«Це для України остання війна. Ми переможемо». Ірма Вітовська про російськомовних українців, «хайп на війні», театр і кіно

ЛЬВІВ – Чому, як виявилося, і в час війни українці потребують театру і кіно? Що саме має запит і чому?

Ірма Вітовська – українська акторка, волонтерка, громадянська діячка – не очікувала, що комедія на двох акторів «Як виростити чоловіка в домашніх умовах», матиме такий шалений успіх у глядачів.

Розмова з Ірмою Вітовською про культуру у час війни, українську мову і небажання російськомовних українців розмовляти українською, про те, як вона відчуває свого глядача – для Радіо Свобода.

– Ви недавно вкотре побували у різних містах з виставою «Як виростити чоловіка в домашніх умовах». Комедія. Багато емоцій у залі і численні позитивні відгуки. Яку історію пропонуєте глядачам у час війни з театральної сцени: веселу чи сумну?

– Не можу сказати, що це вистава, в тому плані як вимагає перформативне мистецтво. Це швидше інтерактивне стендап-шоу. Чому взяли цю тему «він-вона», тому що зараз «він» – вже багато часу «на нулі», «він» вже хто лежить. А «вона» – ще багато хто не в Україні… Розірвані родини і, мені здалося, що сьогодні якраз це й було нашою історією – просміяти «чоловік-жінка».

Це популярна тема – «він-вона». Пам’ятаю ще «Лесю і Рому», коли ми це робили у серіалі.

Ця вистава в рамках фонду, який створив Олексій Гнатковський.

У мене ніколи не було досвіду працювати у стендап-шоу, де 80% це, практично, імпровізація. Інтерактив кожен раз підкидає глядач. Ми захотіли розповісти в фіналі, ким є сьогодні він і вона один для одного, як важливо бути разом. Адже до війни, згідно зі статистикою, кожна третя пара не проживала разом навіть три роки. Ми, власне, відштовхнулись від тієї статистики розлучення, яка катастрофічна для країни з традиційними нібито цінностями.

В Україні був великий показник розлучень. Тому й вирішили, що варто проговорити про цю проблему це через гумор. Це ще й свого роду соціальне опитування, тому що люди нам розповідають про свої уподобання, політиків, про керманичів міста. До того ж цей проєкт скерований для допомоги армії. Передусім.

Ми купуємо дуже багато різних потрібних речей для військових на їхні запити. Це була мотивація зайти у цей проєкт, погодитись на участь у стендап-шоу і допомогти фонду і, водночас, самій вивчити цей формат.

– З вашого досвіду, яке кіно, театр потрібні нині українцям?

– Театр має бути різний, аби був чесний. Якщо це складний зміст, то він має бути чесний і талановитий.

Якщо це розважальний, для дозвілля контент, має бути чесний.

Я зрозуміла, що у час вторгнення, є три важливі напрямки у кіно і театрі. Це терапія і не треба боятися розважального контенту, щоб люди зняли стрес. Другий – освіта. Передусім для людей, які жили у дефіциті українського контенту, які не мали можливості відвідувати кінотеатри і дивитись українські картини або ж просто жили в паралельному світі. Третій напрямок – внутрішня мобілізація, стимул до боротьби, об’єднання спільним, не боюсь слова контрпропаганда.

Зараз театр починає звертатися до пошуку. Зупинити його неможливо, це еволюційний розвиток. Ми не можемо зупинити пошук нових форм, бо випадемо зі світового культурного руху.

– Ви назвали напрямки, чому культура важлива, яке дає підґрунтя на майбутнє. Тобто, відповіли тим людям, від яких можна почути, що зараз війна і потрібна зброя, а не видатки на культуру, що, мовляв, культура не на часі. Якою є ситуація з бюджетом на українське кіно?

– З кіно складно. У час повномасштабного вторгнення закінчуються ті роботи, підготовка фільмів, які знімали до цієї війни. Ми закінчили минулої осені виробництво стрічки «Казимир Малевич» (режисер Дар’я Онищенко – ред.) І це важливо повертати свої постаті.

У мене була робота з польським режисером Лукашем Карвовським у фільмі «Дві сестри», це тема про сьогоднішній час, історія родини. Цей фільм відібраний на фестиваль «Талліннські ночі», категорія А.

Зараз у прокат виходять всі стрічки, які були реалізовані до 24 лютого 2022 року, були екранізовані у 2020–2021 роках. Я говорю про свої картини.

Зокрема, вийшли «Королі репу», а фільм екранізований у 2020 році. Вийде ще одна картина у березні 2024 року, яка знімалась у Львові у 2021 році. Тобто, ще на 2024 рік, можливо і 2025, маємо що показати українцям у прокаті.

– А далі прірва?

– Так. Буде дуже дефіцитно. Ми поринемо в часи стагнації кінематографу, коли мали 20 років паузи: з 90-х і до, практично, Євромайдану.

А у 2020 році у прокаті ми не могли поділити сітку! Виходили 4 картина у місяць! Ми зробили колосальний ривок за ці 8 років щодо українського кіна. Привезли сім нагород! І це країна, яка мала кіно в стагнаційному періоді. «Венеціанський лев» привіз у 2019 році Валентин Васянович. «Кришталевий глобус» – Антоніо Лукіч. У нас всюди були відзнаки чи головний приз.

Про нас пишуть і українське кіно почали відрізняти. Це на рівні дива!

Це якась українська властивість швидко вчитись і вміти себе відбудовувати і відтворювати, коли здається, що голову не піднімемо.

Взагалі дивно, що від падіння Батурина (Батуринська трагедія 2 листопада 1708 року – ред.) за стільки століть і руйнації України українці збереглись як нація. Це Боже диво!

Сьогодні це для України остання війна. Я вірю, що ми переможемо, бо не може бути так. Час справедливої відповіді монстру визначений. Питання лише, скількох ще забере українців. А культура це те, що має про це сьогодні говорити про те, що виходу нема: або жити або не жити нам.

– Для Вас бути українською акторкою і носієм справжньої любові до України, до української мови – це нероздільні поняття?

– Я до мови прийшла пізніше, ніж до України. Мій шлях починався від любові до історії. Я захоплювалась історією ще з радянських часів. Це була Європа, середньовіччя. Я дуже любила античність, історію монарших дворів. Потім мене перекотило на Україну, Гетьманщину, Велике Литовське князівство, яке було невідоме в радянській школі і я почала цікавитись, де відсутність стількох років. Почала недовіряти цій радянській системі. Так складалося, що мені потрапляли люди, які давали читати «Самвидав» і я так рухалась. Через пошук минулого я прийшла до сприйняття того, що мова має значення.

– Повномасштабна війна дала розуміння багатьом українцям, особливо тим, які були під російською окупацією, яке значення має мова, що мова це маркер їхнього українського громадянства. Але, водночас, залишається велика кількість російськомовного населення в Україні. Чому це такий важкий процес мовної інтеграції?

– Є проблеми і це питання інтеграції в мову. Розумію, що багато військових спілкуються російською…

– Цим, до слова, спекулюють ті, хто виправдовує свою російськомовність…

– І цим спекулюють. Я спокійно на це дивлюсь. Але кожен із воїнів скаже, що свою дитину він буде направляти в україномовний простір.

У нього зараз немає часу на мову, але не треба цим прикриватись. Ніхто не каже, що це має бути насильно. Але має бути свідоме ставлення, робота над собою, тому що це теж перемога і це перемога вбити у собі будь-які російські пуповини.

Мова – це теж війна тих, які не воюють на фронті. Як на мене, це питання звички так спілкуватись. Звичайно, що ці люди за українську мову, але є звичка, яка долається.

Я людина, яка до 23 років говорила російською мовою. Це має бути свідомий вибір, абсолютне завантаження в мову. Варто дати собі півтора року ізоляції від російської мови з дітьми, друзями, скрізь.

Робіть парі, донатьте, але пробуйте! Мене мовне питання дуже непокоїть. Особливо болить, що діти і молодь далі тягнуться до російської мови. Воно тягнеться далі. Але чітко сказано росіянам, що Росія закінчується там, де їхня мова.

Відповідно, кордони України мають бути промарковані цією мовою. Закликаю людей подумати про це, це дуже важливо. Мова, як герб, гімн – маркер заборони, кордон.

– У різних країнах світу проживають українські біженці, чимало з яких розмовляють російською, і їх іноземці сприймають як росіян.

– І це страшенно дезорієнтує.

Мовне питання це те, над чим працює за кордоном російська пропаганда, що, мовляв, це одне ціле росіяни і українці, якщо говорять однією мовою. І так легше виправдати те, що втомилися і давайте припиняти війну і допомогу. Кожен громадянин України у мовному питанні є державником: він або підставляє країну, або ж стоїть у її обороні. Для мене це серйозні речі, мене засмучує повільний шлях переходу українців на українську мову.

Звісно, є багато свідомих українців, які переходять у українську мову і цей відсоток зріс. Серед них багато переселенців, які пройшли найстрашніші речі, пережили російську окупацію. Оці люди вмотивовані переходити. Вони токсично сприймають все російське. А от люди, які не потрапили в такі страшні жорнова, вони чомусь розслабились. На початках був цей вогонь, але куди він подівся? Не мають права ці люди принизити жертву стількох загиблих українців.

У Києві на початку війни було більше чути української. Мабуть, коли почали повертатися кияни і привезли російську назад. Приїхали такими, як виїхали 24 лютого. Мені хочеться їм сказати: я рада, що ви зберегли себе і дітей, але ви зараз привозити нам те, що ми подолали. Переходьте на українську мову!

– За людськими історіями, які в Україні вражають своєю людяністю, гідністю, жертовністю їдуть творчі люди навіть з Заходу. Пишуться сценарії. Тут черпають творчі ідеї. А для українців це війна, в якій щодня гинуть воїни, цивільні, проливається кров, страждання, сльози, розлучені родини, зламані життя. Між щирою і чесною, талановитою, майстерною розмовою про цей біль і нещирістю та безталанням – дуже тонке лезо. Чи не видається Вам, що темою війни нині спекулюють і, зокрема, заради творення власного імені.

– Хайп.

– Хайп на війні. Боїтесь пафосу і штучності на темі війни?

– Хайп на війні буде. Ми побачимо багато гидких, поганих творчих робіт, багато кон’юнктурщини. А вона була з 2014 року, коли знімають не тому, що не можуть не сказати, а тому що під це дадуть гроші і це треба зняти.

Між треба і не можу не сказати є дуже велика дистанція.

Всі найкращі фільми, які кажуть про війну, мали довший час дослідження і автор, у цьому випадку режисер, скаже тоді, коли не може не сказати.

Художнє кіно – це все одно реставрація. Ми все одно програємо ті речі, які хтось колись прожив. Ми даємо цьому художній зміст, але ми не є свідками, прямими носіями. Є багато історій, які надаються говорити про війну. Можна знімати про звитягу, переселенку, яка починає все з нуля, волонтерів, шпиталі, але теми геноцидальні – Ізюм, Буча, Маріуполь – і для художнього кіно мають мати свою відстань, час рефлексій.

Сьогодні король – документальне кіно. У час війни – це король майданчика. Це фіксація. Це авторський погляд, але тут не можна поставити акторів.

Сьогодні художнє кіно – це червоні знаки, стоп на все, що стосується геноциду. Уявіть, що на вулиці знімається фільм про Голокост, а на сусідній вулиці – євреї ідуть у газові камери. Це ж цинізм вищої води.

А потім є ризик: а якщо кіно буде погане? Грати з росіянами на полі з їхнім «Свідетелєм» – погана історія. Грати крапленими картами – погана історія. Слава Богу, росіяни зі своїм фільмом провалились у прокаті. Господь їм не дає. У них кожне кіно – агітка.

А де гарантія, що у нас не знімуть погане кіно, тому що буде на кон’юнктурі, тому що треба, а не від себе. А ще злочин у тому, що це постановочні кадри людей, які лежать з зв’язаними руками, відтворюватимуся світлини, документальні кадри і воно так заведе, що росіяни обов’язково скористуються і будуть грати на цьому: де правда, а де кіно і західний глядач сам уже буде дезорієнтований.

– Чи прізвище людини, яка посяде посаду міністра культури, змінить ситуацію у цій установі?

– Вірю, що все може змінити людина.

Звичайно, сама нічого не змінить. Вірю, що людину, яку ми хочемо бачити або людей, матиме умову прийти з командою. Команда мусить бути.

– Перші два-три кроки, які б мала команда зробити?

– Давайте спершу сядемо і поговоримо. Є певні активні, класні люди, які готові об’єднатись навколо такої команди. Тому ми очікуємо. Це складний шлях.

Це ж буде боляче по корупції: культура не менший чинник, де є і сидить корупція.

– Як цей час великої війни Росії проти України змінив вас?

– Я чекала на своє день народження 30 грудня. І жартувала, чорним гумором, якщо йому вдасться, то я можу закінчити своє перебування на цій території. Бо я точно у списках. Там були списки і мені говорили про 37 тисяч. Але там мільйони були по Україні.

Нічого не настало, тому що справді він вірив, що більшість українців легко переадаптується. 8 лютого я пішла на курси, як діяти у місті у військовий час, для жінок. Тоді дивилась на Київ , який ходить, бігає, а у мене було відчуття, що я чекаю, в мені всередині було.

23 лютого чекала, була промова його, день радянської армії. Нічого не сталося.

Звичайно, я в цю ніч спала. Президент озвучив. Ми мали три рішення, так як мене навчили, але я не могла вибрати: чи вже виїжджати з Києва, залишатися і залишатися та виїжджати в останню чергу. У мені боролася мама і лідер думок. Їхати, як Ірма Вітовська, не хотіла. А як мама 12-річного Ореста переживала.

Ми жили просто в паркінгу, наша квартира – на висоті, відкритий простір і поруч стратегічний об’єкт, в який прилетіло.

Спали в машині. Паркінг не був пристосований, палити вже такий дорогий дизель, який був відсутній, я розуміла, що і його не буде. Під Києвом у нас – недобудований будинок, але я знала, що їхати не можна, завдяки цим курсам. Бо коли місто має коридор, то буде безпечніше, ніж коли ці російська війська стоять довго, намагаючись взяти місто в осаду. А що вони творять, стоячи, ми знаємо. І добре, що не поїхали, бо мене б вже тут з вами не було.

Коли ми зрозуміли, що у нас нема виходу і мама у мені перемогла, ми відвезли дитину в Івано-Франківськ. У цей час мені подзвонила знайома і попросила зайнятися евакуацією людей у Львові, що я й робила і потім повернулась у Франківськ, щоб бути з сином. Чоловік одразу повернувся в Київ.

І у цей момент мені подзвонили з Італії, щоб я приїхала на прем’єру кіно. Яке кіно?!

Ми в 2020 році знімали «Коза Ностра». Я думала, що вже не асоціюю себе з акторкою, тому що війна і бачила важкі речі. Але почали писати різні люди і просили мене поїхати і скористатись нагодою розповісти в Італії про те, що діється в Україні. Я поставила умову: дати мені час на презентації говорити про Україну.

Мені віддали 70% ефіру. Фільм відійшов на другий план. Це була прес-конференція і 70% моєї розмови було про Україну. Тоді я зрозуміла, що таке інформаційний фронт.

З сином ми повернулись в Україну. Хоча нас просили залишитись, чи залишити бодай сина. Це був березень. Все було страшно. Така була моя історія з війною…

Думаю, що війна у нас надовго і навіть, коли виб’ємо їх, в Росії будуть реваншистські ідеї. Війна не буде така активна, як зараз, але вона буде на всіх фронтах. Ми з цивільних маємо стати військовими.

Adblock test (Why?)