Колись мене зупинив на вулиці радник Ющенка і каже: “Пане Романе, Віктор Андрійович дуже хоче взяти вас радником”. Я кажу: “У жодному разі”. – “Та ну що ви, це платна посада”. – “Тим паче”
– Вітаю всіх на YouTube-каналах Дмитра Гордона. Я – Віктор Полторацький, актор і режисер. Сьогодні в мене в гостях неймовірний кінокласик Роман Гургенович Балаян. Романе Гургеновичу, по-перше, добрий день. Я безмежно щасливий, що ви знайшли час поспілкуватися, розповісти про ваше життя.
– Добридень.
– Ми з вами обговорили нюанс, що ми будемо сьогодні російською мовою. Ви зараз у Києві?
– Так.
– Ви від початку війни були в Києві?
– Ні, ми виїжджали на п’ять місяців у Францію до мого сина.
– Якщо про сина ви заговорили. Ви вже дідусь?
– Моєму онукові 24 роки.
– Ви вже прадідусь?
– Ну так, мені 83-й рік пішов.
– Ну, моїм батькам теж 83, але вони ще не прадідусі.
– Записуйтеся мені в сини.
– Ні, це я до того, як з образом дідуся ця мудрість… Коли приходить онук і ставить запитання, а ви як остаточна істина навчаєте його життя. Ви багато прожили, ви мудра людина. Ви ж народилися в Нагірному Карабасі?
– Так.
– Онук колись був там?
– Авжеж. Коли маленький був, його туди возили. А, ні! І років 10 тому теж возив.
– Такий ось дивний світ. Ваш багаторазовий співавтор сценаріїв Рустам Ібрагімбеков народився в Азербайджані.
– Так, у Баку.
– І помер буквально за два тижні після початку війни – 11 березня 2022 року.
– Так, він довго хворів.
– Ви з ним після початку війни встигли поговорити телефоном?
– Ми завжди зідзвонювалися, але ніколи про це не говорили. У нас немає цієї теми. Звісно, ми розуміємо, що я вважаю, що Карабах має бути у Вірменії, а Рустам, напевно, думав, що він має бути в Азербайджані. Ну і що? Ми так думаємо, Господи! Це нам не заважає спілкуватися і любити один одного.
– Як ви оцінюєте як мудрий дідусь те, що зараз відбувається у світі?
– Піпець!
– Чи є пояснення цій безглуздості? Знаєте, я переглянув учора “Бірюк”. У мене було враження, що це історія Ісуса Христа. Єдина людина, якій важливо те, що відбувається навколо… Мужикам-браконьєрам не важливо, боярам, які цей ліс продають, не важливо. І ще, крім усього, його у фіналі просто застрелюють як зайвий атрибут цього лісу. Абсолютний абсурд. Мегаактуально на сьогодні. Безглузда, абсурдна смерть… Адже він наприкінці стріляє, навіть не вкладаючи в це жодного ставлення…
– Стріляли не в нього – стріляли у птаха.
– Влучили просто в нього.
– Звісно.
– Так, я ж говорю. І він навіть не обернувся: влучив, не влучив. Вони поїхали удвох далі.
– Так, випадково. Це не в нього цілилися. Бо там злітає птах.
– Так, так, так. Ну, звісно, спочатку був великий план птаха.
– Там французькою, тому там це говорять.
– Ви виросли без батька, бо батько загинув на фронті.
– Так, я народився, коли батько вже був на фронті, ще до початку війни. І загинув у липні 1942-го. Я був найулюбленішою дитиною в селі, бо мій батько першим загинув. За мною всі доглядали, тягали по домівках, годували, пестили. Світ страждав, а мене пестили.
– Упевнений, що, якби вам запропонували вибір: батько або увага – ви однаково обрали б батька.
– Так, я до 17 років чомусь думав, що він живий. Мабуть, він був у полоні, чи що. Раптом він з’явиться? Було таке.
– У мене абсолютно аналогічна ситуація, тільки з моїм дідом, який 1941-го… У Києві створили два бронепоїзди “Літер А” і “Літер Б”, які курсували навколо й обороняли Київ. У вересні 1941 року їм сказали Київ здати, бронепоїзди підірвати. Він помер 27 вересня 1941 року. А, оскільки він був у народному ополченні, певна річ, бабуся не отримувала… Мама, точніше, моя не отримувала на нього жодного постачання, харчування. Тому що він безвісти зниклий. Тільки 1961 року дали медаль за оборону Києва посмертно, а наприкінці 1970-х лише його знайомий написав бабусі, що він справді бачив, як дід загинув. Тобто 40 років моя бабуся жила з надією, що він живий.
– Так, розумію.
– І те, що зараз відбувається… Мені цікаво, люди, які так захоплені сатанізмом, зачаровані вбивством, смертю, – у них що, не було ні дідусів, нікого? У нас завжди був тост: “Аби не було війни”. І я згадую, коли бабуся це вимовляла, ми жартували: “Ба, перестань! Яка війна? Кому це на думку спаде?” Тепер я розумію, що народжується покоління, яке страждатиме так само, як страждали наші бабусі. У мами ніколи не було тата, у мене ніколи не було дідів. Як це зупинити, Романе Гургеновичу?
– Ні, це повторювана ситуація. Ми не можемо передбачити. Коли почалося в Ізраїлі – я думаю, що це щось страшне очікується у світі.
– Замість того, щоб подивитися на Україну й зупинитися, відбувається ланцюгова реакція, як не дивно. Як кажуть, за лихим прикладом і сам лихим станеш. Цікаво, якби, наприклад, в Америці у прайм-тайм перед новинами вийшов Джек Ніколсон і сказав: “У мене ніколи не було батька – він загинув під час Другої світової. Зупиніть війну”. Потім вийшов би в Японії Такеші Кітано і сказав: “У мене ніколи не було батька. Зупиніть війну”. Вийшов би в Україні Роман Балаян: “У мене ніколи не було батька”.
– Не порівнюйте мене з геніями, будь ласка.
– Хвилинку! До геніїв ми ще дістанемося.
– Ні, не потрібно.
– Мені здається, що програма, яку я задумав, з умовною назвою “Культурний опір”… Я намагаюся в людей, які набагато глибше… Мені здається, ми надаємо цьому якесь надзначення. Знайти відповідь, рішення. Хоча б пояснити людям… Добре, ми не можемо зупинити війну, але хоча б достукатися до мозку безглуздого. Зачарування війною… Ви пам’ятаєте, хто вам сказав фразу: “Романе Гургеновичу, добрий день! Це я, Вова!” Не пам’ятаєте?
– Машков?
– Так, 25-річчя “Польотів уві сні та наяву”, Жовтневий палац. Я разом з Олегом Івановичем Янковським…
– Річ у тім, що фільм я зняв 1981-го, а здав 1982-го. Але у прокат він мав виходити, як завжди, за рік після здавання. Тому він з’явився в січні 1983-го у прокаті. Таке правило було.
– Я був тоді в Жовтневому палаці разом з Олегом Янковським, Микитою Михалковим, Олегом Меншиковим, Олександром Збруєвим, Олександром Абдуловим, виносив вам на сцену мішок із подарунками. Ви мене не знали, але я це робив… Віктор Миколайович Андрієнко вів цей концерт, наскільки я пам’ятаю.
– Так. Там іще був Сергій Соловйов і Паша Лебешев.
– Як це? У вас є пояснення? Не телефонував вам Володимир Машков, який сьогодні із Z-театром… Це ж перший театр, який Z повісив на фасад.
– Слава богу, не телефонував. Це підтверджує одне, крім усього іншого: не треба прагнути посади. Особливо на державній дотації. Ти підспівуєш тому, що робить держава, завжди. Колись мене зупинив на вулиці радник Віктора Андрійовича Ющенка і каже: “Пане Романе, Віктор Андрійович дуже хоче взяти вас радником”. Я кажу: “Ні, у жодному разі”. – “Та ну що ви, це платна посада”. Я кажу: “Тим паче”. – “А чого?” – “Ну, тому що це треба або підспівувати, або… Я до цього не готовий”. Мене не цікавить, хто президент країни. Я давно це говорю. Мене цікавить: хто в нього радники? Це видатні особи з культури, економіки чи це підспівувачі? За місяць-два вони однаково стають підспівувачами, бо там зарплата. Тому Кіссінджер був справжнім. Решта всі…
– Ще в радянські часи було таке прислів’я: “Зробіть мене начальником – негідником я стану сам”.
– Звісно.
– Мабуть, це про це?
– Ні… Для мене такого не існує. Я проти будь-якої посади. Коли режисер іде до парламенту, це мене взагалі вбиває. Я не розумію цього. Людина культури не має туди йти. Художник і держава завжди були у протиріччі.
– Напевно, як британська нижня палата завжди має бути опозицією. Осмисленою, у сенсі, не просто протиріччя.
– Держава однаково гнітить художника. Тому що в неї – свої закони, у художника – вільні закони. Не підпадають під лад. Хоча є ті, які оспівують лад. Ми ж не про це говоримо. Можуть сказати, що під час Ренесансу папа давав гроші Леонардо [да Вінчі]. Ну, то це інша річ.
– Але, з іншого боку, якщо такі люди не будуть поряд… Як на Сході рада старійшин. Мудреці, аксакали, які дають правителю поради. Хто ж тоді даватиме, якщо решта – підспівувачі? Якщо ви – я говорю не лише про вас – самоусуваєтеся від цього. З іншого боку, ми віддаємо владу сумнівним людям або людям, які не мають такого духовного авторитету. Як вийти із цієї ситуації?
– Так, це моя біда. Я самоусуваюся. Я ніколи не голосую.
Мій перший фільм був бездарним
– Ще рано, думав, підходити до питання спілки [кінематографістів України]. Ми з вами там були п’ятого числа.
– Я, знову ж таки, не голосував і у спілці за секретарів, тому що я добре ставлюся й до того, й до іншого. Тому я не міг когось із них викреслювати. Подумав, гаразд, нехай вирішують.
– І вас влаштувало те, що вирішили?
– У принципі, так. Узяли Іванова в секретарі. Я йому сказав: “Якщо тебе візьмуть у секретарі, роби те, що ти задумав”. Я завжди збоку критикую, збоку беру участь. Ніколи не підписую листів. Я говорю: “Давайте я окремо напишу?” Тому що я ніколи не згоден із текстом. Потрібно свою думку висловлювати.
– Як ви, людина, яка багато років у Національній спілці кінематографістів України… У чому взагалі її сенс? Я там лише рік. І на цих зборах у мене виникло дуже багато запитань. Узагалі, навіщо це потрібно?
– Ну, вона має захищати права і свободу кінематографістів. Але це було 20 років тому… Коли ми щось означали, думка Спілки кінематографістів, надіслана нагору, щось означала. А потім, коли прийшли ці нібито нові, це все втратило сенс. Просто залишилися порядні люди, які намагалися щось зробити, але нічого не виходило. Ми вже нікому не цікаві. Раніше шанували гучні прізвища. Коли був Мащенко, його думка мала значення, бо він зняв “Як гартувалася сталь”.
– “Народжені революцією”, звісно.
– Так. Льоня Биков, якого знали всі. До думки Льоні могли дослухатися, як не дивно. А ми що таке? Балаян-шмалаян… Наївно все. Але, якщо дві програми з’єднають, особливо те, що в Іванова щодо міжнародних зв’язків…
– У цьому сенсі мені його група дуже сподобалася…
– Може, щось і вийде.
– Вони інтегровані в міжнародні фестивалі, вони всі молоді.
– Треба це робити. Не має значення, виграли чи не виграли. У секретаріаті орієнтовно четверо осіб із команди Іванова. Друзі, працюйте.
– Коли я в 90-х роках працював на заводі, я був, звісно, членом профспілки. Коли в мене трапилася виробнича травма, то коштом профспілки 25% – я за три роки чотири рази їздив до санаторію.
– У Союзі, так. Ні, наша профспілка…
– Це спілка, але не профспілка. Хоча під час обговорення питання порушували. Лунало це як певна профспілка.
– Мабуть. Я не знаю, чому це досі не відбулося. Це ж колись ЦК КПРС утворив цю організацію. Щоб хтось стежив. Після встановлення суверенітету зник інтерес до нас.
– Тобто рівно навпаки. Поки був Союз, Спілка кінематографістів мала значення…
– Ну так, тому що вони нас створили, коли КПРС, вибачте, срана була. Вони ж контролювали, а ці ж не контролюють. Жахливо, що контролювати, але це було. Загалом у часи Радянського Союзу страждали лише творча інтелігенція та наукова. А селяни й робітники по тричі їли, їздили на курорти, отримували профспілкові путівки. Їх 70% завжди. І в будь-якій нації, як я вважаю, є 30% частини, яка творить, і 70%, які завжди задоволені, аби все було.
– Те, що зараз заведено говорити: телевізор переміг холодильник. Поговорімо про ваш головний фільм. Можливо, ви вважаєте інакше, але у сприйнятті глядача “Польоти уві сні та наяву” – безумовно, головний фільм Романа Балаяна.
– Я знаю. Вони більше люблять цей фільм. Я люблю “Поцілунок”, “Перше кохання” й останній фільм, який я зняв. Я його зняв для себе. Мене не цікавило, що скажуть глядачі. Але “Польоти” – це мій громадянський обов’язок. Я висловив усе, що хотів. Але так висловив, що причепитися було неможливо. У мене там немає поганих людей.
– З погляду соціального статусу, безумовно, герой Олега Янковського, ця зайва людина, Віктор Зілов вампіловський…
– Це Печорін. Це Печорін, безперечно.
– Ну, антисоціальний. Він же герой нашого часу.
– Ні, я говорю про інших персонажів.
– Інші лише страждають від нього – от і вся їхня місія.
– Так, це провокаційний образ. Так ми вважали з Мережком. Створити провокаційний образ, який збуджує людей довкола. І ті висловлюють, що хочуть. Та й він усе висловлює. І піди знай, хто з них гарний, хто з них поганий. Я вам скажу одну реакцію на фільм у Московському молодому клубі кінематографістів… Там злі хлопці й дівчата завжди були. Запросивши мене, не хотіли, щоб я покликав Мережка. Вони кажуть: “Він побутовик”. Я кажу: “Я без нього не прийду”. І ось Вітя отримує записки – я відповідаю. Усім подобається. А якась старенька, худа, зморшкувата, рветься взяти слово, а їй не дають, кричать на неї. Нарешті я говорю: “Слухайте, молодики, дякую, але дайте слово. Це неввічливо”. Вона бере слово й каже: “Товаришу Балаян, ви спочатку казали, що ваш герой позитивний”. – “Так”. – “Який же він позитивний? Я ж його впізнала! Це мій зять, який кинув мою доньку із двома дітьми. А ви кажете, що він позитивний?!”
– “Я ж його ненавиджу!”
– Ось у цьому ключі. На неї почали кричати, а мені сподобалося. Вона так побачила. “Кинув мою доньку із двома дітьми”.
– Насправді ж він як лакмусовий папірець, виявник людських якостей. Я нещодавно дивився чи читав, як у Голлівуді пишуть антигероя. Один із пунктів – це людина, яка всім каже правду. Наприклад, підходить жінка і запитує: “Я погладшала?” Гарна людина має сказати: “Ні-ні, ну що ти, люба! Тобі личить”. А він каже: “Так, ти товста!” І одразу: “Ах! Ти сволота! Як ти можеш мені правду казати?” Будь-яка людина, що каже правду, автоматично стає антигероєм.
– Ні, таємний зміст того, що я знімав, – це загальні болі інтелігенції про клубок у горлі, який не можна вимовляти. Про те, що треба на кухні лише базікати. Йому нудно. Він не може це витримати. Це не його клімат. Він – особистість, а решта – це просто населення. Вони з усім згодні… Адже в радянській владі особистості були нікому не потрібні. “Алло, заспокойся! Будь гайкою. Нема чого випендрюватися, випинатися!” А герой цей – так… Я Олегові Янковському кажу: “Старий, нічого не підкреслюй. Ти проти радянської влади, але ми цього не бачимо. Ти в умі… Очі мають бути десь завжди. Ти одне говориш, а очі про щось думають”. Загалом в Олега Янковського, у Ромі Шнайдер очі з якоюсь своєю біографією. Придивіться до Олега. Адже на великому плані він може нічого не робити, а всі думатимуть: “О боже, скільки думок!” Ромі Шнайдер, коли почала зніматися в серйозних ролях, сумувала, бо мужики її чомусь кидали. Вона така – у жодної актриси цього немає! Але Люся Гурченко може це робити на екрані.
– Робити, а не бути.
– І правдоподібно робити.
– Так, безумовно.
– Люся – це явище.
– Ви заговорили про явище. Ми, знову ж таки, назвали велику кількість імен. Але це імена з позаминулого покоління. А із сьогоднішнього покоління є такі люди? Хтось хоча б із потенціалом. Вам хтось цікавий із сучасників? Акторів, режисерів.
– Режисери є. Про акторів я не говоритиму, бо їх багато. Можна образити тих, кого я не знаю. Наріман Алієв, Антоніо Лукіч.
– Це режисери.
– Сухолиткий-Собчук. Є жінки. Я їхні прізвища не дуже пам’ятаю. Три-чотири. Це здібні люди. Важливо, який вони другий і третій фільми знімуть.
– Антоніо Лукіч уже зняв другий фільм.
– Другий мені менше сподобався, але як сценарій – мені сподобався. Коли подивився “Мої думки тихі”, я сказав: “Він наслідує всіх! Усіх режисерів світу!” Але це свідчить, що він може бути дуже талановитим. Тільки треба знайти свою тему.
– Може, я багато на себе беру, обговорюючи його, але мені здається, що перші роботи – ти хочеш максимально висловитися. У тебе стільки всередині накипіло, що передоз усіх своїх думок, пристрастей.
– Ну так. Перебір навіть.
– Авжеж.
– Моя дипломна робота – це наслідування Параджанова, Льоні Осики й усього поетичного кінематографа.
– Ваш перший фільм…
– А перший мій фільм був бездарним…
– “Ефект Ромашкіна” – я сьогодні почав дивитися його перед нашим інтерв’ю… Це ж зовсім інша людина! Назвімо так: це не ваше кіно.
– Це я зняв, бо в мене був борг 3500. 1972 рік. Але, прочитавши цей бездарний сценарій, я наступного дня прийшов до художнього керівника й розповідав, як придумав. “Як ви це вигадали?” Я придумав… Не говоритиму. Він каже: “Розкажи директору об’єднання”. Не називатиму прізвища. Я розповідаю йому. Він байдуже слухає. Тим паче я вмію розповідати руками, ногами. І каже: “Ромо, усе, що ти розповів, засунь собі в одне місце. У нас є сценарій затверджений. Зніматимеш?” Я розумію, що, якщо ні, 3500 зникли. “Так”, – сказав я. Продався.
– Є чутки… Вибачте, так.
– Ні, я все сказав на цю тему. Проте мене полюбили ці три жінки: керівниці “Екрану”, – попри “Ефект Ромашкіна”. Якби не вони, мені б “Каштанку” не дали знімати.
– А “Каштанку”, я чув, мав знімати Віктор Гресь. Ні?
– Ні. Коли Параджанова посадили, мене викликав директор студії: “Вас усунули від короткометражки, яку ви маєте зняти, і від заявки “Каштанка”. Я кажу: “А чому?” Він каже: “Так вирішило Держкіно, я не знаю”. За рік я дізнався, що Держкіно такого не говорило. Це було рішення директора студії. Викликали Бєлікова, Мішу – “усунути”. Але за нього пішли хлопці й дівчата, відстояли. За мене ніхто не пішов. А потім допоміг новий заступник, по-моєму. Сиволап. Він був на показі моєї дипломної роботи, коли приїхали Лариса Шепітько, Дьомін Вітя. Їм дуже сподобалося. Він вирішив: якщо їм подобається, отже, я гарний. Він каже: “У вас є думки?” Я кажу: “Так, “Каштанка”. Але мені кажуть, що Держкіно сказало “ні”. Він каже: “У нас такого не було”. І він посприяв тому, щоб мені дозволили. Але, поки мені не давали, звернулися до Віті Греся. Мовляв, Ромі однаково не дадуть. І він почав думати про це.
Я акторів змушую робити, як я хочу. Як змусити? У мене є теорія: якщо бачиш, що актор надто талановитий, талановитіший за тебе, ти маєш його переконати, що ти набагато розумніший; а якщо він тільки розумник, ти мусиш йому довести, що ти талановитий
– Прозвучало ім’я Сергія Параджанова. Поясніть людям необізнаним, чому Параджанов – геній.
– Тому що він не жив на землі, він літав. Низькувато, але літав. Це була людина абсолютної свободи, до неприємності навіть. Це було стихійне явище. Мені Наумов розповідав…
– Алов і Наумов, які парою зняли “Тегеран 43”.
– “Ромо”, – каже… А він іще у ВДІК, ні хріна ще не зняв – кричав, що він геній.
– Усе-таки самопіар – чудова штука. Працює.
– Так, так, так. Приступаючи до “Тіней”, він увесь час усім говорив: “Я зніматиму геніальний фільм, я дістав свою тему нарешті”. Але він був найбільш товариський геній. Я знав Тарковського добре. І він до мене гарно ставився. Але Андрій був людиною в собі. Змусити Андрія сміятися було дуже важко. Але я змушував його сміятися під час приготування шашлику. Річ не в цьому. А Сергій – відкритий. У нього був один дефект. Він міг під час скупчення народу в себе вдома говорити, що комуністи – фашисти. І дехто йшов, бо вони розуміли, що, напевно, є відео в цієї людини вдома. Усе-таки за ним стежать.
– Якщо він такі речі…
– А йому було байдуже. Він вважав, що його ніхто не чіпатиме ніколи. Його за місяць одна людина попередила: “Сергію, вас посадять”. – “Мене?” Він не повірив. За місяць посадили. У Марти Дзюби, дружини Івана Дзюби, є книжка про Параджанова. Тут і Марта, й Іван розповідають про Параджанова. Я багато прочитав, які листи КДБ складав. Матінко рідна! І не лише про нього. Про студію Довженка. З глузду можна з’їхати!
– Слухайте, студія Довженка, 70-ті роки. Ваш співавтор сценарію Іван Миколайчук.
– Я розповім, як це сталося. Я написав сторінок 30 сценарію… Синопсис розгорнутий. І шукав сценариста. По-перше, хто знає ліс, бо я не знав лісу. Ну і, по-друге, фігуру, яка допоможе затвердити сценарій. Тому що я до цього написав чотири сценарії телеграфним текстом – і всі не затвердили. Тому що не та тема, не та ця тощо. Я йду студією. Третій поверх, сидить Іван Миколайчук. “О, привіт! Слухай, ти можеш мені порадити?..” – і я йому розповідаю все, що я написав. І кажу: “Тільки мені потрібна людина, яка знає ліс”. Він каже: “Ромо, я 12 років працював лісником”. Іван завжди прибріхував чудово. “Ну, щось розкажи”, – кажу. – “Ну, будь ласка. Іде лісник лісом, Ромо, і раптом помічає рій синиць над одним місцем. Він підходить під це місце, а там лежить дерево звалене. І він знімає гнилий корч, а там купа черв’яків. Він відходить, а вони кидаються на це й починають жерти”. Я йому сказав: “Ти мій співавтор”. Ми усамітнилися на дачі нашого друга на три дні й написали сценарій.
– За три дні?
– Ні, він уже був.
– Дописали.
– Із запискою. До того ж дуже дивно ми писали. Я йому кажу: “Що ти так пишеш? Що це?” “Когда он вышел во двор, птицы это, на небе было это…” Нормально треба”. – “Ти мені розказуєш, як російською писати?” – каже він. Я кажу: “А ти мені кажеш російською писати?” Ось такий. Ні, Іван – це геній. Я мало скористався тим, що він вигадав, у “Бірюку”. Не виходило.
– Трохи повернемося до “Польотів”. Є історія, що ви посварилися з Віктором Мережком, бо фінал був іншим: герой гинув. Так чи не так?
– Ні, це неправда. Коли ми зв’язалися з Мережком, він приїхав на три дні в Київ. Ми в готелі студії Довженка складали це. Я своє розповідав, він своє. Він поїхав, надіслав сценарій, де написав про якогось лайнюка, шахрая. Негативний типаж. Тим паче, що в нас головна роль – мав бути Микита Михалков. Ну зрозуміло, що негативний. Але мені дуже не сподобалося.
– Вибачте, дуже смішно сказали. Мав бути Микита Михалков – зрозуміло, що негативний. Це, знаєте, як очевидне, яке сьогодні стало зрозумілим.
– У Микити обличчя персонажа, який грає негативні ролі. Ну, коротше, я не захотів знімати. Дружина переживала, що грошей удома немає. Шість років не знімаю. Вітя знав, що мені не сподобався. А на студії сценарій усім подобався. Усім-усім редакторам. Не подобався мені й Кості Єршову, покійному моєму товаришу. “Ромо, ти зовсім інше розповідав”. Але йшлося про інтонацію іншу. Я випадково ввечері в телевізорі чорно-білому побачив уривок із фільму “Ми, що нижче підписалися”. У купе Яковлєв і хтось іще.
– Куравльов.
– Янковський ріже лимон. Іноді щось говорить. В мене було враження, що він і з ними, і не з ними. Ось мій герой! Я дружині говорю: “Слухай, це гарний артист?” – “Ти що? Чудовий!” Я телефоную Мережку: “Ти знаєш такого?” – “А-а-а, ну все, беремо”. А чому він зрадів? Тому що він після “Рідні” посварився з Михалковим. Я зустрівся з Олегом, у Москву приїхав. Він дав йому почитати сценарій. Дуже йому сподобався сценарій, який мені не подобався. Він каже: “Заради бога, вибачте, я вас не знаю. Я не дуже симпатично ставлюся до студії Довженка. Просто я вас не знаю. Але хтось каже, що ви зняли фільм “Бірюк” чудовий. Але просто в мене якесь побоювання”. Розумію, що хлопець відмовляється, а мені дуже хочеться взяти його. Я маю таку харизму. Я вмію вмовити будь-кого. Навіть члена ЦК КПРС. “Олеже, якщо ви погодитеся зіграти цю роль у цьому фільмі, ви на будь-якому фестивалі здобудете головний приз за чоловічу роль. Але це буде не ваш приз – він буде мій”. Він каже: “А чому він ваш?” – “Тому що ви гратимете мене”. Це ж треба, інтуїція Олега. Він простягнув руку й каже: “Гаразд, знімаємося”.
Люся Гурченко. Не хотів я її знімати. Це Мережко дав їй сценарій, і вона прийшла до мене в готель “Мосфільму”. Сіла на ліжко – і почала грати у своєму стилі цю роль. А я бачу зовсім іншу роль. Але вона Люся Гурченко, бляха-муха! А я хто такий? Коли вона закінчила, я кажу: “Люсю, це геніально. Чесно кажучи, я так не бачу цієї ролі. Але це не має значення. Це просто приголомшливо! Але якби я знімав цей фільм у Франції, я б запросив на цю роль Анну Каріну”. Вона каже: “Зрозуміла. Сидітиму в кадрі й мовчатиму”. І вона погодилася зніматися. Це треба вміти. Я акторів змушую робити, як я хочу. Як змусити? У мене є теорія. Якщо ти бачиш, що актор надто талановитий, талановитіший за тебе, – ти маєш його переконати, що ти набагато розумніший, – тому слухайся. А якщо бачиш, що він тільки розумниця прямо, ти маєш йому довести за секунду, що ти талановитий. “Давай, уперед, хлопче, працюй!” Я пам’ятаю, коли в “Поцілунок” я взяв Абдулова за рекомендацією Олега, до речі. Він постійно щось пропонував, але не в стилі фільму, який я бачу. І на третій день до нього підійшов Олег і сказав: “Пацан, роби те, що тобі кажуть”. Це погано, мабуть, що вони всі грають те, як я хочу. Але це так.
– Ну то це ж ваш задум. Я завжди так кажу: “Ну то це ж я придумав!”
– Не завжди, не завжди. Ні, інші дають волю акторові. Розповідають про роль три години. Те, що він має сказати, я промовляю за пів хвилини – ще й очима показую.
– Те, що називають “режисер показу”?
– Так, я режисер показу. Я знімаю телеверсію “Анфіса” театру “Современник”. І Нейолова ніяк не скаже так, як хочу. Я говорю: “Ну напевно, знову не зняли”. Вона каже: “Підійдіть сюди. Можете показати?” Вона знала, що я режисер показу. Я їй показав – і вона одразу зробила. Вони жили ідеєю. Вони можуть будь-кого зіграти. Показав – і зіграли.
– Потрібно лише повірити просто режисерові?
– Мене актори всі любили. Цей гріх у них був.
– Чому не передаєте наступному поколінню знання? Я кажу про викладання.
– Мене кликали в Карпенка-Карого на режисерський факультет. Уже давно. Але я не погоджувався. Я сказав: “Можу акторський вести”. Колись я хотів вищі акторські курси, де я б переінакшував професіоналів…
– Підвищення кваліфікації. До вас приходять професійні актори?
– Так! Навіть розповідав сутки-мутки. Наприклад, Олег Меньшиков. Дуже гарний артист. І тоді був гарним артистом. Я вигадав, що в театрі даю монологи Шекспіра, у якому героя зрадила дружина. Олегу дав: “Прочитай”. Він розумний хлопець, знає, що це таке, може навіть сказати. Але я – в театрі, він – на сцені. Дві камери збоку й камера на мене. Я сиджу в залі. Це 20-хвилинка мала бути. І він починає – чудово! А я кажу: “От ти зробив, що він ревнує. А дивись, я тобі скажу. Слухай, ти, фраєре! Ти хоч розумієш, кого ти?.. Ну так. Тобто про свою дружину”. – “Ромо, тут сенс інший”. – “Ну спробуй”. І він пробує. “А, так, так краще”. Я вигадав 12 варіантів ставлення одного тексту. І мав уже Микита дістати камеру-шмамеру… Я йому розповідаю. Він каже: “Ромо, ну ти зіпсуєш йому біографію. Подумають, що він дурень, що не може утвердитися в одній”. Я кажу: “Ну добре, як хочете”. Тому, якщо ти граєш… Є оперні артисти, які приходять у гості й співають, начебто вони в оперному театрі? “Та ти що, з глузду з’їхав?” Або ось діти у першому ряду сидять – ти маєш по-іншому говорити. Немає значення, що ти граєш. Інша інтонація. Інший метод довіри до глядача. Цього в нас не викладають. Але я, можливо, не всіх знаю, але мій метод відрізнявся б…
– Що треба, Романе Гургеновичу, щоб зробити цю школу, академію?
– Ну, не погодилися. Я нагору запропонував. Навіть дружина Кучми погодилася. Але далі не пішло. Очевидно, актори великі не захотіли.
Після приходу Горбачова Льошка Герман каже: “Ромко, я не знаю, про що тепер знімати. Ми знімали про кулаки в кишені, а зараз про що? Про кохання, чи що?”
– Ви сказали, що фільм “Ми є, ми поряд”, ваш на сьогодні останній, ви зробили для себе. Чому?
– Так. Коли я кажу “для себе”, я не думав про глядача. Фільм “Поцілунок” після “Польотів”. Так багато почали про ці “Польоти”, ніби в мене не було “Бірюка”, який представляв СРСР на Берлінському фестивалі. Я образився – й уткнувся в Чехова. А я завжди обираю короткі оповідання. Одразу зателефонував у Москву цим дамам, вони сказали: “Давай”. Я зняв його для себе, не думаючи, що скаже глядач. І цей фільм сподобався всім, чию думку я цінував, до речі. Навіть Марчелло Мастроянні… Йому показали “Польоти уві сні та наяву” й “Поцілунок”, бо я мав знімати з ним у головній ролі італійський фільм “Я назву себе Гантенбайн” за Максом Фрішем. Прийшов Марчелло – і каже через перекладача: “Ромо, зніми мене в такому фільмі, як “Поцілунок”. Він там, як муха, ходить у костюмі. “А тобі що, не сподобався “Польоти”?” – “Ні, дуже сподобався, але я такі ролі грав уже”. Льоша Герман говорив: “Ромо, Олег у тебе, як муха”. А решта глядачів вважала: “Олег нічого не робить…” А “Перше кохання” сподобався тільки Дуні Смирновій. “Школа злослів’я”. Зараз режисерка велика.
– Звичайно. Дочка Андрія Смирнова.
– Мого друга, так. І, як не дивно, дуже сподобався Кірі Муратовій. “Вам сподобався?” – “Так”. – “Я не очікував. А чого?” Каже: “Бо там немає жодної поступки глядачеві”. Добре, що поряд не стояли глядачі.
– Я якраз учора ввечері розмовляв з Олександром Муратовим. Він завжди згадує свою дружину, але не дуже її хвалить. З іншого боку, загальновизнана.
– Вони одне одного давно не хвалять. Кіра взагалі не хотіла слухати про нього. Але добре, Кіро… Я і Кіру змушував сміятися. Звичайно, ти геніальний, але ж ми просто сидимо як люди. Якщо я Андрія Тарковського змушував сміятися… Що ти? Ну, геній! Гаразд, хлопці. Але за столом – до чого тут “геній” чи “не геній”? Ми компанія. Я головний, я роблю шашлик, а ти просто його їсти.
– Дивовижно. Ваші фільми, я сказав би, більш мінорного змісту.
– Ні, я в зграї не такий, як у фільмах. А суспільно – так, я інший.
– Бо саме таємниця ваша і виходить на мільйони глядачів. У компанії 10, а фільми дивляться десятки мільйонів.
– Та ні, це все казки про мільйони. Критики, та й ви зараз… Коли пишуть, що “Польоти” зібрали 6 млн…
– Ну, так і сказано.
– Це мінімум. “Польоти” крутили на околицях. У той час фільми збирали по 30–70 млн. Про що ви кажете?
– У клубах без квитків, де не контролювали глядачів.
– Так. Вони просто не знають, як було тоді. Так, дехто їздив із Москви на околицю, щоб подивитися. У мене є дивовижна історія. Марсель Мартен – був такий президент гільдії кінокритиків Європи. Я не знаю, він живий чи ні. Француз. 1986 року у Венеції, коли фільм “Талісман” був у конкурсі, на третій день підходить до мене перекладачка Ізабелла й каже: “Романе, з тобою хоче познайомитися Марсель Мартен”. – “А хто це?” – “Ти що?” – “А що він хоче?” – “Я не знаю”. Підходить підстаркуватий чоловік, який погано, але розмовляє російською. Комуніст, мабуть. “Я хочу попросити у вас вибачення”, – каже. А я його взагалі вперше бачу. “А що таке?” – “Я дуже дружу з Філіпом Єрмашем”. Це був міністр кіно СРСР. “Коли я приїжджаю в Москву, я живу в нього на дачі. Коли він приїжджає в Париж, він живе в мене”. – “А чому ви це розповідаєте?” – “Зараз я скажу. Я приїхав у середині 1982 року в Москву. І мені друзі-критики кажуть: “Подивися фільм “Польоти уві сні та наяву”. Тим паче, що я трішки знаю російську, розумію фільми. Я поїхав на “Спартаківську” дивитися фільм. Мені дуже сподобався ваш фільм. Я ввечері кажу моєму другу Єрмашу: “Філіпе, є картина для Каннського фестивалю. Я не знаю, що там трапиться, але те, що буде головний приз за чоловічу роль, – я тобі обіцяю”. А мій друг, подивившись на мене, каже: “Марселю, я не хотів би цього”. Я винен перед вами, я не взяв фільм”. Він дивиться на мене, як я поставлюся до цього. Я кажу: “Дайте руку”. Він дав. Я кажу: “Я через друга вчинив би так само”. Він мене обійняв і почав цілувати. Я б дійсно через друга теж так вчинив. Вони друзі великі. Картину не відправляли на фестиваль, але продавали на повну силу. Ось така історія.
– І, звичайно, вам за це нічого не було. Бо ж у нас не було поняття роялті.
– Так, звичайно. Я завжди переробляв сценарії, але не завжди ставив у титри. У “Польоти” не ставив і в “Талісман” не ставив. Ці екранізації я сам і вигадував, а сучасні – так, я не ставив себе. Іноді ставив. Той самий Ібрагімбеков – ми, починаючи з “Філера”, уже почали разом писати.
– Хоча основа сценарію була його?
– Ні. “Філер” – основа сценарію моя. Але я доручив Рустаму. Він каже: “Знаєш, там було про хорошу людину, яка працювала у КДБ з 1916 року”.
– Царська охранка, як це називали.
– Його звільнили, так. І грошей немає. Дитина хвора. І він випадково побачив афішу, де когось шукають. Він якраз бачив цю людину й почав переслідувати її. Але Рустам придумав: “Зробімо так. Це інтелігентна людина, яка пішла з викладання за те, що його друзів посадили, вигнали з академії, як Чехов, Горький”. І він вигадав, що це страждання інтелігента, а не шпика… У “Талісмані” було про людину, яка вбила за зраду дружини. Але я, з’їздивши в Болдіно, телефоную Рустаму й кажу: “Рустаме, я придумав. У сценарії має бути згадка історії Дантеса й Пушкіна”. І ми переробили сценарій.
– Щоб були прямі алюзії.
– Ну так. Була така кавказька історія. Добре, як завжди, Рустам пише. А я вирішив: “Ні, це Дантес і Пушкін”. Серед критиків цей фільм більше їм подобається. Вони вважають, що це кіно, а “Польоти” – це фільм.
– Більша частина нашої розмови про фільмографію пов’язана з колишньою країною. Ви розділяєте період до 1991 року кінематографічний і період після? І наскільки сильно це відрізняється у вашому внутрішньому сприйнятті?
– Я вам скажу думку Льоші Германа. Після приходу Горбачова Льошка каже: “Ромко, я не знаю, про що знімати. Ми знімали про кулаки в кишені, а зараз про що? Про кохання, чи що?”
– Дивно. Дуля в кишені краще для творчості. А коли тобі надають можливість повного висловлювання…
– У будь-якій недемократичній країні митці завжди на супроматі могли вигадати чудові речі.
– Дивно. 70-ті роки вважають часом застою, але якщо брати кінематографію, то, напевно, найзначніші фільми були створені в період із 1965-го до 1985 року. За ці 20 років, якщо ми назвемо будь-який великий фільм… Усі фільми Тарковського – це період. Усі фільми Леоніда Бикова…
– На жаль, до 1991-го фільми були цікавішими. Не за змістом, а за рівнем режисури.
– Чому?
– На супроматі тому що робили.
– Чи через худради? Тому що багато думок, які…
– Ні, ну це були… Подивіться, скільки фільмів заборонили, посадили на полицю. А ті, що проходили, дехто проморгував. Проморгали просто. Моя картина вийшла тільки завдяки тому, що Єрмаш хоче Олененка, нашого міністра, замість Павленка взяти в Москву, а Павленко цією картиною хотів помститися Олененку. Інакше картина теж лягла б на полицю. Не моє досягнення, що вона вийшла. У тій картині, що ви кажете, – “День народження” – Михалков казав: “Дивно, що вона вийшла”. Але він не знав цієї історії, а я знав і був вдячний Олененку. Але за рік Єрмаш пише статтю в “Мистецтво кіно”, де називає картину майже антирадянською. Зробивши добро Олененку, видавши картину… Ну, ось такі люди були, така влада була…
– Просто грали долями людей…
– Я все зробив, щоб мої діти не цікавилися кінематографом, як вони хотіли. Тому що для мене це ланцюг принижень. “Викинь те… Це не треба…” Ви хто такі? Ви що? Чотири сценарії не затвердити в Києві, два сценарії в Єревані… “Про що ви написали?” Та хто ви такі?!
– Сприймаєтеся ви як якийсь улюбленець долі, а тут, виявляється, стільки незатверджених історій, про які ми не знаємо.
– Ну звичайно. Про що ви говорите? У мене був чудовий задум про Шевченка, про те, як він сидів.
– Який це рік?
– 1979-й.
– Його тут не погодили чи в Москві?
– Ні, тут. Я звернувся до Івана, щоб співавтором. “Ні, зі мною не треба. Ти ж знаєш, яке до мене ставлення. Візьми”, – я не називатиму, – “знаменитого поета”. Тому сподобалося. І він сказав: “Я завтра йду до секретаря з ідеології. Тому що це питання треба нагорі сказати”. І зник на три дні. Випадково я зустрів його біля музею Леніна. Кажу: “Слухай, а чого ти не телефонуєш?” – “Ой, ти знаєш, Романе, я не можу зателефонувати, бо він сказав: “А чому це має робити вірменин?” Пізніше я дізнався, що ніхто йому цього не говорив – він сам вирішив. Він терпіти не міг Параджанова, вважав, що це Іллєнко зняв.
– Є чутка, що у вас нібито був конфлікт із Юрієм Іллєнком, бо…
– Не будемо про це. Я дуже добре ставлюся до його дружини й дітей. Не треба. Він любив це казати. Я – ні.
– Добре, Романе Гургеновичу.
– Не треба, ні. Через дітей і через дружину я не можу про це говорити.
– Я розумію.
– Я щойно не назвав поета… Ну навіщо?
– Ви, по-моєму, дуже його проінтонували впізнавано, якщо я про того поета подумав…
– Так.
– А ви сказали, що Іван Миколайчук сказав: “Ти ж знаєш, яке до мене ставлення”. Я не знаю…
– Івана вважали націоналістом, хоча він жодного стосунку до цього не мав.
– Це після “Тіней” його так почали сприймати?
– Ні, трохи згодом навіть. На початку 70-х, здається, чи в середині.
Я зневажаю все, чим Михалков зараз зайнятий, і дуже жалію його. Дуже. Але спілкуватися не хочу
– Може, воно так почасти й було. Тому що я якось був у Будинку кіно з Катею Степанковою, і вона каже: “За цим столом сидів Іван Миколайчук, тато мій Кость Степанков і Богдан Сильвестрович Ступка, і вони були, як кажуть, національною опозицією. Тобто любили говорити про ці теми”. Це ж Радянський Союз?
– Так. Я ніколи не чув від Івана на цю тему взагалі. Я дуже любив Івана. Любив і любитиму. Я був єдиною людиною, яку він підпускав до себе, коли хворів. Жаль, немає Марічки, щоб вона це підтвердила. Знаєте, його талант від землі, не від здобутих знань. Ось у чому проблема. Усе, що він вигадує, це від землі йде. Ось звідти зростає.
– Те, що заведено називати “самородок”?
– Так. У мене – від набутих знань, мабуть… Те, що я навіть вам розповів… Ліс… Він не був ніколи лісником. Який це дурень вигадав? Не дурень, звісно (сміється)… Виявляється, він хотів грати бірюка й приховував від мене, соромився. До речі, нещодавно помер Голубович. Він став колаборантом. Але то інша історія.
– До речі, після початку війни ви з ним не зідзвонювалися?
– Ні, я телефонував йому. Кажу: “Мішо, у тебе є проблеми якісь?” – “Так, Ромо. Я нев’їзний у Київ”. Я обурювався, але потім з’ясувалося, що він, словом, за Росію.
– Багато друзів із цього часу втратили? Упродовж останніх восьми років, із 2014-го.
– У Москві це Михалков і Машков.
– Були спроби поговорити? Чи просто ігнорування?
– Ні, я просто не телефоную.
– Ну, так і вони ж вам не телефонують.
– Мені Міша не телефонує, бо він читає іноді… Хтось мене запитує – я мушу говорити про нього. А Машков узагалі не телефонував. Є деякі вірмени-русофіли, з якими я не спілкуюся.
– Навіть після подій у Карабаху все одно русофіли?
– Напевне, так. Я не знаю. Але в мене немає – знаєте чого? Коли мені кажуть: “Але ви їх ненавидите?” – Я кажу: “Ні, у мене цього почуття не буває”. До країни може бути, але до нації я не можу говорити такі речі. А тим паче до товариша, друга. У мене до гарного друга ставлення, як до своїх дітей – я пробачаю все. Микита вважав, що я його єдиний друг.
– Навіть так?
– Так. У “Школі лихослів’я” його запитують: “У вас є друзі?” Він каже: “Так”, – замислившись. – “Рома Балаян. Щоправда, він живе у Києві. Якби він жив у Москві, можливо, він теж якось ставився б до мене”. Людина п’ять разів плакала в мене на плечі. Як я можу?.. Я зневажаю все, чим він зараз зайнятий, і дуже жалію його. Дуже. Але спілкуватися не хочу.
– Вам на початку 90-х пропонували російське громадянство. Чи це не так?
– (Сміється)… Так, це старалися мої артисти: Абдулов і Янковський. І була навіть квартира 72 м². Телефонує мені Абдулов: “Романе Гургеновичу, я сиджу в Сєніна”. Чи як там? Того, який перший заступник Лужкова. Питання вирішено. Квартира – стільки-то метрів. “Саню, я тобі давно казав: я проти”. – “Романе Гургеновичу, ну що таке? У вас і в Києві буде квартира, і в Москві. Єдине, треба, щоб ви пішли до російського посольства й набули російського громадянства”. У телефон кажу матом: “Саню, ти що, з глузду з’їхав, трясця твоїй матері?” Коротше, коли я приїхав у Москву, там “а-а, дурень” і все таке, а тут я одному нашому українцю розповідаю – він каже: “Ну а що? Ну погодився б. Ну подумаєш”. А, конформіст. Він би погодився. Ви помітили: я не називаю прізвища?
– Так.
– Знаєте, можу, мабуть, говорити українською. Річ не в цьому. Але я соромлюся пауз, які виникнуть, і пошуку слів. І практики немає, бо ніхто не говорив. Я ображався, коли зі мною розмовляли російською. “Алло! Ти ж удома говориш українською. Продовжуй. Ти що, думаєш, я не розумію?” Три людини зі мною не переходили на російську. Це мені дуже подобалося. Це Лариса Брюховецька, Славік Чорноліський й Іван Дзюба. І це мені дуже подобалося. А чотири роки тому я змусив Тримбача зі мною розмовляти лише українською. Бо дізнався, що він удома розмовляє українською. “Славко, у чому проблема?” Неважливо, якою мовою, хоч китайською, тільки відповідай за свою країну.
– Так. Будь людиною.
– Я, на відміну від націоналістів і патріотів, кажу: “Я дуже відповідальний громадянин України”. Я всередині критикую, а за очі завжди хвалю. Навіть іноді перехвалюю. Але це природно. Я приїжджаю у Вірменію – і завжди лаю там усе, що відбувається. І ті, хто мене не знає, кажуть: “Він, мабуть, турок”. (Сміється) Але я переживаю дуже все, що відбувається у Вірменії. Національність – це почуттєве поняття. Як євреї кажуть: “Єврей той, хто почувається євреєм”. Геніально. Про будь-яку національність можна так сказати.
– Щастя в житті є? Зараз усі такі нещасні…
– Так. Коли є, чому радіти. Я радію успіхам свого онука, здоров’ю моєї дружини, моєї дочки, сина… Якщо в них усе добре, для мене це взагалі…
– А любов?
– Так це і є любов.
– Тоді й Бог теж буде це саме.
– Так, звичайно. У мене чудові діти, чудовий онук, чудова дружина. Мені пощастило. Я взагалі щасливчик, у мене все життя склалося за блатом. У Єревані інститут – за блатом, у Києві – за блатом, на студії Довженка – за блатом, перша картина – за блатом, друга – за блатом.
– Так. Ось у чому щастя. Блат – це щастя.
– Вірменчик-щасливчик такий. “Романе Гургеновичу, ви талановитий?” – “Та я не талановитий. Я щасливчик. Це різні речі”.
– “Мені не потрібен талант. Мені просто щастить”. Так?
– Так. І за столом неробства мені рівних немає. Подобощан казав: “Балаян будь-який творчий вечір перетворює на свій”. (Сміються) Дуже люблю неробство, але щоб із грошима.
– Для цього треба зняти успішний фільм, а потім можна спокійно байдикувати до наступного.
– Ні. У мене гроші з’явилися, коли створив свою студію, де знімали серіали. Коштом Москви.
– Так, я у Володимира Михайловича двічі знімався.
– Це припинилося 2013 року. Бабки були. Витрачав наліво-направо.
– 2013-го припинилося?
– 1996-го відкрив, 1999-го почалися серіали, а 2013-го… На рік два серіали.
– “Слід перевертня” – це перший був.
– Так. Звідки ви знаєте?
– Я знімався там.
– А, так. Попков, так.
– Це був мій перший епізод з Олексієм Горбуновим у Володимира Михайловича Попкова. Потім я знімався в “Ляльці”.
– Так, 1999 року. Колишній директор “Мосфільму”, мій друг, мені казав: “Ромо, ну ти знімеш за 75 тис. серію?” Я кажу: “Я не знаю. Я ж ніколи…” Я телефоную бухгалтерці й кажу: “Тут запитують, чи знімемо ми за 75 тис. одну серію”. – “Ну постараємося”. Я кажу: “Постараємося”. І він каже: “Ромо, ти навіть за 50 знімеш, але мене це не хвилює. Ти мене зрозумів?” Це Досталь, так. Коли вже був запущений “Леді Макбет”, і раптом я йду до головного редактора й кажу: “Не хочу я це знімати”. – “Ромо, ну як? Уже люди отримують зарплату, підготовчі роботи…” І ми пішли до Досталя. Досталь вислухав – і каже: “Ромо, так уперше хтось на “Мосфільмі” хоче вчинити… Але я, ставлячись до тебе чудово, кажу: за 10 днів щоб був режисерський сценарій”. Я за три дні подав йому режисерський сценарій за цю довіру. Сів і написав за три дні.
– Ми говоримо про “Леді Макбет Мценського повіту”?
– Так, я не хотів. Це було бажання італійців, яке вони висловили Єрмашу, і хтось запропонував, щоб мені… Мені героїня була чужа, бо в геніальній повісті Лєскова вона не замислювалася… а я вигадав-таки, що вона мучиться перед кожним злочином. Вона страждає, але робить. Тому багатьом не сподобалося, бо це не зовсім за Лєсковим. А хто не знав Лєскова – подобалося.
– Ну, так він її взагалі зґвалтував у першій сцені. Це абсолютно не був її вибір, скажімо так.
– Так. А ця сцена, де він, прилаштувавшись ззаду, її має…
– Ну коли щілина у хвіртці…
– Так. Райзман, ще не було озвучування, каже: “Приберіть цю сцену”. Він був художнім керівником. Я кажу: “Ну дочекайтеся тонування. Якщо ви скажете знову – приберу”. А він не знав, що вона там співає, відволікає. Ну і показую після озвучування: “Ну що?” – “Ну добре”.
– Романе Гургеновичу, фінальний ваш мудрий монолог. Яким ви бачите майбутнє?
– За всієї тривоги, яку я відчуваю інтуїтивно, я дуже хотів би, щоб був мир в Україні. Тому що в мене є люди, про яких я хвилююся. Я 22 лютого написав у “Новую газету” і там передбачив це все. 25-го вийшла газета українською й російською, а 26-го заборонили “Новую газету”. Мир, Господи… У мене передчуття дуже жахливі. Інтуїція. Це Ізраїль, це християнство, іслам, юдаїзм… О боже, зараз почнеться.
– Романе Гургеновичу, дуже дякую вам за сьогоднішній вечір.
– Нема за що. Вибачте за профіль, що ніяк не можу випрямити обличчя. Добре. Щасливо. Привіт усім.
