується відчуття, що Україна – це завжди небезпека. І вони хочуть поїхати далі, чи -то в Канаду, чи кудись. І це для мене трагічно: якщо Україна втрачатиме людей в таких кількостях, то як далі вона буде існувати?»

  • Перша передача Української редакції Радіо Свобода (на той час Радіо Визволення) вийшла в ефір 16 серпня 1954 року.
  • Від самого початку Кремль (тоді осередок радянської, а тепер російської влади) звинувачує Радіо Свобода у «виробництві пропаганди», «підтримці націоналізму», «поширенні брехні», «просування імперіалістичних інтересів США».
  • Журналістів та кореспондентів Радіо Свобода Москва називала «агентами ЦРУ» і «руйнівниками СРСР», а сьогодні – «іноземними агентами».
  • Попри це, Українська редакція Радіо Свобода, від початку створення є засобом масової інформації, місія якого ( як і усієї незалежної медіакорпорації Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода (РВЄ/РС)) полягає «у просуванні демократичних цінностей та інститутів, а також утвердженні прав людини».

Adblock test (Why?)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Back to top button