Ірина Соломко
Міф про «загадкову російську душу» та ідея «маленької людини» оспівуються в російській класичній літературі ще з позаминулого століття. І так само наполегливо вони пропагуються у широкому світі для позитивного сприйняття, каже українська поетка та перекладачка Юлія Мусаковська. Однак, саме «велика російська література зробила багато шкоди, бо виховала імперське мислення в російського населення», переконана поетка. Тим часом світ замість того, щоб засудити бодай оспівування воєнних злочинів, прийняв ідею про «загадкову російську душу», навіть не намагаючись її розшифрувати.
Водночас в останні кілька років все більше і більше уваги закордоном отримує українська сучасна література. На презентації її митців, окрім української громади, прихродять і американці, і студенти провідних американських вишів.
Як поезія рятує під час війни, які можливості з’явилися для української літератури, чим саме небезпечний вплив російської літератури, в інтерв’ю Голосу Америки розповіла українська поетка та перекладачка Юлія Мусаковська. У Нью-Йоркській публічній бібліотеці вона презентувала перекладену і видану у США поетичну збірку «Бог свободи».
– Юліє, вашу поетичну збірку «Бог свободи» переклали та видали у США. Що для вас це означає?
– Книжка вийшла англійською мовою, і вона, направду, звучатиме не тільки у Сполучених Штатах, а й загалом в англомовному світі. Попри те, що для мене це, звичайно, важлива подія, вона затьмарена тим, що відбувається в Україні, реальністю російської повномасштабної агресії. Тому цей позитив та радість притлумлені.
Але її поява англійською дуже важлива. Книжка написана між 2016 та 2021 роками, ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, проте багато розповідає про війну.
Книга – це можливість наголосити на тому, що ця війна Росії триває з 2014 року. У цих віршах багато все-таки війни та тривожної атмосфери, які вплетені в поезію. І це дає мені можливість донести емоції нашої реальності, з якими ми жили впродовж цих всіх років.
– Книгу переклало та видало комерційне видавництво. Це воно зацікавилося вашою творчістю, чи це була ваша ініціатива?
– Це видавництво Arrowsmith Press, яке розташоване у Бостоні. Його головний редактор – Аскольд Мельничук, великий друг України. Він завжди цікавився українською літературою та авторами. В його видавництві побачили світ переклади Оксани Забужко і Мар’яни Савки.
І, власне, він зацікавився моєю поезією в англійських перекладах раніше, коли ми з Оленою Дженнінгс – перекладачкою цієї книжки – тільки почали перекладати ці вірші, і вони почали звучати на різних майданчиках та з’являтися в англомовній періодиці.
Поезія народжується із сильних емоцій, навіть часто народжується з великих потрясінь
Відповідно, надійшла пропозиція від Arrowsmith Press видати цю книжку. Але мали ще кілька інших пропозицій від американських видавництв. І це обнадіює, що є велика перспектива для української літератури бути перекладеною та виданою за кордоном.
– Є така думка, що проза в сучасному світі більш популярна, ніж в поезія. Ви з цим погоджуєтеся?
– Цей інтерес до поезії зараз став великим, бо поезія народжується із сильних емоцій, навіть часто народжується з великих потрясінь.
А війна, що це є, як не час великих потрясінь? Через поезію можна, насамперед, передати емоцію, якимось чином наблизити до читача цей досвід. Тому в часи війни поезія так добре працює.
Є ще й практичні речі. Її можна швидше перекласти, ніж прозу. Її можна добре виконувати на сцені. Тут включається і присутність автора, як свідка, який переживав відповідні події. І це все ще ефективніше руйнує цю стіну нерозуміння. Бо, звісно, зрозуміти те, що українці переживають у часи війни, люди за кордоном не можуть. Але вони можуть наблизитися до цього розуміння через емоцію, яку несе поезія.
Через ці страшні події виросла видимість України та з’явився інтерес до її пізнання
– В іноземних видавництв є зацікавленість як до української поезії, так і до прози?
– Ще з часу, коли Україна здобула незалежність, вона з’явилася на карті як незалежна держава, але на ментальній мапі світу вона так і залишилася досить безликою країною.
І зараз через ці страшні події виросла видимість України та з’явився інтерес до її пізнання. Всі зненацька побачили, що в Україні існує література, сучасна література. Багата та сильна. В тому числі і поезія, звідти і цей інтерес.
Також важливу роль відіграла і присутність українських поетів на міжнародних майданчиках – не лише як виконавців своїх віршів, а й спікерів, які можуть певним чином прокоментувати ситуацію, донести те, що відбувається зараз в українській реальності, пояснити певні речі, особливо щодо руйнування шкідливих російських наративів, які десятиліттями насаджувалися за кордоном.
Тому роль поета стала зараз особливою і наповнилася особливим змістом.
– Під час вашого перебування в США, ви відвідали різні регіони та, найголовніше, провідні виші країни. Там ви спілкувалися з американською молоддю.
Я бачила ці включені обличчя, ці живі очі. Вони не розуміють, що відбуваються, але хочуть зрозуміти
Чи відчули ви, що вона має розуміння того, що відбувається в Україні, наскільки вона небайдужа до України?
– Я відчула, що є інтерес. Зокрема, моя остання подія була в Університеті Каліфорнії. Була величезна аудиторія – близько двохсот студентів. І я бачила ці включені обличчя, ці живі очі. Вони не розуміють, що відбуваються, але хочуть зрозуміти та зацікавлені в цьому.
Звичайно, їхня увага розпорошена. Але якщо ми будемо говорити з ними, вони будуть слухати.
– Ви вже маєте ім’я в США. І людина, яка допомогла вам у цьому – це американський історик Тімоті Снайдер. Під час вашої поїздки ви мали захід з ним у Єльському університеті. Розкажіть, як відбулося ваше знайомство?
– Це дуже цікава історія. Вона почалася з презентації моєї книжки, яка вийшла у Польщі влітку 2022-го. Відповідно, професор Снайдер був присутній на цій події. Він слухав читання і розмову. І серед усіх віршів був текст, який я написала у березні 2022 року, «Такі незручні, такі страшні вірші».
Для мене це був дуже важливий текст, бо він окреслював цю лінію, куди почала рухатися поезія – від ніби оспівування чогось прекрасного до розповіді про страшні речі, – про воєнні злочини росіян, про наші втрати, про біль, який ми переживаємо, про лють до ворога, яка теж є рушійною силою.
Мене вразило, що цей вірш читався у контексті курсу з історії. Це доводить, що сучасна українська поезія є історичним явищем
Очевидно, цей вірш вразив професора Снайдера, і він вирішив його перекласти та зацитувати на своєму курсі про історію України для Єльського університету. Для мене це стало цілковитою несподіванкою. Хтось із моїх друзів мені про це написав.
Мене вразило, що цей вірш читався у контексті курсу з історії. Увага до української поезії в час війни від такого визначного історика, доводить, що сучасна українська поезія є історичним явищем.
Часто в розмовах тут, у Сполучених Штатах, я чую про те, що поети зазвичай зосереджені на своєму внутрішньому світі та переживаннях. А українська поезія показує те, що поезія може бути виявом колективної емоції та громадянської позиції.
– Це так звана громадянська лірика. Вражає, що зараз в Україні її пишуть не лише поети, а й звичайні люди.
– Поезія – це можливість висловити емоцію, яка тебе переповнює. Останні два роки російська війна набула надзвичайного масштабу та форми, торкнулася нас усіх. Це те, чим пронизана вся наша діяльність. Це такі
Потім в якійсь прекрасний момент стався вибух цих нових текстів
страшні емоції, такі сильні та болючі. Тому можливість їх висловити є крайньою необхідністю.
Перші тижні після початку вторгнення було певне заціпеніння. Люди були зосереджені на виживанні та допомозі один одному. І за цей час накопичилося дуже багато емоцій, і потім в якійсь прекрасний момент стався вибух цих нових текстів.
І всі ми шукали нову мову, щоб висловити, що відбувається. Було зрозуміло, що писати старою мовою поезією після цих подій неможливо. Мої перші тексти, які з’явилися після 24 лютого 2022 дуже відмінні. Був шок і потреба знайти слова, щоб говорити про ці події.
У мене це було спрощення, відхід від метафор, яскравих епітетів. Була потреба говорити простою та чіткою мовою про те, що відбувається. Я тексти цього періоду називаю «невірші».
– Після початку повномасштабного вторгнення в іноземних медіа почали з’являтися твори українських письменників. Причому досить багато. Як ви оцінюєте якість того, що друкується?
– Зараз два найважливіші жанри в українській літературі – це поезія та так званий нонфікшин. Це література, яка фіксує події. В ній найважливіше – факт свідчення того, що відбувається. Це є фіксація воєнних злочинів росіян, можливість говорити правду, розповідати реальний досвід переживання цих подій.
Зараз з’являється все більше і більше книжок нонфікшину. Вони також швидко перекладаються та видаються за кордоном.
– Українські письменники, з якими я говорила вже рік тому зазначали, що інтерес до подій в Україні та до української літератури зменшується. Ви це відчуваєте?
– Я відчуваю, що з кожної нової зустрічі народжуються нові можливості та запрошення. Це стосується як Сполучених Штатів, так і інших країн. За останні два роки я побувала вже у близько десяти країнах.
Очевидно, що не може бути мови про жодні спільні заходи з письменниками, які підтримують путінські терористичний режим
Кожна зустріч для мене – це не якась окрема подія, яка має принести окремий результат, це початок та закладення підвалин довготермінової співпраці.
– Багато дискусій ведеться про те, чи варто українським письменникам використовувати майданчики, на яких також виступають російські письменники або росіяни. Яка ваша позиція щодо цього?
– Очевидно, що не може бути мови про жодні спільні заходи з письменниками, які підтримують путінські терористичний режим.
Що стосується так званих «хороших росіян», я би теж не брала участі у спільній події.
Але коли йдеться про величезні фестивалі, попри те, що нам не дуже приємна їхня участь, і ми не маємо повного впливу на це, просто відмовлятися від можливості говорити на великих майданчиках, я не вважаю раціональним.
– Напевно, перший рік після повномасштабного вторгнення росіяни скрізь ніби притихли. Зараз вони піднімають голови та з’являються практично в всіх сферах. Чи бачити ви таку тенденцію у літературному житті?
– Це ще було від початку повномасштабного вторгнення. Мене, насамперед, обурює те, що так звані «хороші росіяни» зосереджені на говорінні із закордоном. Вони мають бути максимально зосередженими на говорінні з власним народом, щоб побороти пропаганду путінського режиму, закликати народ не брати участь у цій війні.
Коли раптом з’явилися поряд українці, це знов-таки руйнує переконання щодо їхньої “вищості” та зазіхає на гегемонію
Ми не бачимо масштабних протестів закордоном, навіть там, де росіяни перебувають у безпеці. Достукатися до цієї аудиторії мало би бути першочерговою роботою російських інтелектуалів, які виступають нібито проти режиму.
На жаль, ми бачимо, що їх турбує, в першу чергу, втрата позицій, можливостей та привілеїв, якими вони багато років користувалися за кордоном. Бо вони глибоко вкорінені тут і завжди користувалися великою увагою. І коли раптом з’явилися поряд українці, це знов-таки певним чином руйнує переконання щодо їхньої «вищості» та зазіхає на гегемонію, яку російська культура тривалий час мала закордоном.
І досі її місце у світі досить важливе попри все те, що Росія чинить в Україні.
– Я мала змогу спілкуватися з письменником Володимиром Рафєєнком, який практично все життя був російськомовний та за спеціальністю – російській філолог.
На моє запитання, чи бачить він цінність у цій літературі, його відповідь була дуже негативною. Бо література народу, який підтримує це зло, не може нести якісь змісти.
Ви з цим погоджуєтеся?
Поема Лермонтова «Уланша» – там абсолютно все те, що росіяни чинили у Бучі
– Велика російська література зробила багато шкоди. Вона виховала це імперське мислення в російського населення та решту ідей, наприклад, про «маленьку людину», яка ні на що не впливає, а велика влада, держава захоплює все та підкорює менші народи.
У російській класичній літературі оспівувалися навіть воєнні злочини. Взяти лише поему Лермонтова «Уланша». Там абсолютно все те, що росіяни чинили у Бучі.
Парадокс, що всі ці історії чомусь сформували закордоном ідею про загадкову російську душу, а насправді це речі, які потребують відвертого засудження.
– А чому світ не засуджує, а захоплюється. Звідки цей романтизм?
– Мабуть, через абсолютне нерозуміння російських реалій та незнання правдивої версії історії, зокрема, і російсько-українських взаємин.
– Чи вже почали писати вірші не про біль та втрату? Чи хочеться вам вже надихати?
– Віра – це те, що нас тримає та дозволяє проходити через ці всі випробування. Ми мусимо вірити.
У моїх віршах, зокрема, нової збірки, яка зараз готується, вона називається «Каміння і цвяхи”, багато болю та розпачу, але також є про те, що ми тримаємося і будемо триматися за життя.
Бо свобода є найвищою цінністю. Це те, що нами рухає та дає силу.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.