29 серпня в український прокат виходить документальний фільм Оксани Карпович «Мирні люди», який являє собою поєднання кадрів руйнувань, завданих російськими військовими в Україні – і аудіоперехоплень їхніх телефонних розмов під час вторгнення. Вперше фільм показали в Україні у травні 2024 року на церемонії відкриття 21-го міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Світова прем’єра відбулася в лютому цього року на Берлінале, де фільм отримав спеціальну відзнаку від екуменічного журі та спеціальну відзнаку від журі Amnesty International у програмі Forum.
Напередодні прокату ми спитали у режисерки, як до неї прийшла ідея озвучити кадри слідів війни розмовами солдатів армії РФ з дружинами і батьками, про що їй думалося під час прослуховування десятків годин такого аудіо, і навіщо його дивитись українцям під час війни.
– Коли і чому ви вирішили зняти цей фільм?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, я опинилася на сході України. І незаплановано для себе почала працювати як місцева продюсерка із міжнародним медіа. В день вторгнення я здійснила складну і божевільну подорож зі сходу через Харків в центральну Україну, де я шукала тимчасове безпечне місце.
Далі повернулася в Київ і продовжувала працювати з репортерами. Ця робота дала мені можливість доступу до дуже багатьох місць, де сталися російські атаки і далі – в місця, де була російська окупація, вже після звільнення цих селищ і міст.
Мені хотілося створити, показати зовсім інший вимір щодення у війні. Відтворити постійне напружене очікування невідомо чого
Ми їздили і документували все те, що сталося, наслідки війни.
І по-перше, це була така дуже серйозна і цікава вправа на спостереження, тому що вперше мені довелося часто просто стояти і спостерігати за цими місцями, за простором і за тим, що в ньому відбувалося. Це те, що я зрідка роблю як режисерка. Зазвичай я спілкуюся з людьми. Але в роботі з репортерами мені доводилося часто просто проводити години, мовчки спостерігаючи.
А по-друге, цей досвід був цікавий також тим, що я бачила, як створюються новини, як щось фотографують. Я була щодня оточена сотнями камер – і українськими, і закордонними. І фотографи, і журналісти, і документалісти звідусіль, які документували війну.
Мені здавалося, що зображення, які вони створювали, були всі однотипні, і фіксували лише поверхню війни. І мені здавалося, що це не передавало мій досвід війни, що мій досвід війни був значно складніший і глибший. І мені хотілося створити, показати зовсім інший вимір щодення у війні. Показати, відтворити напругу, постійне напружене очікування невідомо чого, часто наступної атаки, чи евакуації, чи гуманітарної допомоги. І це лягло в основу нашого фільму.
Абсолютно паралельний процес до цього всього – це те, що я почала активно прослуховувати перехоплені розмови росіян. Я для себе їх знайшла на ютуб-каналах наших українських спецслужб, як і, напевно, більшість українців. І поєднання того, що я чула в цих розмовах, з тим, що я бачила, свідчила на власні очі, воно дало мені поштовх та ідею для створення фільму.
Власне, коли ми далі пітчили фільм на різноманітних міжнародних форумах, коли ми шукали наших партнерів, то ми так цю історію пояснювали. Ми відштовхувалися від цього мого особистого досвіду.
– Ви довгий час перебували в цих руїнах, в цих локаціях, на яких працювали закордонні журналісти. Що відчували тоді? Про що думали?
– Тоді я перебувала в шоці, тому що все, що я бачила, я бачила вперше у житті. Я маю друзів і колег, які працювали, документували війну з 14-го року. Але для мене саме досвід війни стався вперше саме в 22-му році.
Все, що я бачила, було надзвичайно шокуючим. Я ніколи до цього не бачила мертвих тіл на дорогах чи масових захоронень. Це все я засвідчила вже на власні очі у лютому, у березні, у квітні 22-го року. І далі, коли я припинила роботу з журналістами, коли я вже почала працювати над своїм самостійним проєктом, я здійснила також подорож в Харків. Вона для мене була дуже важливою. Я пробула там тиждень. Росіяни тоді стояли дуже близько до міста, воно було повністю в смогу. Місто постійно обстрілювали – і вдень, і вночі. Це теж був надзвичайно потужний досвід.
І цей досвід також дав мені зрозуміти, що я хочу фіксувати різні стани війни – і міста, і українських цивільних, які перебувають в різній дотичності до війни. Те, що ми бачимо в фільмі, ми бачимо подорож крізь Україну. Ми бачимо також подорож крізь різні етапи вторгнення.
Ми розпочинаємо нашу подорож на півночі Києва. Ми бачимо місця, які були окуповані протягом місяця. Ми бачимо наслідки цієї окупації, але ми бачимо вже її після того, як пройшов певний час.
Далі у фільмі ми рухаємося в Харків. І ми бачимо місця, які перебувають під обстрілами. Так само на півдні (одна з таких сцен, яка важлива у фільмі) – це селище Шевченкове, розташоване буквально в 7-ми кілометрах від фронту, від позицій. І далі ми повертаємося наприкінці фільму на Харківщину. І ми бачимо її знову, але вже після того, як пройшов український контрнаступ.
Нам важливо було показати і розказати історію ескалації. І ця ескалація відбувається як візуально, так і в аудіооповіді нашій. Ми бачимо накопичення руйнації в просторі, зміни цього простору в зображенні. А в перехопленнях, в розмовах ми чуємо, як зростає також насилля і зростає абсурдність пояснень та виправдань вторгнення від росіян.
– Скільки ви таких розмов прослухали, щоб зробити цей фільм?
– Я прослухала 940 приблизно унікальних розмов. Ми рахували, нам було цікаво, вже коли ми закінчили монтаж – у фільм ввійшло приблизно 76 унікальних фрагментів. Це близько 31-ї години аудіо.
– Я так розумію, ви певний час «прожили» із росіянами в такому звуковому форматі. Що вас найбільше вразило, коли ви слухали ці перехоплення?
– Вразила і дотепер вражає банальність, з якою вони обговорювали вторгнення, з якою вони обговорювали мародерство і низку інших злочинів, які вони вчиняють. Ясна річ, не всі окупанти, з точки зору Женевських конвенцій, вчиняють злочини. Просто брати участь у війни з точки зору права – не є злочином. Але ми знаємо, що більшість із них все ж вчиняють злочини – і мародерство одне з найпоширеніших.
Ці розмови про те, як росіяни поводять себе в українських квартирах і помешканнях, в супермаркетах, вони мене надзвичайно болісно вражали.
– І дивували, напевно? Ви з таким стикались колись?
– Дивували, тому що вони є насправді дзеркалом Росії. Коли ми слухаємо перелік речей, які росіяни беруть з ірпінських квартир, ми розуміємо краще про їхнє життя «там».
Після роботи над цим фільмом я не вірю, що існує російське суспільство
І, мені здається, це теж те, що вражає і цікавить закордонну публіку, коли вони дивляться наш фільм. Для них ці розмови є вікном у Росію, у російське суспільство. З одного боку, ми слухаємо про перебіг війни, а з іншого боку, кожне їхнє слово говорить дуже багато про них самих, і про їхні стосунки всередині країни, і про стан їхнього суспільства, про рівень їхнього життя. Ці всі речі – невідомі для західної публіки.
– А для вас вони були відомі до того, як ви це все почали слухати, до початку повномасштабного вторгнення?
– Я чесно скажу, що недооцінювала загрозу Росії до повномасштабного вторгнення, і для мене цей фільм був, певно, моєю власною школою, моїм способом аналізу і розуміння, з ким ми маємо взагалі справу.
В нашому протистоянні, у війні із росіянами ми повинні добре розуміти, з ким ми маємо справу, в деталях. І ці розмови, вони дали мені таку змогу. Зрозуміти краще їхнє суспільство. Хоча – я кажу «суспільство» – а насправді після роботи над цим фільмом я не вірю, що існує російське суспільство. Мені здається, що в Росії нема суспільства, що це якісь атомізовані індивіди, які дуже мало пов’язані між собою, які дуже егоїстично мислять, і вони дуже рідко насправді мислять як колектив.
– Ви сказали цікаву річ: через ці розмови ми можемо собі скласти враження, що таке сучасна Росія. Якщо іноземець ніколи не стикався з нею – як би ви охарактеризували цю країну?
– Це країна-тюрма. Ідея тюрми і розуміння Росії як тюрми, як такого суцільного ГУЛАГу, до нас теж прийшла в процесі роботи над фільмом, і стала однією з причин, чому ми включили у фільм сцену з військовополоненими. Коли ми знімали цю сцену в таборі, нам здалося, що вона не про цей табір, що вона насправді про Росію. Що справжня тюрма – це не цей табір, де перебувають полонені в Україні. Що справжньою тюрмою для них є їхня держава, яка абсолютно не цінує їхніх прав, зневажає повністю їхні життя, і яка тримає їх в лещатах. Це суспільство, яке на сьогодні фашизоване. Це люди, які перебувають в певному сні розуму.
– Я розумію, чому цей фільм може бути цікавим іноземцям: це для них екзотика. А українцям?
– Між нами кажучи, це складне запитання. В мене це запитують навіть ті, хто бачить фільм. Тому що фільм робить дуже боляче.
Цей фільм потрібен був мені для того, щоб краще розуміти російське суспільство. Для того, щоб його «заархівувати», зберегти для історії, те, що вони думають. В майбутньому цей фільм буде об’єктом для вивчення Росії і загалом фашизації людини і окремого індивіду і суспільства. Це історія дегуманізації.
Також це сильний аудіовізуальний твір, ми працювали великою командою над ним. Кожна людина, яка була в нашій команді, вона вклала також своє бачення і свій досвід пережитого. Тому, мені здається, що це потужний досвід для кожного, хто готовий його пройти. Він вимагає певного зосередження, певної енергії для перегляду.
Але це фільм, який буде ще цікавий доволі довго і який викликає незвичайно багато запитань.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім’я не буде розкрите.
