Анастасія Добаріна
Індіра Урусова – засновниця ініціативи «KRYLATI», покликання якої – будувати діалог між cходом та заходом країни і розвінчувати міфи про Донеччину. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії за її рідний Маріуполь точились бої. Дівчина прожила 22 дні в окупації.
Для проєкту Радіо Свобода «Ти як?» Індіра Урусова розказала про її життя в окупації, шлях на підконтрольну територію України, ідею виникнення та діяльність «KRYLATI».
Життя до повномасштабної війни
Своє життя Інді – так її називають знайомі і друзі – може описати як шлях, сповнений невизначеності. Дівчина вступила до київського ВНЗ, але з приходом пандемії, у часи карантину, перейшла на дистанційний формат, який і продовжувався до початку війни. Тому Індіра навчалася з дому. Студентка не уявляла свого майбутнього у Маріуполі. Рідне місто для Індіри – це більше про родинний зв’язок, про маленькі сімейні ритуали.
«Я завжди знала, що не буду там нічого будувати – ніяких планів, ніяких бізнесів, ніякої своєї кар’єри. Я хотіла кудись поїхати. Точно не думала, що це буде Київ, бо страшенно не любила столицю. Я просто жила з думкою про те, що треба кудись поїхати, може, за кордон. Жити в інших країнах, щось будувати, створити івент-агенцію», – згадує Індіра свої плани в період відносного миру.
Війна для родини не була чимось незвичним. Лінія фронту з 2014 року простягнулася за 100 кілометрів від них. Постійні постріли, вибухи, навчання, – в якийсь момент усі просто звикли до війни. Та й у самому Маріуполі на початку війни на сході точилися бої.
Все було в моєму домі – та я мовчала
«Насправді мені зараз дуже соромно. Я приїхала навчатись у Київ, але жодного разу не казала про те, що в нас війна з 2014 року. Я не порушувала тему фронту, і взагалі це для мене був якийсь конфлікт, я сама настільки до цього звикла, не сприймала серйозно. Зараз, переосмислюючи всі моменти, я не можу звинувачувати тих людей, які сиділи в Києві та не знали, бо це все було в моєму домі – та я мовчала. Я була така сама. Цю тему не порушували навіть вдома. Були військові блокпости, які ми постійно проїжджали з Маріуполя, військові. Але до цього всі звикли», – зізнається Індіра.
Життя в окупації
24 лютого Інді прокинулася від того, що вся хата трусилася, а телефон розривався від повідомлень друзів з різних куточків країни. Перший час, згадує, у місті ще відносно було життя, попри звуки вибухів і пострілів. До 1 березня родина навіть продовжувала інколи кавувати в закладах міста. А тим часом – готували підвал, давали дах військовим. Та незабаром у місті зникли газ, вода і світло. А з ними – і зв’язок. Коли в місті розпочалися вуличні бої, сім’я перебралася у будинок бабусі в центрі міста – задля безпеки військові виселяли людей з околиць Маріуполя.
«Переселитися у будинок бабусі було правильним рішенням, бо тоді почалися влучання біля нашого будинку, приліт у кладовище, у поля, бої на вулицях біля нашої оселі. У будинку бабусі ми почали готувати їжу на вулиці, воду набирали у великі цистерни. І це була історія про щось спільне. Хтось колов дрова і ділився, хтось ходив по воду і набирав сусідам. Згуртованість».
Індіра згадує, як декілька разів її родина дивом змогла врятуватися. Дівчина з вітчимом намагалися зловити зв’язок в одному покинутому будинку, однак їм це не вдалося – і вони пішли додому. А вже за пів години у цей будинок влучили, і всі, хто там залишився – загинули. 16 березня російські військові вдарили по драмтеатру, тоді ж – у воєнний шпиталь, який був недалеко від помешкання бабусі. Вітчим тоді був якраз у тому медзакладі – щоб розпитати хоча б якісь новини в українських військових. Від влучання чоловік отримав контузію, але вижив. Після цього, 18 березня, родина вирішила виїжджати – на пошкодженій обстрілами автівці.
Шлях на вільну територію
Ми їхали по єдиному мосту, який залишився – ризикуючи розірватися на міні
«Лобове скло було вкрите павутинкою тріщин, передні пасажирські двері не закривалися добре, бо їх хвилею погнуло, та і сама машина трохи «косилась». Якщо був сильний вітер чи дощ, ми зупиняли машину, бо скло так ходило, що легко могло вивалитись просто до салону», – ділиться Індіра. «Ми їхали по єдиному мосту, який залишився – ризикуючи розірватися на міні. Під час окупації ми не виходили у місто, а тут було видно, як воно змінилося. А потім драмтеатр… Я не встигла усвідомити, як ми його проїхали. У якийсь момент у машині стало дуже спекотно. Повертаю голову – і бачу, як палає будинок, у який нещодавно влучили».
Родина прямувала до Бердянська. Кожні 5-10 кілометрів вони проходили новий блокпост російських військових із перевірками речей і вмісту телефонів. У місті на два тижні родина Урусових та родичі вітчима зняли будинок. Зі слів Індіри, ситуація досі була напружена, адже там також була окупація: війська, порожні магазини та аптеки. Люди виходили на мітинги. Люди з автоматами брали мітингувальників в коло. Сім’я вирішила, що їхати в Запоріжжя було занадто ризиковано.
Нас попереджали, мовляв, машину із закритими вікнами будуть розстрілювати
«Історії чули різні, – згадує дівчина, – нас попереджали їхати з опущеними вікнами, бо, мовляв, машину із закритими вікнами будуть розстрілювати. І такі машини ми бачили на шляху. Казали, що є селища під постійними обстрілами і ми просто помремо в них. Тому родина вирішила їхати за кордон».
Їхній шлях проходив через Крим і Росію. Родина чистила усі телефони, видаляли все, що тільки можна. Інді скидала друзям щось у месенджерах і видаляла у себе з переписки, аби, коли все мине, попросити скинути назад. Вона нічого не казала про свій шлях, бо не знала, що взагалі можна говорити, а що – секретно.
Знову блокпости, годинні перевірки чоловіків. Родина не хотіла показувати закордонні паспорти: боялися, що їх заберуть – і тоді вони втратять можливість виїхати з РФ. Показували тільки українські документи. Згодом їм вдалося виїхати до Грузії, а звідти – у Туреччину, Грецію і, зрештою, у Болгарію. У Болгарії родина знайшла роботу та залишалася до жовтня 2022-го, а потім повернулася в Україну – у Київ, де навчалась Індіра.
Зародження та діяльність «KRYLATI»
Ми вистоїмо, бо сонце встає над вільним Азовом
Ще у Болгарії дівчина хвилювалася через те, що не знала, як їй допомогти Україні. Одного дня Індіра намалювала малюнок із зображенням будинку з Маріуполя, який палав, позаду сонце і напис: «Ми вистоїмо, бо сонце встає над вільним Азовом».
Подруга Індіри – Ната із Торецька – побачила картинку на сторінці в Instagram дівчини. Вона запропонувала популяризувати тему Маріуполя, розповідати про Донеччину та Приазов’я.
Домовилися, що Ната відповідатиме за текст, Індіра – за малюнки. Хоча до того Інді ніколи в житті не малювала, зробила 10 дизайнів для листівок. Надрукували десь 50 штук, які продали у перші ж дні. Мистецький благодійний проєкт дівчата назвали «KRYLATI» з відсиланням до вірша Ліни Костенко. Та Індіра каже – для неї це про глибші речі, адже поруч завжди ходить непевність, як повернутися додому, і чи дім взагалі буде.
До війни дівчина хотіла поїхати жити та працювати за кордон. А тепер охоче подорожувала би іншими країнами, але виїздила б не на постійне проживання: «Я усе життя прожила біля моря, і зараз мені цього дуже не вистачає. Розумію, що тут я зараз можу щось робити, допомагати, я бачу доцільність свого проєкту, зборів, мітингів. Я бачу, що я потрібна тут. Не знаю, коли закінчиться війна і з яким результатом, тому поставила собі умовний дедлайн. Я буду робити це доти, доки… Якщо мій дім не повернуть у майбутньому, то буду жити у своє задоволення. Бо не буде потреби говорити про мій дім, якщо його не буде. Залишу це історикам. Якщо його повернуть, то це зовсім інша історія – й там доведеться багато працювати».
Проєкт запустили в Instagram, потім з різною продукцією (одягом, листівками, сумками) дівчата були на маркетах та ярмарках, розказували про себе на різних заходах. Листівки, шопери, худі, а що далі? Проєкт переріс це, і тепер дівчата сфокусувалися на освітніх заходах – про схід України, його історію і пам’ять – розказують про свої домівки через особисте: «Мені важливо розказати, як я це відчуваю, щоб дім не залишився просто міфом чи казкою», – уточнює Інді.
Але в цей же час є навчальні елементи, наприклад, воркшопи для молоді про ідеї реінтеграції регіонів. Також – лекції про мистецтво: про діячів культури зі сходу України, про яких мало відомо в інформаційному просторі.
Матеріали до наших лекцій ми готуємо у співпраці зі знайомими істориками, тож інформація перевірена
«Матеріали до наших лекцій ми готуємо у співпраці зі знайомими істориками, тож інформація перевірена. Ми не хочемо ширити брехню», – каже маріуполька.
Вхід на лекції безкоштовний або можна долучитися за донат на військовий збір. На самому заході теж реалізують продукцію, а виручені кошти, розповідає Індіра, спрямовують на потреби військових. Лекції відбуваються у Києві та на заході країни, але в планах розвінчувати міфи і серед українців на східних територіях: «Ми хочемо створити два хаби: на сході та на заході країни, на базі яких вестиметься діяльність проєкту. А ще в планах – робити студентські обміни, аби молоде покоління побачило дійсні реалії та зростало без радянських роз’єднувальних стереотипів».
Усі отримані кошти «KRYLATI», каже Інді, передають на потреби бійців Азову. Друг Індіри – азовець, пробув рік у полоні. «Перше повідомлення, яке я отримала від друга після обміну: «Мені ще звільняти твій дім». Якщо вони повертаються звідти з такою жагою, з таким бажанням, то чому я, як цивільна, маю сидіти, склавши руки?», – каже Індріра.
Підтримка фонду для дівчат – як вдячність за те, що хлопці з різних міст з перших днів стали на захист їхніх домівок.
