Сьогодні, в четверту суботу листопада 2024 року, у третій рік розв’язаної Росією масштабної кровопролитної війни проти України, виповнюється 91 рік від організованого сталінським режимом Голодомору 1932–33 років. Цей штучний голод Україна та ще понад 30 країн світу визнають геноцидом.
Сьогодні ввечері українці у своїх домівках в Україні та за її межами запалять свічки в пам’ять про убитих голодом.
Тим часом у Дніпрі, в Музеї спротиву Голодомору, видали друком спогади очевидців Голодомору 1932–33 років, записані від жителів міста. Збір свідчень відбувався в кінці 2007-го і 2008 році, але довгий час ці свідчення «пролежали в шухляді», частина, ймовірно, як говорить упорядник, історик Валентин Рибалка, загубилася. А втім, каже він, записи цікаві й цінні, зокрема, тим, що спростовують стереотип про сите життя й відсутність смертей від голоду в місті та на його околицях. Переважна більшість людей не дожили й не побачили ці спогади в друкованому вигляді, зазначає упорядник.
Як робилися записи, що вдалося зафіксувати збирачам свідчень та чим цінне нове видання?
Родинні спогади і пам’ять
Дніпрянка Любов Тягло розповіді про Голодомор пам’ятає із дитинства. Розказує: її бабуся Марія (в дівоцтві Шевченко) й дідусь Семен Тягло жили в Ломівці. Це – передмістя Дніпра, яке наразі входить до складу міста.
Родина, розповідає Любов, була досить заможна, пережила «розкуркулення». У подружжя було троє синів і донька Онися. Дочка померла, як казали старі люди, «в голодовку».
«Бабуся була багата, в неї була й земля, і дукачі. У голод ті дукачі у мережі Торгосину вимінювали на харчі. І от вже не було чого їсти. І старші діти хоч якось могли прогодуватися – їли бруньки, щось із трави, те, що можна було знайти. Дорослий шлунок приймав. Але маленька дитина…, – переказує почуте від старших родичів Любов. – Бабуся детально розповідала, як померла її дочка. Вона водила нас з сестрою на цвинтар. Могилка під деревом… Все життя цей біль був із нею».
Її дядько Леонід Тягло дожив до 97 років і також добре пам’ятав голодні 1930-ті, говорить жінка. У 1932-му йому було вісім.
Кажуть дідові: «Знаємо, що твоя теща заколола свиню. Де м’ясо? Кажи, бо тобі – Сибір». Дід не боявся, схопив сокиру: «Повбиваю! Все одно Сибір»
«Дядько пам’ятав, що в родини був ручний млинок – молоти зерна. Вони його переховували в погребі, на горищі. За такими млинками дуже полювали. Якби знайшли – то тюрма. Було й таке, що зарізали свиню і на горищі сховали м’ясо. Приходить бригада – шукати. Кажуть дідові: «Знаємо, що твоя теща заколола свиню. Де м’ясо? Кажи, бо тобі – Сибір». Дід не боявся, схопив сокиру: «Повбиваю! Все одно Сибір». Вони й пішли геть», – говорить дніпрянка.
Збірка спогадів
Спогади дядька Любові Леоніда Тягла увійшли до збірки спогадів очевидців Голодомору, яка вийшла друком у видавництві «Герда» в Дніпрі. Назва книжки – «Із призабутого. Спогади та свідчення про Голодомор, зібрані у м. Дніпропетровську».
Упорядник, історик Валентин Рибалка розказує: загалом у виданні – розповіді 82 людей, жителів Дніпра. Їх записували у 2007 й 2008 роках, за часів президентства Віктора Ющенка, у рамках загальноукраїнської кампанії.
Науковець зауважує: робили це не лише фахові історики, а й школярі, студенти, працівники терцентрів соціального обслуговування. Нотували на папері, набирали на комп’ютерах і роздруковували на принтерах. І не завжди – за методикою чи усталеною анкетою.
За офіційними документами, було зібрано близько 2 тисяч спогадів. Куди вони пішли, де вони перебувають і чи існують, зараз сказати не можемо
За розпорядженням Дніпропетровської ОДА всі носії зі спогадами (на дискетах і в паперовому вигляді) повинні були здаватися до Управління внутрішньої політики ОДА, що й було зроблено. Частина їх, як підозрює упорядник, загубилася або була втрачена.
«У свій час управління з охорони культурної спадщини Дніпровської міськради передало нам ці спогади, але насправді лише частину, бо, за офіційними документами, було зібрано близько 2 тисяч спогадів. Куди вони пішли, де вони перебувають і чи існують, зараз сказати не можемо. Оці 82 одиниці, які опинилися в музеї, – це крапля в морі! Ми шукаємо далі», – говорить начальник експозиційно-виставкового та видавничого відділу Музею спротиву Голодомору Валентин Рибалка.
Спогади, зібрані в книжці, вражають і його самого, не приховує історик. Особливо тяжко було, говорить, працювати з записами, у яких ішлося про загибель дітей.
«Працювати зі спогадами людей дуже важко, це не перші спогади, які я опрацьовую. І повірте, іноді дивно виглядає: п’ятдесятилітній з гаком чоловік – навертаються сльози. Важко читати, важко переносити на папір. Але найважчі спогади – ті, у яких розповідається про долі дітей.
Наприклад, спогад пані Лідії Баліанової, це уродженка Дніпропетровська, 1927 року народження. Вона розказувала про свою знайому дівчинку Лізу років 12-ти, яка померла від голоду. «Я підійшла до неї, вона страшно спухла, на литках – глибокі тріщини, в руках копошилися дрібні білі черви, то був останній день короткого Лізиного життя». Дуже важко, коли люди розповідають про те, як на їхніх очах помирали рідні», – сказав Радіо Свобода Валентин Рибалка.
Існує стереотип, я стараюся з ним боротися, що Голодомор – це лише сільська проблема
Попри недоліки в фіксації, зауважує історик, спогади, зібрані в книжці, дуже цінні. Картину не міняють, каже він, але додають нові штрихи до вже відомого дослідникам.
«Окрім того, існує стереотип, я стараюся з ним боротися, що Голодомор – це лише сільська проблема, що він не торкнувся міст. Насправді Голодомор торкнувся й великих міст. У книзі є спогади жителів Дніпропетровська, які приїхали до міста з різних регіонів, із сіл. Але серед них були й корінні дніпряни, люди, які жили на околицях міста, в приміській зоні, що увійшла до міста. Зокрема, одна з оповідачок описує, як батько працював на підприємстві, отримував пайок, але родині цього не вистачало, голодували. Усі ці спогади можна й використовувати для меморіалізації Голодомору, і для популяризації цієї тематики», – вважає Валентин Рибалка.
Як збирали спогади про Голодомор на Луганщині
Дослідниця Голодомору Віра Аннусова свого часу збирала свідчення людей у себе вдома, на Луганщині. Вона – переселенка, зараз очолює Музей спротиву Голодомору в Дніпрі. За життя, каже науковиця, вислухала й записала спогади близько пів тисячі свідків.
Пригадує: найбільше свідчень записала також на початку 2000-х, коли в неї з’явився касетний диктофон, а чимало очевидців Голодомору ще були живі. До запису свідків, зауважує, ніколи не підходила формально.
Я навіть пам’ятаю, що сплачували 34 копійки: оповідачка ставила свій підпис, а представниця сільради – свій, вона підтверджувала, що підпис дійсний
«Ми записували на диктофон, далі – приїздили додому, переносили на папір. А потім знову їхали до людини: «Ану послухайте, так ви все розповіли?». І показували записане. Із собою ми брали людину з сільської ради, яка виконувала роль нотаріуса. Я навіть пам’ятаю, що сплачували 34 копійки: оповідачка ставила свій підпис, а представниця сільради – свій, вона підтверджувала, що підпис дійсний. І це вже були документи», – розповіла Віра Аннусова.
«Збирати спогади – це нелегко. По-перше, ти пропускаєш усе крізь себе. По-друге, це складна й скрупульозна праця. Пам’ятаю, що коли ми виїздили в район, за день ми могли записати не більш як вісьмох людей – це максимум. Може, тому так небагато спогадів і було записано», – додала вона.
Виставка в музеї
Презентація книжки в Дніпрі відбулася на тлі виставки «Торгзін на Дніпропетровщині». Вона присвячена малорозкритій сторінці епохи Голодомору – діяльності сумнозвісного Торгзіну.
Як розповів куратор виставки, історик Олександр Сухомлин, 193о року в СРСР з’явилася мережа спеціальних магазинів, де товари продавали за іноземну валюту або обмінювали на дорогоцінні метали.
У роки Голодомору торгзіни використовували для «викачування» дорогоцінностей у голодуючого населення, кажуть дослідники. Люди ж, додають, віддавали останні сімейні коштовності й родинні раритети, аби якось прогодуватися.
Спецпроєк Радіо Свобода, присвячений Голодомору-геноциду, за лінком
Відеосвідчення очевидців Голодомору 1932–1933 років тут
