Дерев’яна будівля всередині розписана традиційними декоративними квітами. У Петриківці на Дніпропетровщині цими днями відкрили меморіальну церкву. Споруда заввишки з чотириповерховий будинок – це перший у селищі храм Православної церкви України (ПЦУ). Але примітна вона не тільки цим: гроші на зведення пожертвувала мати загиблого у війні з Росією бійця Костянтина Тезика.
Яким був військовий та чому вирішили збудувати в його пам’ять церкву? Про це рідні бійця розповіли Радіо Свобода.
Ірина Тезик вчителька музики з Петриківки, вона зараз живе за кордоном. Працює прибиральницею.
На храм, розповідає вона, віддала частину своїх статків, а також ті кошти, що отримала від держави як компенсацію за загибель сина.
Її Костянтин, «Котик» – як вона любила називати сина, був не єдиною дитиною в родині, але після смерті молодшої доньки став її єдиною надією, ділиться мати. Зростав, каже, розумним і допитливим, вивчився на програміста, працював в ІТ-сфері. З дитинства, говорить Ірина, її син захоплювався єдиноборствами, любив велоспорт і ніби готував себе до війни.
«Ма, я хочу піти добровольцем»
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, згадує мати, Костя зателефонував їй і поставив перед фактом: іде до військкомату.
«Телефонує і каже: «Ма, я хочу піти добровольцем, захищати, бо я не можу сидіти, просто чекати. Як ти на це дивишся?». І ще каже: «Ма, ні зборів нема ніяких, ніхто нічого не оголошує, піду сам». Так він потрапив до роти тероборони», – каже мати.
До військкомату 33-річний Костянтин пішов записуватися разом з дядьком Анатолієм Лисенком на другий день великої війни – 25 лютого. Чоловік розповідає, що мотивація у них з племінником була – однакова.
«Мені уже було 59 років, тобто я міг уже нікуди не йти. А Костя – той взагалі рвався на фронт. Він завжди був таким, вмотивованим, патріотичним. Працював в ІТ-фірмі, там були досить впливові люди, які могли його забронювати, але він не захотів. Спершу ми з ним разом служили в роті охорони, далі – Костянтин з кількома товаришами потрапив до бойової бригади», – говорить Анатолій Лисенко.
Позивний Кастет
Костянтин отримав псевдо «Кастет» і став гранатометником – служив у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка на Харківщині, брав участь у визволенні від окупації прикордонних сіл. Згодом, розповідають родичі, збулася військова мрія бійця – його відібрали на конкурсній основі до роти ударних безпілотників «Ахілес». Служив на Донеччині, під Бахмутом.
«Щодня ми з ним спілкувалися. Він мене попереджував: «Ма, я на завданні. Мені – не дзвонити, не писати, нічого». Кажу: «Котику», тоді як повертаєшся, давай мені знак». І він мені висилав якусь смішну мордочку, смайлик. І я знала: все в порядку», – каже мати.
Костянтин очікував на відпустку, щоб поїхати додому. Це мало бути в листопаді. 31 жовтня 2023 року загинув поблизу Кліщіївки під Бахмутом – під час нічного обстрілу армією РФ. Рідні кажуть: у бліндажі їх було шестеро бійців, вижив лише один. Серед загиблих, зокрема, був товариш Костянтина, теж доброволець Віталій Гноянченко з Обухова Київської області.
Мати згадує, що того страшного дня Костянтин вперше не вийшов на зв’язок в обумовлений час.
«А потім мені телефонує брат і каже: «Ір, ну дівчата там наводять уже лад у дворі». Я зразу зрозуміла, чому порядкують у дворі… Я все зрозуміла», – говорить Ірина.
Церква і мрії, що не збулися
Про побудову храму на честь полеглих воїнів у Петриківці мати замислилася ще в день, коли ховали сина. На відспівування, говорить, запросили священника, який був найближче, – з УПЦ (Московського патріархату). Інших храмів у селищі не було. Ще тоді один із близьких друзів сина, говорить Ірина, сказав їй: «А Костя не був би цим задоволений».
Пізніше, коли мати шукала можливості для вшанування пам’яті сина, прийшла ідея каплички, а потім – і церкви.
Втілення проєкту в життя, говорить Ірина, взяв на себе її брат з родиною та однодумцями. Кошторис перевищив півтора мільйона гривень, розповідає жінка. На церкву пішло й заощадження самого Костянтина, і зароблене нею за кордоном, і виплати «за сина».
«Ми вирішили, що ця церква буде на честь загиблих воїнів – вони на це заслуговують», – наголошує Ірина.
Оця церква й допомагає мені зараз жити
У новозбудованому храмі Рівноапостольного царя Костянтина в Петриківці вже правлять службу. У її найближчих планах, говорить мати, упорядкувати територію навколо храму та доповнити петриківськими розписами внутрішній простір церкви. А ще – створити Алею слави всім воїнам, землякам-петриківцям, які загинули на війні. На це жінка також планує витратити власні кошти.
«Оця церква й допомагає мені зараз жити. І люди. Мої друзі, брат, родина, підтримка один одного», – додає вона.
У Костянтина, з гіркотою згадує мати, залишилися несправджені мрії.
«Я казала: «Котику», як скінчиться війна, ми з тобою поїдемо подорожувати по Європі, ми ж ніде з тобою не були». То фінанси не дозволяли, то навчання, то робота. А він говорив: «Ма, яка Європа? Та я й України не знаю, я хочу по Україні – велосипедом поїздити, подивитися…» – розповіла мати.
