Через інформаційну пасивність вітчизняного МЗС, “ритуальний” та ні до чого не зобов’язуючий візит очільника українського відомства Дмитра Кулеби до “Піднебесної” перетворився на справжній потік “зради” та розчарування.
Інсайди від “неназваних українських дипломатів” у західних ЗМІ та маніпулятивні заяви китайської сторони формують цю неприємну картину, вигідну Кремлю, а українська сторона не проявляє інформаційної ініціативи й робить неоднозначні заяви щодо можливості мирних перемовин з РФ. Це дезорганізує наших громадян й формує недоречні настрої під час війни.
З усіх боків лише погані новини (“відступаємо”, “зброї нема”, “грошей нема”, “світла нема” та ін.), а тут ще й влада ніяк не може “розродитися” нормальною інформаційною кампанією всередині країни, щоб проставити всі крапки над “і” і пояснити, що відбувається. Те, що наші посадовці та навіть главком Сирський комунікують до іноземної спільноти, але майже ігнорують адекватне роз’яснення державної позиції та вирішення проблем всередині своєї ж країни, дійсно варте обурення.
Але саме щодо мирного процесу ніяких авансів чи “зрад” зараз робити не варто. Російські, китайські та західні “скептичні” ЗМІ дуже грубо маніпулюють, тиражуючи тезу, що “Україна готова до перемовин з РФ”, натякаючи на “план Китаю”, який є лайт-версією “Плану Путіна”. Насправді ж Україна дійсно готова до перемовин, але не до тих, на які натякають китайці. Ми висуваємо умови, які не влаштовують РФ.
Адже Київ не каже про капітуляцію – себто, про “перемир’я” за російським планом. Наші дипломати мають цілком сформовану пропозицію, яка була сформульована вже неодноразово – повне звільнення окупованих територій. Дискусії з нашого боку йдуть лише про те, яким шляхом це буде відбуватися – військовим чи дипломатичним, – що для Кремля не є прийнятним в принципі. І тому всі (від китайців до, навіть, Бориса Джонсона) намагаються наші вимоги зменшити до тих, які кожен з таких інфлюенсерів вважає “реальними”, як завжди забуваючи про слабкості РФ та про переваги України.
Ключовий момент – зараз з КНР йде обговорення не самого перемир’я (яке неможливе, бо сторони не готові), а формату та того, хто буде про це домовлятися колись потім. Бо напряму Київ та Кремль говорити не будуть.
Простіше кажучи, зараз шукають посередника, який би всіх задовольнив. І кожен з посередників пропонує свою “платформу”, на якій ці потенційні перемовини колись можуть відбутися. У Трампа – своя, у Бориса Джонсона – своя, у китайців – своя. І ніхто не каже, коли ці гіпотетичні перемовини можуть відбутися: завтра, у листопаді або через 5 років. Адже це залежить не від бажання чи небажання, а від рівня “втоми” військ та країн.
Під “втомою” мається на увазі не стільки моральний фактор (який динамічно змінюється слідом за інформаційною картиною), скільки наявність людського та матеріального ресурсу для продовження війни. І він ще є в обох. Для України наприкінці поточного року на Заході повноцінно розгорнуть виробництво всього, що потрібно, та підготовлять перші людські резерви.
А РФ наприкінці року почне ще більш гостро відчувати спустошення радянських складів (але це не швидкий процес) – так, мотоциклістів-камікадзе там стане більше. Тобто, сторони зараз не готові ні до якого перемир’я, хоча РФ дуже цього б хотіла, адже, попри мінімальні територіальні здобуття, загальна динаміка не на її користь.
Важливо – не Київ через посередників (тих же китайців) все частіше каже про перемовини. Москва ж це робить. Особисто Путін постійно просить про мир, хоча й на своїх нереальних умовах, але факт – просить. Це однозначний прояв слабкості. Просто ще не тої “кондиції” слабкості, за якої з ним варто про щось домовлятися.
Кремлівський цар змушує бігти вперед на міни й кулемети своїх міньйонів, щоб створити гарну медійну картинку, залякати нас та змусити до перемовин саме зараз, коли росіянам ще є чим воювати, а українцям, навпаки, поки що немає чим – але вже на підході. Нестача матеріальних засобів вже в рази менша, ніж було ще три місяці тому.
Всі постійно пишуть про те, що ЗСУ звідкись відступило, що снаряди та зброя в достатній кількості не надходять на фронт, і т. д. Але мало хто дивиться глибше заголовків – у суть процесу. Який той же Сирський невпевнено зачепив у останньому інтерв’ю. Процес цей простий – Україна накопичує ресурси. Навіть ціною постійних, але незначних територіальних втрат. У той час, як Кремль свій ресурс спалює, поспішаючи до американських виборів, які там вважають своїм єдиним порятунком (радянські запаси зброї, нагадую, вичерпуються).
Головне питання, яке повинно всіх турбувати, це не “ритуальні” перемовини Кулеби з Ван Ї, які ні до чого не зобов’язують, а те, навіщо нам стільки ресурсу, і чому ми готові відступати, задля його накопичення?
Версії дві. Або задля того, щоб в разі “вибриків” Трампа після виборів у США на довше отриману допомогу розтягнути. Або – задля якихось контрнаступальних дій, тригером до яких буде отримання достатньої кількості озброєнь та потрібна “кондиція” виснаженості російських сил. Я ставлю на друге, адже наші партнери спеціально попіклувалися, щоб, як мінімум, до кінця 2025 року в нас був “заділ” у грошах та зброї.
Колись британці втратили чи не всю Північну Африку, відступаючи від військ Роммеля, доки в того не закінчилися снаряди, пальне та люди, а логістика не стала занадто слабкою. І тоді британці повернули все, що втратили, і навіть більше. Так великі війни й відбуваються – не “нахрапом” по-путінськи, а через планування на перспективу. Наш шанс на “нахрап” восени 2022 року наші партнери нам заблокували, не надавши все необхідне, тому залишається довгий шлях до перемоги.
І, зверніть увагу, чим більше в нас можливостей, тим більше різних посередників пропонують нам свої “послуги”. А так вже світ влаштований, що ми не можемо ігнорувати пропозиції від впливових країн та політиків і повинні з ними робити обмін думками – саме такий, як сьогодні відбувається у Китаї.
На завершення, ті ж китайці тиражують тезу, що “Україна підтримує позицію Китаю щодо Тайваню і надалі дотримуватиметься принципу “одного Китаю””. І одразу “посипалася” критика на Кулебу з боку української опозиції та просто ФБ-бульбашки. Але як можна критикувати за той же принцип, який є міжнародно прийнятим? Навіть США як “мантру” постійно повторюють про “єдиний Китай”.
Так, всі “ритуально” підтримують ідею єдиного Китаю. Просто ніхто не уточнює, хто цей “великий Китай” повинен об’єднати – легітимні нині материкові комуністи, чи все ще легітимні тайванські китайські демократи, які є, фактично, залишками тієї влади Китаю, яку комуністи вигнали з материка на острів у 1940-ві. Дійсно, Китай повинен бути єдиним. Але сперечатися про те, хто більш легітимний задля цього об’єднання, можна ще кілька сторічь.
Ми “ритуально” підтримали “єдиний Китай”, а китайці так само “ритуально” – мирні ініціативи. Хоча з точки зору геополітики вони якраз найменше зацікавлені у припинені російсько-української війни, адже КНР фактично отримує ресурси і гроші РФ у час, коли китайська економіка вже нависла над прірвою фінансової кризи. Доки ми у цьому китайському “мирному процесі”, китайці не будуть надавати повноцінну військову підтримку РФ, а більшого нам і не потрібно.
Ритуали пройдені. Можемо їхати до наступного претендента у посередники. Цікаво, хто ж буде наступним у черзі (чи не Трамп?). “Китайської зради” не сталося, хоча й здобутків немає. Дивіться не на слова та “гучні” заголовки, а на дії – ось там все найцікавіше. А ось владі навпаки слід звернути увагу на заголовки і свою інформаційну політику – бо з такими підходами далі буде лише гірше.