Валерія Забірко
Писати українською ще можна, а от говорити вголос не наважуються. За понад 10 років окупації частини Донеччини та Луганщини Росія створила всі умови, щоб викорінити українську з освіти, культури та навіть повсякденного життя.
Якою була мовна обстановка на Донбасі на момент, коли Росія зайшла туди, та до якого результату Кремль довів окуповані ним території зараз?
Від половини шкіл з українською мовою викладання до «охочих вивчати більше нема»
Березень 2014-го. Площа Леніна у Донецьку. З десяток транспарантів, як під копірку: «Выбор Донбасса – русский язык» (українською – «Вибір Донбасу – російська мова» – ред.).
Мовне питання було одним із ключових, якими Кремль розпалював тоді «русскую весну», згадували очевидці, а насправді починав гібридну агресію проти України.
Після окупації низки міст та селищ на Донеччині та Луганщині підконтрольні Росії угруповання «ДНР» та «ЛНР» ухвалили свої «конституції». В обох йшлося про дві «державні мови» – російську та українську. Нібито їхні умови функціонування мали бути рівними.
За даними головного управління статистики в Донецькій області, 2014-го, до початку російського вторгнення, у школах регіону українською мовою навчалися 50,4% школярів. У сільській місцевості цей показник сягав 80%.
Та, попри заявлені дві «державні мови», вже у перший рік окупації всі школи Донеччини та Луганщини перевели на російську основну мову навчання – щоправда, власне, вивчення української як предмета зберегли за старою програмою.
Від окупаційних адміністрацій лунали обіцянки, що українські класи не закриватимуть і вивчення мови не обмежуватимуть. Проте вже з вересня 2015-го кількість годин на вивчення української мови й літератури різко скоротилася: до однієї години на тиждень.
«Українська була фактично зведена до факультативу, а це один урок раз на тиждень: і мова, і література. Вчителі були змушені якось чергувати: одного тижня вивчати мову, наступного – літературу», – розповідала в ефірі Донбас Реалії у 2002-му колишня вчителька української мови та літератури у школі №1 Донецька Дар’я Дмитрієва.
Чимало шкільних педагогів, які до окупації викладали українську мову та літературу, за вказівкою керівництва перепрофілювалися на вчителів російської. За даними ГО «Простір свободи», з кінця 2015-го до травня 2016-го в Луганську та Донецьку понад 200 вчителів отримали відповідні посвідки про перекваліфікацію.
«У школі дуже швидко вчителі «перефарбувалися», майже одразу скасували українську мову та літературу», – згадувала в розмові з Донбас Реалії випускниця з окупованої Луганщини Анастасія (імʼя змінене з міркувань безпеки), яка у 2023-му вступала до вишу на вільній території України.
«Залишили гурток щось на кшталт мовознавства. Ми там мали вчити шкільну програму з української мови та літератури, але заняття постійно переносили», – зазначила дівчина.
В освітніх закладах з’явились російські підручники. У вересні 2015 року, за даними джерел російського видання «Спектр», які навела «Новая газета», тільки у Донецьк двома білими «гуманітарними колонами» їх завезли 1500 тонн.
Наступного року так зване «міністерство освіти» угруповання «ДНР» опублікувало статистику: співвідношення російських та українських класів становило вже 97% до 3%. Тож влітку 2016 року так звана «міністерка освіти» угруповання «ДНР» Олена Полякова оголосила, що на окупованій території Донеччини не залишилося охочих вивчати українську мову – і класи закрили.
Із бібліотек, шкіл та садочків окупанти масово вилучали українські книжки. Тільки на Луганщині таких нарахували понад 400 найменувань, каже головний редактор релокованого медіа «Трибун» Олексій Артюх.
Книги, які окупаційна влада визнала «екстремістськими», навіть показово спалювали на площах міст та селищ. Натомість, за даними українського Центру національного спротиву, на окуповані території Донецької та Луганської областей завезли 2,5 мільйона російських видань.
Анастасія, яка в перші роки вторгнення вчилась у молодшій школі, згадує, як до 2014-го чи не щотижня їздила із мамою до Луганської обласної бібліотеки, відомої як «Горьковка», – за українськими книжками. Їх можна було знайти на полицях і після окупації. Але тоді родина вже не могла брати твори українською, бо це, каже, «викликало підозру».
Прибрали українську з вулиць
Ще одним кроком до зросійщення регіонів було рішення прибрати українську з очей. Вивіски державних установ в обласних центрах змінили протягом першого року і більше не дублювали українською, хоча на той момент вона була ще «другою республіканською».
Щодо приватних закладів, загалом до 2014 року на вулицях Донецька та Луганська переважна більшість бізнесів і так використовувала назви російською. Інші ж оперативно мали вжити заходів, щоб не потрапити в поле зору ФСБ. І переважно робили це в «бюджетний» спосіб.
«На старих вивісках на магазинах просто прибрали літеру «і». Або зірвали її, або зафарбували, або змінили на російську «и», – розповідає Олексій Артюх.
У 2023-му, вже під час повномасштабного вторгнення, окупаційна адміністрація запустила спеціальний чат доносів на українські вивіски, щоб викорінити їх остаточно.
Найдовше у Донецьку продовжувала працювати кав’ярня «Львівська майстерня шоколаду», де обслуговування клієнтів було українською. Та з грудня 2015 року в захопленій будівлі вже розташувалося нове кафе Caramelle – і вивіску змінили.
Відносно довго, а саме до 2019-го, «тримались» і дорожні вказівники українською у середмісті Донецька, встановлені до «Євро-2012». Та вже в березні 202о року угруповання «ДНР» виключило українську мову з «конституції», пояснивши це рішення у підконтрольних окупаційній владі ЗМІ «кроком в інтеграційному процесі з РФ». Відтоді дорожні таблички почали змінювати активніше.
Слідом «позбавили» українську статусу «державної» і на окупованій частині Луганщини. Чим вкотре, наголошує політолог та очільник ГО «Розвиток Приазовʼя» Костянтин Батозський, Росія підкреслила, як позиціонує окуповані українські території на геополітичній мапі.
«У різних національних республік в Росії є власна мова і власна законодавча база. Наприклад, в Татарстані є татарськомовні школи і класи, їх дуже мало, але вони є. А на наших окупованих територія такого немає, і вони, звісно, навіть статусом підкреслюють, що це Росія, що це їхнє. Це не національна республіка, не край, не автономія – нічого такого. Це звичайна область, як Курська, Саратівська. А в звичайних областях державна мова – російська. Крапка. Жодних варіантів», – каже політолог.
«Новоокуповані»: русифікація після повномасштабного вторгнення
Чи не перше, що зробила призначена Росією так звана адміністрація Маріуполя після захоплення міста (хоча насправді тоді, 5 травня 2022 року, ще тривали бої за «Азовсталь»), – це розпорядилась змінити дорожній знак на в’їзді у місто.
«Окупанти зруйнували наше місто, убили 20 тисяч осіб, а тепер змінюють вказівники. Люди зі своїми проблемами зачекають. Тим часом у Маріуполі середньовіччя. Жителі без води, достатньої кількості їжі, медикаментів. Немає світла та нормального зв’язку», – повідомила Маріупольська міська рада в Telegram.
Наступним кроком – зачистили всі білборди з українською рекламою і повернули назви вулиць та проспектів на кшталт «50 років СРСР», «Леніна» чи «Жукова», які українська влада перейменовувала в рамках декомунізації.
Водночас, щоб зберегти видимість демократії у мовному питанні, російські загарбники дозволили окремим маріупольським школам викладати українську. Проте як іноземну та лише раз на тиждень. За даними радника мера Маріуполя Петра Андрющенка, для цього батьки повинні особисто подати заяву на ім’я директора школи. А отже – потрапити на окремий контроль ФСБ.
На окупованих територіях Луганщини вже під час повномасштабного вторгнення, за інформацією Центру протидії дезінформації, були зафіксовані випадки, коли за «наводкою» місцевих жителів до таких родин додому приїжджали окупанти і погрожували позбавленням батьківських прав.
«Заявити про бажання навчатися українською мовою люди просто бояться, бо це приверне до них зайву увагу, і тим паче зараз – дуже активно шукають українське підпілля. І якщо людина заявляє про бажання навчатись українською мовою, то у росіян виникає питання: «А навіщо? Ти чекаєш повернення України? Чи хочеш виїхати і навчатися в Україні?» Тобто якщо людина виявляє таке бажання, то, ймовірно, повʼязує своє майбутнє з Україною і підпадає під підозру», – каже Олексій Артюх.
Та, попри всі репресії, українська все ще звучить на окупованих територіях. Щоправда, дуже тихо. В прямому сенсі. Школярка Поліна (імʼя змінене з міркувань безпеки), жителька Донеччини, свідомо перейшла на українську в онлайн-спілкуванні з друзями.
«Якщо записувала вдома якісь голосові українською мовою, то це було просто так з телефоном біля обличчя, пошепки у себе вдома, і все. На вулицю виходила, треба було собі нагадувати – ти перемикаєшся на російську. У мене на районі прямо в кожному домі я знаю по одному, по два військових «деенерівця». Тому це було досить небезпечно, гучніше розмовляти українською», – розповіла дівчина Донбас Реалії.
Чимало людей на непідконтрольних владі України територіях спілкуються через месенджери зі своїми дітьми, які виїхали з окупації, українською. Але теж – щоб ніхто не почув, розповідають жителі окупованих територій.
Офіційно дотепер на ТОТ немає жодного обвинувачення чи вироку за використання української мови. «Були випадки, коли у людей перевіряли телефони і бачили листування українською мовою. Казали, що сама мова не є заборонена, головне, щоб інформацію не передавали», – каже Олексій Артюх.
Водночас є сотні сфабрикованих справ проти жителів захоплених міст за іншими статтями. Зокрема, і проти людей, які не боялися говорити українською.
Не зник з вулиць тимчасово окупованих селищ і суржик. Хоча є випадки, коли люди вимушено переходили на російську, розповідає Олексій Артюх. Аби не привертати до себе зайвої уваги: «Звісно, що там і досі залишаються люди, які чекають на повернення України, але їм доводиться бути більш обережними, бо будь-які ознаки того, що людина має проукраїнську позицію, може створити їй проблеми».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
