Постать Анатолія Кралицького. Закарпатські москвофіли відстоювали єдність українців

(Рубрика «Точка зору»)

11 лютого виповнюється 130 років з дня смерті одного з найвідоміших закарпатських будителів Анатолія Кралицького (1835–1894).

Нещодавно побачила світ книжка вибраних праць Анатолія Кралицького, відомого закарпатського літератора і громадського діяча другої половини ХІХ століття під вельми промовистою назвою, взятою із писань ченця-просвітителя – «Ми діти преславної України».

Понад 500-сторінкова науково прокоментована книжка, що побачила світ у видавництві Українського католицького університету (УКУ), має велике значення не тільки для Закарпаття. Адже досі за Карпатами є і ті, які заперечують український характер цього краю. Мовляв, українців тут ніколи не було. І, певна річ, прагнуть посилатися у своїх домислах на авторитетів, зокрема, тих, яких у ХІХ столітті називали пробуджувачами національної свідомості чи то пак «будителями». (Це слово прийшло до нас із чеської та словацької мов).

На Закарпатті плеяда будителів була не такою численною. Може, до двох десятків імен, що залишилися в народній пам’яті. Серед них одне із чільних місць займає саме Анатолій Кралицький, який народився 1835 року на Пряшівщині, в селі Чабина поблизу Краснобрідського монастиря, до якого ходив на науку. Помер же чернець-василіянин у 1894 році в Мукачівському монастирі, де чверть століття очолював знану обитель.

До свого 60-річчя отець Анатолій не дожив один день, але встиг за життя чимало. Серед ченців мав такий авторитет, що його двічі пропонували на протоігумена (очільника) василіянської Свято-Миколаївської провінції, яка охоплювала монастирі трьох єпархій. Однак на той час Кралицький мав реноме твердого народовця, який зі всіх сил гальмує мадяризацію, що вже накочувалася могутнім валом, тож угорська преса здійняла ґвалт проти його можливого обрання. Мудрий мукачівський настоятель вважав за розумне відступитися.

Саме з причин постійного тиску він користувався 25 (!) псевдонімами і криптонімами під своїми дописами у пресі, щоб уникнути переслідувань. (Через цю обставину дослідникам значно ускладнилося виявлення і опрацювання всіх публікацій діяльного ігумена найбільшого монастиря василіянського чину за Карпатами).

«Ми сім’я преславної України і незабутнього Запоріжжя»

Книжка «Ми діти преславної України» особлива тим, що тут уперше зібрана наукова і публіцистична спадщина одного з найсвітліших умів Закарпаття того часу. Тут вміщено понад 80 статей на етнографічну та історичну тематику та близько пів сотні листів.

Це лише частина доробку Анатолія Кралицького, в якого дослідники нараховують загалом кілька сотень текстів. Однак знайти їх – непроста справа. Вони розкидані в періодиці, яку нині слід шукати в архівах різних країн. Відомо і про рукописну неопубліковану спадщину василіянина.

В атеїстичні радянські часи закарпатське будительство було табуйоване, бо воно складалося чи не винятково із греко-католицьких священників. А тому дослідництво дражливої теми не заохочувалося. Трохи кращою була ситуація в Чехословаччині, де загалом соціалістичні порядки були м’якшими і лояльнішими. У Пряшеві відома літературознавиця Олена Рудловчак видала три об’ємні томи Олександра Духновича. Її колеги теж видрукували чимало вибраних творів інших будителів історичного Закарпаття.

Лише після Незалежності в Україні звернули увагу на цей дуже важливий для національного усвідомлення період закарпатської історії. Тому книжку Анатолія Кралицького, що упорядкував кандидат історичних наук Володимир Мороз, слід сприймати як одне з перших потужних прописувань закарпатського будительства в широкий український контекст, завдяки й перекладу на сучасну літературну мову.

І ніяких маніпуляцій тернопільському науковцю робити не треба, просто надати слово самому Анатолію Кралицькому. Ось що пише мукачівський настоятель у 1862 році у львівській газеті «Слово»:

«Ми з роду, крові і назви – русини, потомки тих батьків, яким любо було покинути наддністрянські степи і переселитися з мадярами по цей бік Карпат… Так, кров наша руська: ми сім’я преславної України і незабутнього Запоріжжя, то як же нам не ревнувати (дбати) про своє?»

В ужгородській газеті «Світ» у 1868 році у статті «Про малоросіян і козаків» він сміливо твердить: «Всіх їх (малоросів) налічується понад 12 мільйонів душ. І наша Угорська Русь разом з Галичиною належить до малоруської гілки слов’янської племені».

Цю думку повторює іншими аргументами у «Місяцеслові на 1872 рік», виданому в Ужгороді: «Руська мова розпалася на три наріччя: велико-, біло- і мало-руське, до останнього належимо і ми, угро-роси».

Неорусинство спекулює тим, що в ХІХ столітті на Закарпатті використовували назву «русин», не бажаючи збагнути елементарну річ, що під цією назвою будителі розуміли не маленький «окремий східнослов’янський народ», а лише невелику частину того етносу, що живе і на Галичині, і в далекій Україні.

Не дарма в ужгородському «Місяцеслові на 1872 рік» Кралицький перераховує всі слов’янські народи, навіть такі малочисельні і маловідомі, як кашуби чи лужичани. Окремих «карпатських русинів» там нема: «До слов’янського народу зараховуються: руські, болгари, серби, хорвати, далматійці, боснійці, словенці, чехи, моравці, сілезці, словаки (або словани), поляки, кашуби і лужичани». Кралицький навіть невдоволений назвою «русин», яка була в Австро-Угорщині офіційною для українців Галичини, Буковини і Закарпаття. «Ми не «русини», не «руснаки», не «рутенчики», а «руські», – пише він у 1867 році в місцевій газеті «Світ».

Адже слово «руський» на позначення своєї національності широко вживалося по всій Україні до ХІХ століття. (Згадаймо «Руську правду», «літопис Руський», «Руську трійцю» і так далі).

У львівській газеті «Слово» у 1863 році Анатолій Кралицький так описує власні враження від подорожі Марамороським комітатом (Східне Закарпаття): «По всій Угорській Русі Мараморош найправильніше говорить руською. Я не буду застановлятися над тим, що там в одному місці говорять «што», а в другому «що», в одному «лем», а в другому «лише», бо все те зумовлене розташуванням місцевості, так що суміжні з Галичиною зовсім не відрізняються ні звичаями, ні виразами від галицьких собратів… Побачите чоловіка з Рахова – то втілений козак: у широких червоних шароварах, Тиса є йому другим Дніпром».

Кралицький першим вжив назву «русини-українці», яка побутує на Пряшівщині досі

Кралицький не тільки особисто спілкувався в Мукачеві з такими українськими чільними діячами, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов (видавець безцензурного «Кобзаря» у Празі), чи відомий галицький історик Юліан Целевич, він мав у монастирі широку бібліотеку тогочасної української літератури: Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Марко Вовчок, Федькович. Навіть портрети багатьох наших письменників, включно з Борисом Грінченком.

Не дивно, що в своєму найвідомішому літературному творі «Князь Лаборець» (1863) одного з героїв називає Українець, а місто Унгвар – Ужгородом. (Це вважається першим використанням цієї слов’янської назви міста в літературному тексті). У вірші про дитинство і рідне село зазначає: «Там бо суть ті чесні люде Рускі-Українці». Тобто, проводить знак тотожності між назвами «руські» і «українці».

Цих фактів цілком достатньо, щоб зрозуміти, що Анатолій Кралицький був соборником, а не «відрубником», сепаратистом, як намагаються подати ті, хто прагне його ім’ям маніпулювати. Про це на презентації в Ужгороді наголосив і теперішній ігумен мукачівського греко-католицького монастиря о. Лука Буняк.

Проклятим питанням закарпатських будителів, які, попри все, стояли за єдність з більшою частиною свого «руського» народу на Сході, стало москвофільство. Відсутність української держави привертало їхню увагу до могутньої російської імперії, єдиної слов’янської потуги на той час. Звідси й бажання писати по-московськи, аби «бути всім одно». Але й у цьому закарпатські будителі нічим не відрізнялися від тогочасних українських літераторів. Бо ж російською писали і Гребінка, і Квітка-Основ’яненко, і Куліш, і Костомаров, і та ж Марко Вовчок, і Стороженко. Ба навіть Шевченко свою прозу творив найпоширенішою мовою імперії. Тому російськомовні потуги закарпатських панотців цілком лягають в русло тогочасного українського літературного процесу, як і подібне «язичіє» галицьких москвофілів.

Анатолій Кралицький не вигадував новий східнослов’янський мікронарод, а серцем і розумом всіляко скріплював зв’язок між різними частинами одного й того самого українського народу, що розселився по обидва боки Карпат.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода