Чотирирічна Соломійка була на кремації свого тата восени минулого року. В столичному крематорії з ним прощалися у закритій труні. Донька весь процес бачила, але що відбувалося – до кінця не розуміла.
Її батько – боєць «Азову» Богдан Гришкевич. Він загинув від вибуху в колонії Оленівки у липні 2022-го. Через три місяці тіло військового опізнали рідні, а в листопаді його кремували. Прийти на могилу до тата Соломійка не має куди. Прах зберігають у патронатній службі «Азову». Поховати Богдана, як і сотні інших військовослужбовців, родичі хочуть на Національному військовому меморіальному кладовищі.
«Ми ті родини, в кого урни з прахом вдома чи на зберіганні в крематорії», – каже мати одного із загиблих бійців. І скільки таких родин – цифри невідомі.
Закон про створення кладовища Верховна Рада ухвалила у травні 2022-го. Але будувати не почали, ніяк не могли визначитися із місцем. Кілька разів змінивши локацію, влада зупинилася на Гатненській громаді Київщини. Цей варіант не влаштовує родини загиблих військових, вони почувають себе обманутими. Дехто не витримує і забирає прах, щоб тимчасово похоронити.
- Яке місце, зрештою, запропонували родинам загиблих військовослужбовців і чому вони виступають проти?
- Як нині виглядає ділянка під кладовище? Ексклюзив Радіо Свобода
- Яким має бути цвинтар і хто із влади відповідальний за його будівництво?
- Де пропонували побудувати кладовище і чому змінювали локації?
Відповіді на ці запитання у матеріалі Радіо Свобода.
Рідні, які чекають
«Це мій чоловік, Гришкевич Богдан. Він бойовий медик», – тримаючи в руках світлину, розповідає про «азовця» його кохана Юлія.
Богдан загинув влітку минулого року в Оленівці. Після обміну тілами, сім’я кремувала його у листопаді 2022-го. Урну з прахом так і не поховали.
«Зараз вона зберігається в патронатній службі «Янголи Азову», в деяких сім’ях… вони зберігають їх (урни – ред.) вдома», – каже Юлія. Чому віддали на зберігання, пояснює, «ми чекаємо побудови військового кладовища, щоб хлопці всі були разом».
І щоб мати куди навідатися до чоловіка із донькою Соломійкою. Бо нині, розповідає жінка, дитина переглядає сімейні світлини і «не розуміє, чому тато не з нею».
Донедавна на тимчасовому зберіганні перебував і прах бійця «Азову» Олександра Гряника. Він був на борту одного із вертольотів спецоперації ГУР, який успішно долетів до оточеної «Азовсталі». Але молодий чоловік загинув, тримаючи оборону заводу. Тіло Сашка батьки шукали довгих 8 місяців.
«По ДНК знайшли декілька фрагментів хребта. Може це дико звучить, але ми тоді зраділи, бо багато сімей досі не знайшли тіла своїх синів», – ділиться мати загиблого захисника Ольга Гряник.
Тіло кремували у січні 2023-го і віддали на зберігання, щоб згодом поховати на Національному військовому кладовищі поряд із побратимами. «Це була їхня воля, в них було відчуття своєї сім’ї», – каже мати.
Але обіцяного військового кладовища батьки Сашка Гряника не дочекалися. Прах сина тимчасово поховали на Лук’янівському цвинтарі.
Не дочекалася кладовища і Неля Шастун. Її старший син-«азовець» Ігор загинув на початку російського вторгнення, захищаючи рідний Маріуполь. Тіло кремували минулого серпня. Урну з прахом жінка забрала додому і кілька тижнів ночувала поруч із нею.
«Вона стояла у мене на тумбочці десь близько місяця, але мій психологічний стан був дуже-дуже важкий через втрату одного сина, і на той момент ще малий був у полоні(молодший син Микита був на «Азовсталі», а потім перебував у російському полоні до грудня 2022-го – ред.), тому родина наполягала поховати», – пригадує Неля.
Урну похоронили на кладовищі Білогородки в Київській області, де нині живе Неля. Коли буде створене Національне військове меморіальне кладовище, жінка хотіла б перепоховати Ігоря поряд із побратимами.
Національне військове меморіальне кладовище. Проєкт
З початком російсько-української війни у 2014-му і донині, Україна щоденно втрачає захисників своєї незалежності. Додому «на щиті» повертаються тисячі військових. Їхні могили, розсіяні великими і малими кладовищами по всій країні, впізнати легко – зазвичай на них майорить синьо-жовтий прапор.
Як вшановувати загиблих у владі взялися обговорювати ще у 2015 році.
«Уряд доручив низці органів влади розробити до 2020 року план заходів на увічнення тих, хто захищає нас зі зброєю в руках», – розповідає Антон Дробович, очільник Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
За його словами, проєкт вшанування передбачав три рівні:
– облаштування секторів для поховань військових на кладовищах всієї країні;
– створення Національного пантеону Героїв України;
– зведення Національного військового меморіального кладовища (далі НВМК – ред.)
Створити військове меморіальне кладовище Кабмін розпорядився у 2021-му. Закон розробили профільні міністерства та УІНП.
Концепцію кладовища напрацювали з новими традиціями будівництва та пошанування загиблих. Майбутній цвинтар ще називають «Українським Арлінгтоном», за назвою американського військового кладовища, приклад якого беруть за основу.
Закон про створення НВМК парламент ухвалив на початку повномасштабного вторгнення Росії, у травні 2022 року.
«Тепер уряд зобов’язаний створити цей цвинтар», – каже Дробович.
Як повідомили Радіо Свобода в Міністерстві ветеранів, НВМК «включатиме комплекс споруд та площ: військове кладовище, колумбарій, ритуальну будівлю, сучасний крематорій, музей, допоміжні споруди для організації почесних поховань».
«Мені дуже хочеться, щоб моя дитина була поряд з побратимами», – ділиться мати загиблого бійця Неля Шастун. Родини загиблих захисників усіляко підтримують створення кладовища, хоч і не можуть дійти згоди із владою щодо його розташування.
За будівництво НВМК відповідальне Міністерство ветеранів. Воно створило державну установу «Національне військове меморіальне кладовище», яке опікуватиметься створенням, а в майбутньому, функціонуванням кладовища.
Поховати рідних, які загинули в російсько-українській війні, на кладовищі зможуть усі охочі. Така можливість особливо важлива для тих, хто втратив дім чи переїхав із окупованих територій.
«Ми маріупольці, у нас немає своєї землі, своєї домівки, і ми маємо десь ховати. А найпочесніше буде на Національному військовому кладовищі», – додає Неля Шастун.
За інформацією Мінвету, у 2023 році на Національне військове кладовище в бюджеті заклали 65,4 мільйона гривень. До завершення року два місяці, а будувати досі не почали. Чому зволікають та що стає на заваді будівництву щоразу, коли рідні погоджуються з ділянкою?
Де планували будувати кладовище і чому не вийшло
Після ухвалення закону про НВМК, одразу взялися шукати місце для його зведення.
Національне військове меморіальне кладовище має бути у межах Києва, вважають рідні загиблих захисників. «Наші хлопці, які загинули півтора року тому, які гинуть тепер, вони гідні бути похованими в серці України», – переконана мати загиблого бійця Неля Шастун.
За півтора роки родинам загиблих пропонували як мінімум 5 потенційних місць для будівництва кладовища. Пошуки почали із ділянок у середмісті столиці. З кожним новим варіантом відстань від центру збільшувалася, останній взагалі розташований більш як 10 кілометрів за Києвом.
Першим КМДА запропонувало місце біля Бабиного Яру у центрі Києва. Не погодилися історики і єврейська громада.
Наступний варіант від влади – Лиса Гора. Під кладовище там пропонували виділити 140 гектарів землі. Проти виступили екоактивісти. Справа в тому, що Лиса Гора є пам’яткою архітектури і належить до природно-заповідного фонду, а тому будувати там заборонено. Від ідеї відмовилися.
«Знайшлись екологи, які сказали, що там ростуть рідкісні рослини, тому не можна. У мене питання, чи рідкісні рослини важливіші за рідкісних людей? Люди, які перші пішли і знали, що вони йдуть в один кінець, вони не вважаються рідкісними?» – риторично запитує Ольга, мати загиблого Сашка Гряника.
Ще одна пропозиція – Співоче Поле, поряд з монументом «Батьківщині-матері» та Національним музеєм історії України у Другій світовій війні. Але і для неї знайшлися відмовки, мовляв, ділянка мала, та й там проводять масові заходи. Знову варіант відкинули, всю зиму шукали нові.
Пропонували і передумали щодо ділянок у Берковцях і на Виставковому центрі.
Весною 2023 року, здавалося, з’явився вже остаточний варіант ділянки під кладовище – Биківнянський ліс, що на Броварському проспекті на виїзді з Києва.
Там вже розташований Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» – місце, де поховані тисячі жертв, репресованих комуністичним режимом.
Будувати саме у Биківні запропонували Міністерство ветеранів, Міністерство культури, Український інститут національної пам’яті та КМДА. Для цього зібрали пресконференцію, показали план майбутнього цвинтаря на 50 тисяч поховань та збиралися виділити майже 100 гектарів землі у лісі.
«Це найбільш швидкий шлях, щоб там вже можна було починати облаштовувати кладовище», – казав тоді нині звільнений міністр культури Олександр Ткаченко.
Запропоноване місце родини влаштовувало. «Це майже межі Києва. Це був вже компромісний варіант, на який ми погодились. Було обіцяно дуже швидке будування», – пригадує Віра Литвиненко, мати загиблого «азовця» Владислава Литвиненка і голова громадської організації родин загиблих захисників «Серце нАЗОВні». Саме вона з самого початку брала участь в офіційних зустрічах та дискусіях щодо цвинтаря, представляючи інтереси родин.
Але обіцяний «найшвидший шлях» обернувся для рідних місяцями очікування, мовчанкою влади і, зрештою, несподіваною відмовою.
Спершу, щоб пришвидшити будівництво, у травні 2023-го парламент проголосував за закон, який спрощував процедуру відведення землі у Биківні під кладовище.
Для початку будівництва не вистачало підпису президента. У травні документ передали Володимиру Зеленському, відповіді досі не отримали, розповідає мати Сашка Гряника Ольга.
«Протягом двох тижнів президент мав би підписати. Пройшло вже скільки часу і нам ніхто не відповідає. Чому? Скажіть нам, чому?»
Чому президент не підписує і не ветує закон, з’ясувати рідним досі не вдалося. Хоча їм непублічно обіцяли: підпис буде, а вкінці літа – і перші поховання.
«Це дуже сильно роздратувало і просто вбило родини у розпач, бо виглядало це так, ніби владі абсолютно, вибачте за це слово, нас**ти на проблеми родин загиблих військовослужбовців. А це дуже вразлива категорія, враховуючи, що більша частина з них – загиблі в Маріуполі військовослужбовці, загиблі на «Азовсталі», це хлопці і дівчата, яких ми забирали з окупованої території через обмін тілами загиблих і родичі проходили дуже болісну процедуру опізнання, ДНК-експертизи», – каже керівниця патронатної служби «Азову» Олена Толкачова.
Поки глава держави зволікає, із застереженнями виступили в заповіднику та Інституті національної пам’яті. Виявилося, що ще недавно «найшвидший та найоптимальніший варіант у Биківні» вже не підходить, а будівництво може бути ризиковим.
Чому не підійшла Биківня?
«Правильно роблять, що не підписують», – вважає Антон Дробович, очільник УІНП.
За його словами, виявилося, що у законі про спрощену процедуру створення кладовища у Биківні йдеться про скасування містобудівних умов та обмежень. Хоча інституту й «обіцяли їх виконувати».
А скасування умов та обмежень означає, що перед початком будівництва на ділянці не проводитимуть пошукові роботи, пояснює Дробович. Тому коли почнуть копати могили для загиблих бійців, існує ризик, що виявлять поховання минулого століття.
«Без проведення пошуково-земляних робіт, може прямо під час вже земельних робіт бути виявлене масове поховання. І все, це воно зупинить (поховання бійців – ред.). Належна ексгумація, перепоховання, дослідження, це на роки зупинить будівництво. Ну і тоді, звісно, ми сказали, що так не варто робити. Це дуже небезпечна історія», – так у коментарі Радіо Свобода свою думку пояснив очільник Інституту нацпам’яті.
З такою ж позицією виступив і сам заповідник «Биківнянські могили». Пояснили, що частина лісу, в якій планували звести національне військове кладовище, не досліджена, тому у стислі терміни побудувати цвинтар у Биківнянському лісі не вдасться.
Ще одна причина, чому відмовилися від місця у Биківні – розмір ділянки. За словами Антона Дробовича, після дотримання усіх буферних зон, «на сам цвинтар, на поховання, залишається до 50 гектарів, а це дуже мало і не відповідає первинній концепції національної військово-меморіальної кладовища».
Рідні рішенням відмовитися від варіанту Биківні обурені. «Наче б то в березні про це ніхто не знав!» – каже Віра Литвиненко.
«Це норми санітарні по облаштуванню цвинтарів. І ось через пів року вони тільки дізнались, що потрібно відступи зробити і ця земельна ділянка зі 100 гектарів перетворюється, то казали 60 гектарів, потім 40 гектарів, потім 30 гектарів, потім 20 гектарів. Різні цифри вони апелювали», – пояснює жінка.
Варіант будівництва НВМК у Биківні підтримують у Київській міській державній адміністрації. Про це йдеться у відповіді на запит Радіо Свобода. У квітні КМДА надала «дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок».
Але в уряді вкотре передумали.
На якому варіанті зупинилися
Гатненська громада Фастівського району Київської області. Трохи більше від 10 кілометрів від столиці по Одеській трасі. Як виглядає нова ділянка під цвинтар – їдемо дивитися. Нині тут ліс і поля. Але замість них держава планує звести НВМК.
Таке рішення уряду оприлюднили влітку. Постанову «Про реалізацію експериментального проєкту щодо проєктування Національного військового меморіального кладовища» прийнято на засіданні уряду 19 серпня, – повідомили у відповідь на наш запит у Мінветеранів.
Розповіли і критерії, за якими вибирали ділянку:
– загальна площа має бути більш ніж 100 гектарів з урахуванням санітарних норм та можливістю будівництва меморіального комплексу;
– зручна локація з наявним громадським транспортом;
– можливість проведення офіційних церемоніальних заходів;
– відсутність юридичних перепон, які здатні зупинити будівництво НВМК.
Під цвинтар планують виділити понад 265 гектарів землі по праву сторону нині чинного Південного кладовища столиці. Цю ділянку під проєктування кладовища Київська обласна військова адміністрація (КОВА) погодила на початку вересня, повідомив нам Мінвет.
«З того, що було надано, це найкраща ділянка. Я не кажу, що вона краща в світі, можна і краще знайти, але з тих, що нам пропонували, це найкращий варіант», – вважає очільник УІНП Антон Дробович.
А сусідство із Південним і Німецьким військовим кладовищами, за його словами, свідчить, що проблем зі створенням ще одного цвинтаря не має виникати.
Як і з ділянкою у Биківні, нині на розгляді парламенту законопроєкт, який має пришвидшити процедуру будівництва. Про це нам повідомили у Мінветеранів.
«Навіть якщо там буде прийнято відмінити містобудівні умови, це не буде наскільки ризиковано і небезпечно, як у випадку близько до Биківні», – пояснює Дробович.
Про чергову зміну ділянки рідним загиблих захисників України повідомили у серпні, на зустрічі в міністерстві. Туди, після довгої паузи в комунікації з владою, вони прийшли аби довідатися, коли закон підпише президент, як просуваються справи щодо будівництва цвинтаря у Биківні та коли чекати перші поховання. Але натомість почули геть іншу інформацію, згадує ту зустріч Неля Шастун.
«2 серпня була нарада з представниками громадських організацій пані Лапутіної, міністерки у справах ветеранів. Був тимчасовий виконувач обов’язків міністра культури та інші. І вони нам сказали, що Биківня – це не місце, де будемо ховати, це буде Гатне. І з того часу ми ніяк не можемо зрозуміти, чому це Гатне».
«Ми були дуже обурені і взагалі не зрозуміли, що це таке. Зміна локацій без попереджень, без згоди з нами, без нічого, знаючи, що ми чекаємо вже поховань на осінь. Чому так сталося, нам невідомо, нам ніхто не відповідає про причину», – обурюється Віра Литвиненко.
Родини загиблих бійців одразу ж виступили категорично проти. Віра пригадує, ділянку у Гатненській громаді вже розглядали як потенційну минулого року, але вона «була ними відхилена як найпроблемніша, а зараз її нам презентували як знову кращий і теж дуже швидкий варіант. Було таке собі дежавю», – каже жінка.
Нині, за інформацією Мінвету, вже провели конкурс на ескізний проєкт кладовища. У відомстві наголошують, «під час розроблення проєктної документації та проведення її експертизи дотримуватимуться вимог законодавства, державних будівельних норм, стандартів і правил».
І поки влада затверджує документи на нову ділянку, родини виступають проти і намагаються відстояти створення цвинтаря у Биківні.
Чому родини проти?
Щоб відстояти будівництво НВМК у Биківні і розпочати його якнайшвидше, родини загиблих неодноразово виходили на акції в центр Києва. Остання була у вересні.
На бруківці розклали символічні урни з прахом, а в руках тримали портрети рідних та плакати із закликами: «НВМК має бути у Биківні в 2023 році», «Влада, де український Арлінгтон?», «Я киянин, загинув за Україну. Де я буду похований?»
Будівництво кладовища в Гатненській громаді їх зовсім не влаштовує. На це є кілька причин. Перш за все, запропонована ділянка не в столиці.
«Гатне не столиця, то вже передмістя. Це не достойно наших хлопців», – пояснює свою позицію Неля Шастун.
За словами родичів, добиратися далеко, а там немає належної інфраструктури. «Дуже незручна транспортна розв’язка, це окружна, де постійно затори», – вважає Віра Литвиненко.
«Якщо ми почали з центру Києва, потім трохи далі, потім ще трохи далі, зараз взагалі на якійсь там трасі, то куди ми так дійдемо?» – запитує мати Сашка Гряника Ольга.
«Биківнянські могили прямо біля траси розташовані. Більшість цвинтарів України, вони всі розташовані біля доріг по простій причині – це логістично зручно. Тому це все таки аргументи, м’яко кажучи, не глибокі, які не стосуються суті питання, не стосуються риторики», – вважає Дробович.
Не подобається рідним і близькість до Німецького військового кладовища часів Другої світової війни, розташованого неподалік.
«Поряд розташоване німецьке кладовище, де поховані фашисти, наші загарбники, полонені. І вирішили, що це буде дуже доречно поховати, зробити (цвинтар – ред.) поряд із напівзачиненим Південним кладовищем по одеській трасі», – зауважує Віра Литвиненко.
«Вибачте, це, м’яко кажучи, спекулятивна теза. І та земельна ділянка, про яку йдеться, навіть не межує поряд, не межує з тим (німецьким – ред.) цвинтарем», – каже Антон Дробович.
Проблеми можуть виникнути і щодо екології.
«Ще під питанням дозвіл від екологічних служб, в тому числі і європейських, бо там починається Смарагдова мережа. І може бути заборона також будувати цвинтар, бо цю Смарагдову мережу захищає європейська екологічна комісія. Тут можуть бути проблеми. Це те, що нам розповіли і пояснили екологи», – ділиться керівниця патронатної служби «Азову» Олена Толкачова.
Рідні вважають, комунікацію з ними Міністерство ветеранів повністю провалило.
«Ціле літо з нами комунікації ніякої не було, хоча ми виходили і на акції, і листи писали, і пресконференцію робили, і заходи всякі, щоб нас почули, щоб на нас звернули увагу. Тобто повний провал комунікації з нами. Ні Офіс президента, ні Верховна Рада, ні Кабмін, ні Міністерство у справах ветеранів на контакт не йшло і нічого нам не пояснювало ціле літо», – каже Віра Литвиненко.
А в серпні урядовці покликали на зустріч, щоб поставити перед фактом – локацію вирішили змінити.
«Хочуть зробити в іншому місці, ми не розуміємо, чому. Ну як, ми розуміємо, що це все кошти і земля в Києві коштує набагато дорожче, то її можна продати і під неї зробити щось інше, ніж цвинтар. Але я вважаю, що хлопці захищали нас і не виділити їм клаптик землі в Києві, ну це дуже прикро», – каже кохана загиблого Богдана Гришкевича.
«Родичі сприймають зміну локації як образу, – пояснює Олена Толкачова. – Тому що локація в Гатному дуже далеко від столиці. А Биківнянські могили, вони в межах Києва, і вони мають швидкий доступ до метро. І там можна було б дуже гарно розмістити захоронення і колумбарії, і набагато швидше це все побудувати. Просто немає, як кажуть, політичної волі».
Де зберігають тіла та прах загиблих воїнів
Поки родини чекають на національне військове кладовище, прах близьких вимушені віддавати на зберігання. У столичному крематорії безкоштовна перетримка – рік, а далі треба забирати урну.
«Я знаю десь півтора десятка людей, які урни тримають ще вдома», – розповідає Неля Шастун. Урну з прахом свого сина довго зберігати вдома жінка не змогла, поховала його на місцевому цвинтарі.
Окрім крематорію, збереженням праху загиблих займається патронатна служба «Азову».
«Ми опікуємося в основному тілами загиблих, які були репатрійовані. Це всі тіла в рамках обмінів або пошукових робіт, які проводить організація «На щиті» при Генштабі», – про свою роботу розповідає керівниця служби Олена Толкачова.
Коли тіла привозять до Києва, допомагають з їхньою реєстрацією та зберіганням.
«В Київському морзі у нас є два автомобільні великі рефрижератори. Також ми добилися виділення рефрижераторної секції з «Укрзалізниці».
Великий наплив тіл був у червні 2022-го, потім після вибуху в Оленівці, каже Толкачова. Але і нині є «достатня кількість тіл, яку потрібно зберігати».
Також патронатна служба має ритуальне місце, де з пошаною зберігають урни з прахом загиблих захисників.
«У нас є спеціальна обладнана кімната, де з повагою стоять урни, наскільки це можливо зробити в умовах не цвинтаря і колумбарію. Ці урни нам передали родичі, бо вони не можуть тримати їх у себе вдома, бо це страшний біль», – ділиться Олена.
Також, за домовленістю із родинами, патронатна служба «Азову» може оформити кремацію і потім забрати урну з прахом з крематорію до себе на зберігання. «У нас ми точно знаємо, що воно стоїть достойно, документи всі збережені».
Скільки сімей військових чекають на поховання рідних? Ми запитали про цифри Олену Толкачову, втім, у воєнний час кількість загиблих не озвучують.
Зневірені у швидкому будівництві кладовища, рідні забирають прах і тимчасово хоронять де знаходять місце. Як от родина Сашка Гряника. Прах хлопця батьки днями похоронили на Лук’янівському кладовищі, допоки не з’явиться НВМК.
«На душі стало легше, бо ми можемо тепер прийти, квіти принести, поспілкуватися із сином», – після поховання каже батько Сашка Гряника Сергій.
«Багато родин чекали. Але ви розумієте, що неможливо без кінця і краю слухати брехню від влади, слухати обіцянки, як «гра в наперстки» йде. Це хіба можна, коли в тебе стоїть прах на тумбочці біля ліжка, можна на це дивитись безкінечно?» – риторично запитує Віра Литвиненко.
Що далі?
На чергову зустріч родини загиблих військовослужбовців міністерство зібрало у жовтні. Віра Литвиненко розповідає, жодних офіційних документів про причини зміни ділянки, попри прохання, рідним не надали.
На сторінці міністерства тоді написали: з родинами обмінялися думками та пропозиціями і домовилися про зустріч, «щоб спільними зусиллями зробити все можливе для початку поховань українських Героїв вже до кінця поточного року».
«Хоча нічого подібного не було, ми не погоджувалися, ми просто намагалися бути чемними, не влаштовувати скандал, думали, сподівались на конструктив якийсь, – розповідає Віра Литвиненко. – Нам чітко дали зрозуміти, хочете ви чи не хочете, нам все одно. Ми рухаємося, ми робимо».
Через кілька днів родини знову ходили на зустріч, вже у меншому колі. Рідні виснажені бюрократичною тяганиною, почувають себе обманутими.
«Або взагалі нас хочуть вимотати і фізично, і морально виснажити, і нічого не збудувати. Або там є корупційна складова, яка не дозволяє дуже дорогу земельну ділянку в межах столиці, це метро «Лісова», під якихось там оборонців віддати», – робить висновки Литвиненко.
У патронатній службі «Азову» вважають, проблема у відсутності «адекватної комунікації між відомствами, міністерствами й іншими державними установами».
На думку голови Патронатної служби «Азову» Олени Толкачової, у Мінвету «інституційна неспроможність». Пояснює, мали серйозніше поставитися до питання створення цвинтаря. «Бо, по факту, вони відповідають за цей безлад, який стався навколо будівництва Національного кладовища».
На думку Олени Толкачової, ситуація з НВМК є приводом для зміни міністерки Юлії Лапутіної.
«Маючи таку скандальну ситуацію навколо Національного кладовища, мені здається, що це вже є приводом для зміни міністра. Це хоч якимось чином виправить ситуацію для родин, вони хоча б побачать, що до них влада небайдужа», – вважає Олена Толкачова.
Попри незгоду родин, Міністерство ветеранів таки планує будувати на Київщині, у Гатненській громаді. Нині йде робота над «проєктуванням та розробкою відповідного архітектурного ескізу», повідомили на сайті Мінвету.
А невдовзі розпочнеться будівництво першої черги меморіального комплексу.
Водночас, щоб розпочати будівництво, треба дочекатися ухвалення закону про пришвидшену процедуру парламентом, а потім – підпису президента.
За прогнозами Антона Дробовича, перші поховання реально зробити через пів року. «Цвинтар як комплекс на понад 100 гектарів – це багаторічне будівництво. Немає ніяких перешкод провести дослідження, отримати робочу документацію, експертизу пройти і побудувати перший сектор. За пів року це реалістично. Головне, щоб не затримували і законопроєкт був ухвалений, який зараз у парламенті», – каже Дробович.
Планами міністерства родини захисників обурені та розчаровані. Вони вимагають будувати кладовище у Биківні і звертаються до президента, щоб той підписав закон про пришвидшення процедури. Для цього створили й петицію. Кажуть, боротьбу продовжуватимуть.
«Зараз нас будуть вимотувати цими зустрічами. Ну, от, яка буде користь від зустрічі, якщо нас не почули? Вони хочуть компромісної, конструктивної бесіди, але вони нас ламають просто. У зневажливій формі. Вони нас ламають, щоб прибрати оцей спротив і все. І робити все, що їм заманеться надалі», – підсумовує Віра Литвиненко.
Термін безкоштовного зберігання праху сина Віри – Владислава, який загинув на Азовсталі, – завершується днями і вона буде змушена забрати урну з крематорію. «Рік вже скоро промине, і ми заберемо просто додому прах нашого сина. І це дуже соромно».
«Я вважаю, що це знущання. Знущання з пам’яті героїв, знущання з матерів, з батьків», – каже мати Сашка Гряника. Вкінці жовтня вони з чоловіком поховали прах сина на столичному Лук’янівському кладовищі, не дочекавшись НВМК.
«Це неповага до країни. Як може бути таке під час війни. Підніміть голову на небо, подивіться, скільки там наших хлопців. Подивіться в очі матерям і ухваліть нарешті гідне рішення», – закликає жінка.
Очікувати на гідне рішення та боротися за кладовище сім’я Гряників продовжуватиме. Лиш тепер вони, хоч і тимчасово, але нарешті мають куди прийти вшанувати пам’ять про свого сина.
