(Рубрика «Точка зору»)
В Україні традиційно в листопаді відзначають День пам’яті Голодомору. Ця трагедія стала важливим елементом історичної пам’яті сучасних українців.
Однак російське керівництво, яке розв’язало широкомасштабну війну проти України, робило й робить чимало, щоб приховати правду про український Голодомор. Або принаймні «переінакшити» її.
За часів президента Віктора Януковича Міністерство освіти, яке очолював Дмитро Табачник, спеціально вилучило з шкільних програм вивчення творчості Уласа Самчука, зокрема його роману «Марія».
Самчук намагається зрозуміти й показати, чому можливою стала трагедія Голодомору
Так, Самчук ніби й не був заборонений. Його твори можна було вивчати. Однак поза межами обов’язкової програми. Тобто це давалося на розсуд вчителів. Звісно, були і є вчителі, що пропагують творчість цього письменника. Але чи багато таких?
А роман «Марія» українським школярам варто вивчати. І на лише тому, що це був перший за часом роман про Голодомор. Побачив він світ у 1934 році.
Роман «Марія» – твір філософсько-ідеологічний. Самчук намагається зрозуміти й показати, чому можливою стала трагедія Голодомору. І шукає тут не стільки «зовнішніх воріженьків», скільки «внутрішнього ворога», який сидить у душах українських селян.
Символізм «Марії»
Образ Марії у творі набуває символічного характеру. Та й загалом у романі чимало символічно. На початку, а потім укінці роману Самчук так говорить про тривалість життя Марії:
«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів».
Вона, виходячи з підрахунків, народилася в 1861 році, коли в імперській Росії відбулася аграрна реформа й було ліквідоване кріпацтво, а закінчилося її життя, коли вже в Росії більшовицькій (офіційно – Радянському Союзі) відбулося нове (колгоспне!) закріпачення хліборобів з трагічним фіналом для України – Голодомором.
Це були роки відносної свободи для селян. Звісно, щоб добитися їм хоча б якогось добробуту, треба було прикласти зусиль – й немалих. Але вони могли ставати, попри різні владні перипетії, господарями на своїй землі. Це показує Самчук у низці своїх творів – передусім у епічних трилогіях «Волинь» та «Ост».
Чому ж український селянин утратив свободу? Над цим розмірковує письменник у романі, часто вдаючись до символізму.
Українське село «купилося» на російські фейки?
Самчук змальовує центральноукраїнське село пореформенного періоду.
Живе воно своїми життєвими проблемами. Людей годує земля, на якій вони господарюють – хто вдало, хто не дуже. Розгортаються тут і свої драми. Але дуже далеке це село від національних проблем.
Зрештою, й іншого не варто чекати. Царський режим не допускав українського національного відродження. Українська мова була під забороною. Нею після Валуєвського циркуляру 1863 року і особливо Емського указу 1876 року, фактично, заборонялося друкувати твори.
Це стало сильним ударом для «національного відродження» українців на українських землях, що входили до складу царської Росії. То звідки міг узятися свідомий український селянин?
Це розумів Самчук, бо ж і його дитинство пройшло у волинських селах, яких вважали «російськими». Та й сам він спочатку зазнав помітного впливу російської культури й російщини. Проте з часом зумів дистанціюватися від цього. Але це потребувало з його боку чималих зусиль.
Коли ж селяни Маріїного села зустрілися з українською владою, то не сприйняли її. Ось промовистий епізод, де про це говориться. Розповідається про події 1919 року:
«Минула тверда влада, і настала знов м’яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов’язок, стань у ряди народної армії», – скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом»
Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш
І ось під цим плакатом відбувається така собі селянська розмова. Не без того, що озвучуються різні поголоски. Зараз би ми сказали: фейки.
«– Кажуть, якийсь памєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п’ять тисяч десятин на Полтавщині має… Звєсно, чого хоче…
– А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.
– Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш».
Це вам нічого не нагадує?!
І чи багато змінилося з тих часів? Хіба мало в нас людей, які «ведуться» на різні фейки.
І ці фейки вміло використовувала і зараз використовує російська пропаганда. Лише тоді вона була більшовицькою за формою, а зараз – путінсько-імперською.
Ось опис у «Марії» такого собі більшовицького мітингу:
«З’явився чужий матрос, і – мітинг. Виліз.
– Товарищі! …Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг – земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролітаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею – марксізм. Ето значіт – вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу.
Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє — вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне
Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва – всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай.
Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє — вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна… Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!..
Скінчив.
– А говорить, сукин син, добре, – гуторять дядьки. – А може, і справді. Хто його знає?
Вернулися дядьки до села більшовиками».
Цілком реалістична картинка. Але з яким символічним підтекстом. Для українських селян українська влада – це, по-перше, влада м’яка, якась несерйозна. По-друге, це влада, поміщиків, буржуазії. Такими експлуататорами-кровопивцями для них є Петлюра, Грушевський. І це при тому, що ці лідери проголошували соціалістичні гасла.
Український селянин ладний підтримати більшовиків. Бо ті обіцяють землю – без обмежень. Ну, обіцянка-цяцянка. Але ж так хочеться вірити! Бо ж більшовики – свої, простаки, майже голодранці, а не якісь там поміщики й буржуї. А ще вони обіцяють… тверду владу.
Народ «купується» на популізм, і на жаль, не лише тоді…
Ось і утвердилися більшовики на землі українській. І тоді до селянина дійшло: «нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука».
Село підіймається, повстає проти більшовицької влади. Та пізно. Влада ця своїми залізними лещатами стискає українського селянина, який все більше потрапляє в ярмо до неї. А далі – колективізація. І – Голодомор як фінал.
Роман «Марія» допомагає осмислити причини й уроки Голодомору. І уже через те він вартий уваги.
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
