Кілька тижнів читаю про те, що “Будинок “Слово” – це фільм-шедевр, у якому “історичні події відтворені з документальною точністю”. Додам уже трошки своїх вражень, бо маю час та натхнення.
Перший раз, коли пішла дивитися, у кінотеатрі вимкнули світло. Якраз на фразі енкаведиста Менера: “Возьмем простую авторучку”. Другий раз уже чекала, що Хвильовий заспіває Цоя, а у Менера з’явиться мобільний телефон для екстраординарних випадків. Бо документальна точність цього фільму вражає окремо. Хоча головні враження пов’язані не з цим.
Парубок із вулиці, схожий на молодого Путіна, приходить до харківського елітного кооперативу “Будинок “Слово”, де з 1930 року мешкають провідні українські радянські митці, і теж хоче там оселитися. Бо дуже любить поезію. Парубок не розуміє, що таке кооператив. Як і автори сценарію. Як і Менер не в курсі, що прості авторучки в СРСР з’являться лише у другій половині 60-х.
Ніхто не палає бажанням отримати незнайомого співмешканця, усі відбиваються. У того діти, у того місця мало, Майк Йогансен каже, що до нього не можна, бо в нього собака. (У реальності в Йогансена була дружина Алла і син Гай. Алла Гербург–Гейбович народилася в Харкові у професорській сім’ї, поетка, письменниця, художниця, скульпторка, учениця Івана Падалки. Після розлучення з Йогансеном у 1935-му вийшла заміж за Михайла Бойчука, народила доньку Анну. Мешкала в будинку “Слово”. Коли вже розстріляли Йогансена, Падалку і Бойчука, поїхала з Харкова до Москви, шила костюми для театру, після початку Другої світової повернулася в Україну, отримала статус фольксдойче й у 1943-му емігрувала з дітьми до Німеччини. Вижила, урятувала дітей. Працювала в українських гімназіях Мюнхена. Дочекалася української незалежності, померла в 1993-му. Її донька Анна стала журналісткою і померла за пів року до повномасштабного вторгнення РФ. Ось замість усього цього у фільмі – собака. Бо це художній фільм про знищення української інтелігенції).
Схожого на Путіна звуть Володимир Володимирович Акімов, він ніхто, але мріє бути поетом, свої віршики у нього не дуже пишуться, тому він тирить чужі. Цей поет-початківець нікому не подобається, окрім Менера, який швиденько бере Акімова в оборот, виділяє йому окремі апартаменти зі спеціально облаштованою кімнатою, де повний фарш для прослуховування всіх мешканців, видає дві пачки “твердої валюти” в якості авансу, а щоб остаточно схилити Акімова до співпраці, підписує його прізвищем п’єсу Хвильового “Комунари”, від якої Хвильовий відрікся. (Такої п’єси ніколи не було, ну це ж художнє кіно). Менер узагалі так закохано опікується весь час своїм стукачем і стільки зробив для його слави і кар’єри, що з якогось моменту незрозуміло, хто на кого працює.
“Комунарів” ставлять у Берліні на Фрідріхштрасе, вони мають шалений успіх. Про це ми дізнаємося від Брехта, який завітав до Харкова з Арагоном і Драйзером. Брехта зовсім не дивує, що на початку 30-х у берлінському театрі ще ставлять комуністичні п’єси, він у курсі, що це художнє кіно, тому не дуже переймається ні тим, що відбувається в Німеччині, ні тим, що в Харкові. Просто радіє за комунарів. “Дедушка старый, ему все равно”.
Володимир Володимирович Акімов стає відомим драматургом і головредом провідного харківського видання.
Може, хтось пам’ятає чудовий фільм Доннерсмарка “Життя інших”, там фахівці Штазі в середині 80-х прослуховують квартиру неблагонадійного драматурга у Східному Берліні. Одну квартиру. Команда Штазі. Сидять у підвалі, не відволікаючись ні на хвилину. Ні вдень, ні вночі. Ні попісять. Пост здав, пост прийняв. Без перерви. Бо хвилина перерви може завалити все діло. А тут один Вова Акімов із вулиці, який ніде нічому не навчався, прослуховує самотужки 66 квартир, йому навіть команда технічної підтримки не потрібна. При цьому ще бігає по творчих івентах, очолює газету, спілкується із Брехтом і Арагоном, устигає зґвалтувати офіціантку і напасти на Раїсу Троянкер.
Героїнь, які рухають сюжет, у фільмі три. Кухарка, офіціантка і поетка Раїса Троянкер, яка ніколи в будинку “Слово” не жила, а в 1931 році вийшла заміж за російського поета і переїхала до Ленінграда. Але її взяли, щоб рухати, бо вона була жінка-вамп, еротоманка, усіх зваблювала, крутила роман із Сосюрою. Акімов спробував її зґвалтувати, але ще яйця не виросли. Дивно, що йому не допоміг Менер.
У 30-ті роки, мабуть, був такий шалений дефіцит стукачів і сексотів, що випадкових людей заманювали до співробітництва пачками долярів, апартаментами, шаленими успіхами і керівними посадами. А не шантажем, погрозами і вибитими на допитах зубами.
Фаховому радянському агенту і професійному кілеру Богдану Сташинському, якого завербували в 19 років, коротко пояснивши, що буде з його родиною, якщо він не погодиться, за вбивство Бандери подарували фотоапарат. А Вові Акімову, який любить поезію, авансом насипали валюти за те, що він буде підслуховувати Хвильового і Наталію Ужвій.
Навіщо взагалі підслуховувати Хвильового? Щоб зафіксувати, скільки разів він скаже: “Геть від Москви?”
Мова навіть не про те, що такої кімнати ніколи не було і не могло бути в мистецькому кооперативі з чисто технічних причин. Така кімната нікому не була потрібна у принципі.
Проти української інтелігенції фабрикували справи на раз-два ще до Великого терору, причому ті сценаристи не дуже турбувалися хоч про якусь достовірність і більш-менш здоровий глузд.
Вишні шили замах на Постишева, Семенка вбили за те, що він хотів скинути радянську владу в Україні за допомогою “німецьких фашистів”, Йогансена – за організацію терактів проти радянського уряду, Курбаса розстріляли на честь річниці Великої Жовтневої революції. Разом із сотнями українських митців, науковців, селян, священників.
“Это очень русское счастье, – писал Шаламов, – когда невиновному дали пять лет. Могли дать и 10. Могли и вышака”. “Это очень украинское “счастье”, когда невиновному дали пять лет, а потом расстреляли”.
Поки Менер з Акімовим банкують, цвіт української інтелігенції розгублено за цим спостерігає. Курбас курить, Тичина п’є горілку, страждає і читає Бажану по телефону “Партія веде”, Семенко курить і ходить до їдальні з дружиною Ужвій. У Йогансена – собака. Сосюру цитує офіціантка. Остап Вишня сидить за столом і посміхається. Микитенко ходить. Просто ходить. Хвильовий курить, вислуховує претензії російськомовної дружини, що він неправильно працює і живе, їде в голодне село і по дорозі каже Любченку: “Геть від Москви”, – потім повертається, співає романс на вірші Пушкіна і стріляється. Усіх арештовують. Відважна кухарка годує Володимира Володимировича кашею за особливим рецептом, той ригає, вирячивши очі, і нарешті відкидає копита. А кухарка забирає вагітну від Акімова офіціантку, і вони їдуть світ за очі, геть від Москви. Мене важко здивувати будь-яким кіном, але до такого фільму про українську інтелігенцію я була трошки не готова.
До початку незалежності на будинку “Слово” висіла меморіальна дошка з іменем лише одного колишнього мешканця – Павла Григоровича Тичини. Він поїхав із Харкова, коли столицю радянської України перенесли в Київ. Про інших розповідати було не можна, більшість радянських громадян узагалі нічого не чула ні про Йогансена, ні про Семенка, ні про Багряного, ні про Хвильового. Як і про те, що в будинку “Слово” було репресовано мешканців 40 квартир із 66.
А про Тичину можна було. П’ять орденів Леніна, Сталінські премії, депутат Верховної Ради, автор гімну УРСР (“Нам завжди у битвах за долю народу був другом і братом російський народ, і Ленін осяяв нам путь на свободу, і Сталін веде нас до світлих висот”). Затятий сталініст, який не змінив своїх переконань навіть після XX з’їзду.
І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний ж…де,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина… цей не піде –
Він сам розіпне на хресті.
Цього вірша Олександр Олесь написав у 1928 році, уже в еміграції. Про Олеся теж довго не можна було. Настали часи, коли можна про всіх. Тому майже 35 років незалежності про українську інтелігенцію кіно не знімали взагалі. Ні про 20-ті, ні про 30-ті, ні про шістдесятників, ні про дисидентів, ні про культурний опір в усі часи, ні про зараз, ні і ні. Була жахлива клюква про Стуса, я вже не буду згадувати.
При тому, що про кожного з розстріляних, скалічених, уцілілих у різні часи можна байопік на три сезони зробити, стільки там цікавої інформації, подій, сили-силенної характерів, доль, перехресних стежок. Де це все?
Режисер Тарас Томенко каже, що знімав цей фільм 10 років. Щоб що? Щоб пересічний глядач як нічого не знав ні про кого, так і не знав? Щоб усі впізнали у дрібному покидьку Володимирі Володимировичу Володимира Володимировича?
У будинку “Слово” не було дисидентів чи борців із радянською владою. Там жила радянська мистецька еліта, серед якої були герої громадянської війни, учасники революції, члени партії, дуже різні люди зі складним досвідом. Хтось, як Сосюра, воював в УНР, а потім – у Червоній армії і періодично сходив із розуму від свого внутрішнього роздвоєння; хтось пристосовувався і страждав; хтось забивав на все, як Тичина; хтось робив кар’єру, як Микитенко, а потім стрілявся, бо, попри всі старання, усе одно вигнали з партії; когось ламали все життя, як Остапа Вишню, який починав з армії УНР, а потім клеймив український націоналізм (арешти, заслання, табори, зробили агентом НКВС, але погано виконував свої обв’язки, тому звільнили і з агентів “за двурушничество”); когось убивали за неповторність, яскравість і самостійність, як Йогансена, Семенка і Курбаса. Хтось уже не міг бачити, як його переконання, мрії, сподівання трощить тупа і безглузда реальність, і вкорочував собі віку. Як Хвильовий. Передсмертна записка якого закінчується гаслами: “Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія”.
Хвильовий ніколи не писав і не казав: “Геть від Москви!” Це Сталін писав Кагановичу щось подібне про “товарища Хвылевого, который провозглашает в своих памфлетах “бегство от Москвы”, и это, мол, опасные тенденции”. Хвильовий у своїх памфлетах 1925 року наполягав, що українська культура має йти своїм шляхом і ставати однією з європейських культур, а не копіювати весь час російські зразки і перебувати під тиском обов’язкового впливу російських класиків і сучасників. Культурно Україна, вважав Хвильовий, має розвиватися максимально самостійно, а політично – тільки в союзі з Росією. Хвильовий залишався комуністом до останньої хвилини. І Леніна поважав, і Сталіна. Але якби він не пострілявся, із ним би зробили те ж саме, що з Курбасом, який ішов своїм шляхом, створюючи унікальний український театр і намагаючись виборсатися з-під впливу Станіславського і Меєрхольда.
Якщо у вас не вистачає духу розповідати про цих людей усе, що про них сьогодні відомо, і показувати їх такими, якими вони були, а не такими, якими б ви хотіли їх бачити, то, може, не треба братися? Можна ще почекати років 100. Ці всі вже точно нікуди не поспішають.
Саме неймовірне у цьому фільмі про українську інтелігенцію – що саме їй слова так і не дали. Хто всі ці люди, чим вони займалися, чого прагнули, як жили, кохалися, помирали, зраджували себе й інших, втрачали совість, трималися до останнього, вірили та надіялися, не давали себе вбити, убивали не тільки себе, створювали світи – залишилося за кадром.
Нарешті зняли начебто про них фільм, але головними героями виступають якесь чмо, кухарка й енкаведист із поганої комедії. “Возьмем простую авторучку”.
P.S. У березні 2022-го будинок “Слово” був пошкоджений під час російського бомбардування.
Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.
