«Яворівська іграшка»: традиція, про яку знають у світі та нікому передати в Україні

ЛЬВІВ – Дерев’яні яворівські забавки прикрашають одну з ялинок у Ватикані. Також тут встановлено різдвяну шопку-вертеп, виготовлену майстрами Оксаною Когут і Остапом Сойкою з Львівщини. Згідно з архівами, описами українських етнографів, Яворівщина Львівської області відома яскравими іграшками ще з XV століття, коли розвивався художній промисел.

Яворівська забавка внесена у Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України. Але чи допомагає це відроджувати і розвивати цю традицію. Розмова з майстринею Оксаною Когут.

– Ваші дерев’яні пташки, ангелики, зірочки ще у 2011 році прикрашали ватиканську ялинку. Цьогоріч ви презентуєте ще й різдвяну шопку, яку зробили з майстром Остапом Сойкою. Шопку-вертеп можна побачити у рамках виставки «100 вертепів у Ватикані» на площі Святого Петра. Як довго працювали?

– Шопка була зроблена вісім років тому, але презентується вперше. Фотографії я оприлюднила. Це велика шопка, до метра висоти. Всі біблійні фігури – пастушки, царі, Марія, Йосип, маленьке дитя Ісус в колисці вирізані з дерева, розмальовані у традиційних кольорах яворівської забавки. Всі фігури розташовані у скрині, яка теж розмальована і ми створили спеціальний механізм, який рухає тими фігурами по колу. Зверху – зірка. Це колядницька традиційна шопка і дуже цікава, гарна, але була важка у виготовленні.

– 15 років ви виготовляєте яворівські забавки, дотримуючись традиції, але маєте чимало авторських робіт. Ви були серед тих активних людей, які роками домагались визнання іграшки. Врешті минулого року яворівська забавка внесена у список нематеріальної культурної спадщини України. Що змінилось для її розвитку і популяризації?

– Абсолютно нічого. Ми хотіли привернути увагу, просили про допомогу, тому що цю іграшку нам потрібно зберегти і продовжити, передати знання про її виготовлення. Для того, щоб це зробити, потрібні якісь умови. Це міг би бути музей-майстерня, куди люди могли приходити, хтось просто подивитися, полюбуватися цією іграшкою, а хтось попрацювати, навчитися цього ремесла. Рішення про статус яворівської забавки нічого не змінив.

У Яворові провели конференцію, де говорили про іграшку, її історію і це добре. Але говорити – це одне, а напрацювати конкретні завдання і їх реалізувати, зробити реальні кроки, щоб ця забавка жила – це вже інша річ. Мали б бути результати цієї розмови, а саме створення Центру яворівської іграшки. Цього немає і тому дуже прикро.

– Чи є ще майстри, які виготовляють яворівську забавку, але від початку до завершення?

– Ще живе одна з таких тих майстринь Ольга Логін. Вона одружилась із чоловіком з Яворова, який робив іграшку, а вона розмальовувала. І вона, напевно б, більше розмальовувала іграшок, якби для неї хтось їх виготовляв, вирізав. Вона дуже закохана в яворівську іграшку. Шкода, бо такі люди могли б знання свої передати іншим, але їм потрібно приділяти більше уваги. Більше таких старших майстрів у Яворові немає. В Івано-Франкові (Янів – назва містечка до 1946 року) чи Яворові треба було створити Центр забавки, коли ще були живі майстри. Нині я відштовхуюсь від себе. Тобто, потрібно виховати одного майстра, щоб мати з ким далі працювати.

Я виготовляю іграшку від початку, тобто від вирізання, і до кінця, тобто розмальовую. Майстер та людина, яка половину дня присвячує цій роботі. Не для виставки, бо я і Остап Сойка працювали і для виставок, і для того, щоб цю іграшку люди могли купувати. На сьогоднішній день таких майстрів більше не знаю. З усією повагою. У нас є дуже багато популяризаторів яворівської забавки.

Я часто їх запитую: «А що ми популяризуємо, якщо іграшка робиться в дуже малій кількості?». А майстрів немає. Треба подумати, як зробити так, щоб їх з’явилося більше. Хоч багато хто говорить, що треба людей, щоб робили, треба якусь фабрику створити. Цього ніколи не буде.

Такого більше ніколи не станеться, як на початку ХХ століття, щоб 96 родин виготовляли іграшку на Яворівщині. Це пропало безповоротно. Сьогодні можуть бути просто окремі люди, такі як ми з Остапом Сойкою. Можливо, ще такі люди знайдуться. Але ми можемо посприяти, щоб хоча б ці знання передати. Бо це тяжкий труд. Це не просто робиться, це не просто продається. Цією роботою треба жити, її треба дуже любити.

– На початку ХХ століття активно розвивався промисел. Родина митрополита Шептицького клопотала у Львові про відкриття промислової школи. У 1896 році Забавкарська школа почала працювати. А Промисловий музей у Львові активно підтримував яворівських майстрів. Радянська влада перервала цю традицію і невже її не повернути?

– Прийшла радянська влада і, фактично, не дала можливість більше розвиватися забавкарській справі. Майстрам заборонили торгувати. А коли майстер не може продати виріб, заробити грошей, йому ця справа не цікава. Тому, в принципі, сьогодні і маємо такий результат.

Майстер міг зробити забавку, поїхати собі на ярмарок чи на Краківський базар до Львова і продати те, що він хотів. Багато розповідають, що майстри робили забавки, бо дуже любили дітей. Ні, це був просто такий дохід. Вони зробили іграшки, їздили по всій Європі. Хтось до Кракова, хтось до Австрії, а хтось до Харкова поїхав чи Львова. Продавали на церковних ярмарках. Був попит і люди заробляли. Якщо їм не дали більше такої можливості, звісно, ця справа стає нецікавою. Люди шукають інший спосіб для заробітку.

У 2020 році наша громадська організація «Яворівська іграшка» в Івано-Франкове взяла в оренду будинок для створення інтерактивного музею- майстерні «Яворівська іграшка», мета якого збагачення і розширення палітри традиційних ремесл і мистецтв, виховання естетичного смаку у дітей і молоді та навчання їх ремесла й спілкування.

Адже популяризація яворівської іграшки в Україні і в світі, сприятиме соборності та туристичній привабливості. Музей передбачає виготовлення забавок в інтерактивних майстернях, ознайомлення з історією, пізнання сенсу гри до технології виготовлення забавки. У музеї передається досвід майстрування і тим самим поширюється українська традиція.

– Ви дотримуєтесь давньої традиції створення яворівської забавки, але й творите і авторські.

– Яворівська іграшка виготовляється з дерева та оздоблюється характерним традиційним розписом, де, як правило, використовується жовтий, червоний, зелений та білий кольори. Найпопулярніші яворівські іграшки – це пташки, коники, візочки, іграшкові меблі, колисочки, тарахкальця, деркачі.

Взагалі, ми з Остапом, коли починали працювати, досліджувати яворівську забавку, то почали з традиції і нашими зразками стали якраз експонати музею етнографії, Національному імені Андрея Шептицького. Ми, фактично, робили копії тих іграшок і довгий час продовжували, тому що нашим першим завданням було зберегти і продовжити традицію. А попри це з’явилися наші авторські роботи, для прикладу, прикраси на ялинку.

Наші забавки прикрашали ялинки у Львові, Києві, Ватикані. Там не було традиційних забавок, вони всі авторські. Це пташки, ангелики, зірочки, бублики, наша верхівка на ялинку, а це зірочка з двома ангеликами і промінь.

– Авторська забавка, вона збагачує традицію?

– Звісно. Окрім того, що треба зберігати традицію, ще й треба її продовжувати, прислухатися до сьогоднішніх потреб, до того, що людям подобається, що вони хотіли б купити. Я думаю, що нам це вдалося, бо сьогодні наші ялинкові прикраси вважають традиційною європейською іграшкою. Вона автентична, зроблена у техніці, як творили колись майстри. Але традиція прикрашати ялинку яворівськими забавками з’явилася, коли ми з Остапом Сойкою почали робити ці дерев’яні прикраси. Є вже багато колекціонерів, які вже колекціонують нашу іграшку за кордоном в Україні.

– А скільки різних форм ялинкових забавок ви робите?

– Десь до 20. Іграшка для дітей та іграшка на ялинку – це дуже дві великі різниці. Верхівка на ялинку, прикраса на двері. У Європі вішають віночки на двері, а ми придумали віночок з дерева зі стрічкою. На ній два ангелики, а посередині ‒ зірка.

– Попит сьогодні переважає?

– Особливо на різдвяні свята, тому що я не встигаю виконати всі замовленнями. Такий парадокс виходить, що багато говорили, що яворівська іграшка і вже визнана, і похвалили, і потішились, і галочку поставили. Гарні колекції забавок є в музеях. А мені телефонували, що хотіли б зробити туристичний маршрут на Яворівщину.

Цікавили яворівська забавка і яворівський пиріг. Але нічого не знайшли такого, щоб привозити туристів. Немає такого місця, умов, бази. Люди запитують, де можна купити іграшку. Фотографії є, а виробу немає. Багато людей хотіли б приїхати, подивитись, порухати, послухати, купити, але я не маю можливості їх прийняти.

‒ А купити можна на ярмарках або ж замовлення робити через інтернет. Яке дерево ви використовуєте при виготовленні забавки і, очевидно, ціна на неї зростає?

– Липу. Вартість іграшки за три роки подорожчала у кілька разів, три-п’ять. Зросла ціна на дерево. Впливає на ціну і вартість пензлика, який колись був 20 гривень, а нині 100, і дорогі акрилові фарби, а я купую італійські, тому що вони якісні. Дерево потрібно обробити і його відвозиш у майстерні. Це все коштує.

– А можемо говорити про те, що на сьогодні досліджено історію яворівської забавки? Коли була зроблена перша іграшка в Яворові?

– Ні, ні, ні. Яворівщині взагалі дуже мало приділялося уваги. Цей край славний не лише забавками, але й тканинами, вишивкою, вбранням, художньою обробкою деревини, керамікою, плетінням з лози, рогози, соломи. Вийшла давніше книжка «Яворівське народне мистецтво». Яворівську іграшку вирізняє форма, кожна деталь й ній плоска, профільний силует, кольори жовтий, зелений.

Декорувалася іграшка рослинними орнаментами – гілочками, квіточками, сонечками, основний елемент листочок. Іграшка розмальовується без попереднього контурного нанесення, від руки, вільними рухами. Так і малювали майстри колись і цієї традиції я дотримуюсь. Польща має набагато більше матеріалів, ніж ми. Вона набагато більше має старої іграшки в колекціях, особливо в Кракові. Люди з Яворівщини їздили у Польщу з забавками. Продавали їх там.

Відомо з тих матеріалів, які записані дослідниками, що у XVII столітті вже існував забавкарський промисел. Відомо, що іграшку спочатку не розмальовували. Її почали розмальовувати десь на початку ХХ століття. Використовували натуральні фарбники, потім анілінові фарби, а зараз є чудові акрилові фарби. Єдине, що можна сказати, що яворівська іграшка ‒ дійсно унікальне явище в українській культурі, яке слід досліджувати.

‒ До речі, Польща може претендувати на такі бренди як «Яворівська забавка», «Яворівський пиріг», «Глинянський килим», тобто внесення цих традицій, як польських, до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО?

‒ У Польщі роблять подібні дерев’яні іграшки, але вона не має, такої тяглості традиції, як у нас. Ці роботи простіші, інших кольорів. Виробництво іграшок у Лежайську (Польща) бере свій початок від яворівського промислу. Один майстер виїхав з Яворівщини до Польщі і в Лежайську заснував дуже маленький осередок, де робили яворівську іграшку. Є жовта пташка у поляків, у них є тепер свої брендові дерев’яні забавки. Лежайськ може претендувати на бренд дерев’яної забавки, тому що вони краще зберігають традиції, навіть тих людей, які до них колись приїхали. А ми того не робимо. Якщо ми не створимо культурний центр, з музеєм, майстернею, де будуть зібрані старі іграшки, нові, які зараз робляться, то, звісно, що Польщі може претендувати на бренд «Яворівської іграшки».

– А звідки у вас з’явилося бажання зайнятися забавкарством?

– Можливо, тому що я з Івано-Франкового на Яворівщині. Тут багато майстрів, а це різьбярі, столярі. Тут люди люблять творити різні речі з дерева. Я в тому середовищі росла. Це місцевість оточена лісами. Я завжди тяжіла до дерева. Пригадую, як побачила першу виставку яворівської іграшки, яку організували майстри з училища.

– Яворівська забавка в деяких родинах передається з покоління в покоління. Це вже є колекційна річ, витвір мистецтва. Ця яскрава забавка прикрашає вже інтер’єри. Хоча ніяк не може, звісно, конкурувати з сучасним світом забавок. Та й чи треба, коли яворівська забавка – це мистецтво і культура?

– Все залежить від батьків, як вони вчать дитину, як прививають любов до української культури, мистецтва. А це слід робити з дитинства. Я бачу на ярмарках, що діти тягнуться до іграшки, але є батьки, які кажуть, що вони вже завеликі до тієї забавки. Сім’я має формувати світогляд дитини, ставлення до рідної традиції, культури. Цю яворівську забавку можна передавати своїм дітям, від покоління до покоління. Дитина хапає деркач, крутить ним, шум їй подобається. Батьки ж роблять зауваження, що вдома цим бавитись не можна, бо то голосно.

Наші забавки-пташки тріпають крильцями, є возики, меблі для ляльок, коники, тарахкальця, калатали, свищики, сопілки, танцюристи, тарадайки. Тому можна знайти дитині ту іграшку, яка їй сподобається.

На жаль, обмаль сімей, які дійсно повертаються до яворівської іграшки, замовляють її, щоб це було домашньою колекцією. Але раніше взагалі не було моди на колекціонування забавок, а зараз вона з’являється. Єдине, що треба розширити трішки виробництво і тоді ця яворівська забавка ніколи не пропаде і завжди подобатиметься людям, буде її спомином про рідних їй людей. Нині є велика конкуренція на ринку іграшок, але традиційна яворівська забавка ‒ це пласт української культури.